Підсумки року: бурхливе затишшя перед бурею

Підсумки року: бурхливе затишшя перед бурею

Укрінформ
Яким був 2016 рік для України, Європи, США, Росії

Журналісти, політологи та авторитетні експерти в різноманітних сферах традиційно підбивають підсумки 2016 року. Оскільки цей рік, як і два чи, точніше сказати, три попередні, був дуже бурхливим, насиченим несподіваними і масштабними подіями по всьому світу, а надто в Україні, підсумкова його картинка закономірно виходить різнокольоровою і строкатою, як у давній дитячій іграшці «Мозаїка». Все ж, попри згадану строкатість, можна спробувати дуже коротко виділити лаконічну суть того, що з нами і світом відбулося за минулий 2016 рік.

Україна

Минулий рік став переломним у поступовому усвідомленні наших розчарувань у допомозі Заходу у відновленні нашої територіальної цілісності. Звісно, з самого початку російської агресії чимало українців розуміли, що втрата Криму і навіть частини Донбасу – це як мінімум надовго, однак більшість все-таки мали ілюзії, що дружній спільний натиск Заходу та України (головним чином – Заходу) на Росію ось-ось дасть перемогу. Цими ілюзіями ми жили і в 2014, і 2015 році. Тепер вони остаточно втрачені.

До розчарувань щодо спроможності та бажання Заходу тиснути на агресора так сильно, щоб він негайно забрався з української землі, минулого року додалися розчарування від загальної ситуації всередині України. Оптимістичні надії на позитивні зміни порівняно з часами Януковича, які переважали в українському суспільстві у 2014-2015 роках, у 2016 році зійшли практично нанівець. Окрім очевидного зміцнення боєздатності української армії, жодних істотних змін так і не сталося. Боротьба з корупцією, піднесення рівня життя, покарання винних за смерть людей на Майдані – так і застигли на практично нульовій чи навіть від’ємній позначках. Принаймні, про успіхи у цих сферах можна говорити лише умовно, вирішального зламу все ще нема. Рейтинги найпопулярніших політиків, за даними усіх українських соціологічних центрів, ледь перевищують 10%, що є прямим свідченням загальної недовіри українців і до політичної влади, і до політичної опозиції, одним словом – до еліти. І це незадоволення є відбиттям незадоволення станом економіки країни.

Згадані розчарування і втрата надій мають свій позитив за правилом «нема лиха без добра». Можна сказати, що українське суспільство вже дозріло до розуміння простої істини, що наші проблеми – і реформи, і відсіч агресору – це насамперед наші, а не Заходу, проблеми. Тому в наступному 2017 році українці мають зосередити свої - і надії, і зусилля – на вирішенні внутрішніх політичних та економічних проблем. До речі, це, як не дивно, може стати для чинної української влади  добрим шансом відновити суспільну довіру, виправдавши, нарешті, наші надії на швидкі та докорінні демократичні реформи.

Європа

Європа увесь рік тріщала під ударами з різних сторін. Несприятливі зовнішні обставини  - агресія Росії проти України, війна на Близькому Сході, що породила хвилю біженців звідти, вимушені антиросійські санкції – та внутрішні негаразди - Вихід Великобританії з ЄС, суперечки між країнами Євросоюзу щодо ставлення до Росії, непевність щодо того, якими будуть стосунки зі США за нового президента, посилення впливу націоналістичних партій і рухів, спричинене кризою так званої «європейської ідентичності» (європейський націоналізм показав, що він ще вип’є келих вина на похоронах європейського інтернаціоналізму), проблеми з реформами в Україні, що теж суттєво знижує чіткість політики Євросоюзу щодо Росії – спричинили масу проблем для європейських політичних лідерів, з якими вони просто не встигали справлятися. І як головний наслідок цих невирішених проблем – Європа, у даному випадку Євросоюз, втратив те, що ми, за звичкою з радянських часів, називаємо впевненістю у завтрашньому дні. У нього зникла ясність перспективи розвитку. А ще в’яжуть руки майбутні, 2017 року, вибори у провідних країнах Євросоюзу – Франції та Німеччині. Європа зараз ніби заціпеніла, ніби загрузла на одному місці, як легковик у багнюці сільської дороги.

США

У США, звісно, не відбулося нічого і близького до того, що можна було б назвати радикальними змінами. Навіть попри те, що обрано нового президента країни, причому у незвично жорсткому для США протистоянні кандидатів. Так, традиційний американський ізоляціонізм посилився в 2016 році, що й стало ледь не головною причиною перемоги Дональда Трампа, однак ця тенденція, по-перше, не новина для США, а, по-друге, подібний «націоналізм» притаманний сьогодні практично усьому світу.

На жаль чи на щастя, але західна політична система не здатна швидко реагувати на виклики, подібні до того, який кинула світові Росія у 2014 році. Це така собі «побічна дія» демократії. У швидкості ухвалення принципових рішень політична диктатура, на кшталт російської, має очевидну перевагу над демократією. Механізм негайної адекватної відповіді у країнах західної демократії діє лише у випадку прямого військового нападу на них. Для реагування на агресію іншого типу чи на іншу країну Заходу потрібен час, інколи досить довгий, щоб перебудувати свою політику. Бараку Обамі було особливо важко це зробити, бо йшлося про зміну його власної концепції політики щодо Росії (сумнозвісне «перезавантаження»), тобто про визнання помилковості, якщо не сказати – провальності, власних дій як президента США. Дональд Трамп такої психологічної перешкоди не має, він більш вільний у виборі, як ставитися і що робити з Росією-агресором і взагалі на міжнародній арені. Це, звісно, не означає, що Трамп обов’язково різко посилить тиск на Росію, тим більше, з огляду на його передвиборні пропутінські реверанси.  Однак, з іншого боку, у нього, як президента країни, є, нарешті, (бо, повторимо, пройшов час, щоб американська еліта виробила нову політику щодо Росії) усі можливості діяти на міжнародній арені активно, не озираючись на спадок свого попередника.

Росія

Парадокс, але саме в Росії протягом минулого року все було більш-менш спокійно й прогнозовано. Це, звісно, стосується тільки російської влади. Вона чітко й послідовно дотримувалася обраної тактики силової поведінки і щодо України, і щодо Заходу. Ваганнями щодо цього кремлівські вожді не мучилися і питання кардинального перегляду зовнішньої чи внутрішньої політики перед собою не ставили. Однак, оскільки обрана тактика дій в силу обмежених порівняно із Заходом економічних ресурсів Росії зовсім не гарантує остаточного успіху (таких гарантій просто не може існувати), напруга у Кремлі зберігалася і навіть зростала. Справа у непевній ситуації в російській економіці. Так, Росія важко, але тримається під тягарем власних соціально-економічних проблем, поглиблених західними санкціями і низькими цінами на енергоносії. Але, зрозуміло, вічно чи досить довго так тривати не може. 2016 рік, як видається, може стати останнім, коли Кремлю вдавалося утримувати внутрішню ситуацію під надійним контролем. А далі, цілком можливо, що вже 2017 року, може статися потужний і, як завжди в таких випадках, неочікуваний соціальний вибух, якщо російська влада не знайде десь резервів для, образно, «підтримки штанів». Через це російські лідери змушені поспішати із вигідним для себе вирішенням зовнішньополітичних проблем, що й дасть Кремлю згадані резерви. Наразі їхні надії – на те, що її зовнішні супротивники - Україна, США, Європа - першими «кліпнуть очима», тобто, не витримають напруги через свої внутрішні проблеми і взагалі через відсутність твердості найвищого політичного керівництва у відстоюванні певної політичної лінії, що так притаманне демократичним суспільствам, де влада аж надто (за російськими мірками) залежна від настроїв виборців. Іншими словами, зараз Кремль стоїть непохитно, але якщо його розрахунки на бажану для себе зміну політики Заходу адміністрацією Трампа чи новими лідерами Франції та Німеччини не справдяться, тоді слід чекати в Росії справжнього політичного буревію.

Юрій Сандул. Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-