Донбас Україну любить. Але якось по-тихому…

- Ну, як людям тут живеться?

- Як у фільмі «Свадьба в Малиновке»! Чекають наших. А наші хто? Хто переміг, ті і наші, - з цього напівжартівливого діалогу з одним із місцевих жителів, від якого стає якось незатишно, розпочалася моя подорож по Донбасу. 

Минулого року Укрінформ проїхався дорогами Слобожанського наступу, описавши життя деокупованих містечок та сіл. 

Нинішня подорож була тісно пов’язана із нашими зустрічами із військовими. Але потім ми їхали у Покровськ - місце нашої постійної дислокації - заодно вдивляючись у життя прифронтових територій, які перебувають під постійними обстрілами, терплять війну, але уникнули окупації.

Не вперше подорожуючи цим регіоном, я завжди намагалася зрозуміти, чи усвідомили люди цього краю, як жахливо вони помилялися у своїх проросійських симпатіях ще часів Януковича? Чи прихилилися, нарешті, до України; чи чекають будь-якого завершення війни, чи все ж НАШОЇ перемоги?

На мої прямі запитання мої супутники та співрозмовники, зазвичай, віджартовувалися. Насправді вищезазначений діалог був не єдиний у такому стилі. Симпатичний пресофіцер однієї з бригад ЗСУ розповів про своє спостереження в майже знищеному Вугледарі.

- Людей у місті обмаль, чого вони чекають незрозуміло. Йде тьотічка майже під обстрілом росіян, тягне баклажку із водою. І повторює ритмічно матом: зає..-лі, зає...лі, зає...лі. А потім подивилася на мене і каже мені: і ви зає..лі. І почимчикувала далі. 

Взагалі дороги цього регіону зони бойових дій не виглядають депресивними, на них багато жвавих зелених пікапів, у кабінах яких сидять гарні чоловіки. Ну, ви розумієте – це жіночий погляд.

У селах, обабіч дороги, люди торгують овочами з власних городів. На блокпостах встановлені щитки з надписами: «Молись Богу. Служи суспільству. Захищай Україну». На великих бордах виставлена соціальна реклама про те, як поводитися з мінами, якщо раптом зустріли.

Ми зупинилися на виїзді з міста Курахове. Тут до окупованої Мар’їнки по прямій не більше півтора десятка кілометрів. У цьому районі є кілька місць, звідки добре видно і Донецьк, і Мар’янку, дехто навіть приїжджає спеціально подивитися на них, помахати окупованому краю рукою. Я уявила подумки, як туди заходить наша військова техніка.

Зруйнована школа у Курахово

Зітхнувши йдемо далі від фронту, до Покровська, зупиняючись деколи біля цивільних чи об’єктів. Бачимо зруйновану школу міста Курахове і виходимо подивитися. По ній били на самому початку війни з важкої артилерії. Гуляємо коридорами. Дивне відчуття. Я бачила багато зруйнованих шкіл, але тут якось дуже щемно. Перед першим вересня, до якого зовсім недовго, вчителі зазвичай готують класи до комісії районних відділів освіти. Моя покійна мама пів життя готувала клас до такого прийняття комісією, а потім як завуч - всю школу. І гуляючи розбитими коридорами, я бачила, як дбайливо готували цю школу. Гарний спортзал, великі вікна, плакати про те, що таке здорова нація, і... задимлені шпалери. Повна розруха. Прямо проситься заголовок до фото в стилі газети «Правда»: «Простые русские люди поздравили украинских детей с началом весны».  

Ми їдемо далі й зупиняємося попити каву біля магазину «Візантія» в селі під назвою Константинополь... Підходимо до маленького базарчика. Нам активно пропонують купити помідори по 25 гривень. Розпитую людей, як їм нині живеться:

- Не скаржимося... Ми любимо Україну, чекаємо перемоги...

Втім, на прохання зробити фото, відмовляють. Мовляв, не всі люблять Україну, як ми, то ми боїмося. Отакий він донбаський Константинополь. Побоюється.

Далі заїжджаємо в містечко Українськ. Підходимо до цивільних.

- Води нема. Люди копають свердловини з початку війни, а їжу завжди у гуманітарці роздають, - ділиться жителька Українська Оксана Безручко, яка веде по воду свою старшу подругу Антоніну Свердлову.

Заходимо у магазин «Трьошка», де багато дешевого товару. Там весело перемовляються місцеві, купуючи хто білизну, хто посуд.

Побачила симпатичного афроукраїнця – спитала, чи він місцевий.

- Сергій, - представився він, - я місцевий, все життя в Українську живу, а мама після початку війни виїхала у Норвегію.

Продавчиня «Трьошки» (це ціла мережа) Анжела Дудник каже, що життя тут триває попри негаразди і що люди не виїжджають попри всі небезпеки, бо жити десь в приймах не хочуть, за кордон їхати страшно, пристосувалися якось.

- Моя мама – вдова шахтаря, вона за тата отримує пенсію, їй вистачає. А ми з чоловіком працюємо, - каже Анжела, - єдине, що погано, дистанційне навчання для дітей, це ж не якість навчання...

Я дивлюся на український прапор на прилавку, а вона, упіймавши мій погляд, каже, що державний прапор товар ходовий, люди купують активно, весь час ще підвозять.

Прямуємо до Покровська, це місто - центр громади. І я визначаю для нашої команди (пишучий журналіст і фотокор) точки обходу.

Спочатку двір зруйнованого готелю та будинку, куди кілька днів тому був «прильот». Там дев’ятеро загиблих було та до сотні поранених.  Далі – храм, ще далі - ринок. 

Місце "прильоту" у Покровську

Йдемо у двір готелю, куди поцілили росіяни. Крім готелю тут серйозно постраждав ще один будинок. Він видається абсолютно непридатним для життя. У дворі зібралися люди – виявилось, що чекають на якусь комісію, що обстежує будинок.

- Дивіться, тут була моя клумба, я сама тут ростила квіти, - плаче пенсіонерка Світлана Яківна, - але квітів не так шкода, як людей. Після першого «прильоту» приїхали військові, все розгрібали, хоча знали, що може бути другий «прильот». І коли росіяни вдарили за пів години знову, то оці хлопці-рятувальники і загинули.

- Скажіть, - обережно запитую я Світлану Яківну, - але ж ви розумієте, що наводку дав хтось з місцевих. Тут, у готелі, зупинялися військові та розказали ворогу про це саме жителі Покровська.

- Та я розумію, що то був якийсь приблуда – сепаратист, з околиці, мабуть. Той, хто в центрі живе, не міг би отак центр рідного міста під удар підставити, - погоджується пенсіонерка.

І додає, що Україну вона любить, дивиться українські канали і дуже чекає нашої перемоги.

Поки я говорю зі Світланою Яківною (вона погодилася сфотографуватися), мій колега говорить з іншою тутешньою мешканкою, Ольгою Макєєвою. Її квартири по суті нема, верхній поверх будинку знесло повністю. Але вона підіймається пошукати речі –хоч щось врятувати. Живе у рідних, розраховує, що влада щось винайде із житлом.

Слухаючи сусідів, я бачу, як в одній цій біді солідаризуються різні люди. Обмінюються, де можна зняти квартиру (кімнату) дешевше, діляться інформацією про зустрічі та й зрештою просто співчувають одне одному.

Йду до храму, він розташованийпрямо навпроти постраждалих будинків. Тут храми Московського патріархату. Зі служби виходять військові, я розпитую їх про священника.

Вони кажуть, що до Бога ходять давно, а позаяк української церкви поруч нема, то йдуть сюди.

- Священник Кирила не поминає, за наших загиблих молиться, і те добре.

- А до сповіді б до нього пішли?

Вони сміються і заперечливо хитають головами.

Незабаром виходить священник, отець Олександр. Знайомимося. Батюшка починає розповідати, що вони тут «істино канонічна православна церква», на відміну від «рейдерів ПЦУ». Мені стає сумно, бо за традицією цей начебто не Московський патріархат кидає грона гніву на голови співбратів, а не московських патронів. Мої м’які заперечення, що їхня церква не покаялась за цілу низку колаборантів, не зупиняють о. Олександра.

- Оці військові, що до вас ходять, сказали, що ніколи б не пішли до вас до сповіді. Як ви думаєте, чому? – зрештою запитую я.

- Це їх треба запитати, - відказує він.

- Ні, я і так знаю. Вони вам до кінця не довіряють.

Він замовчав. Я не хотіла на цьому з ним прощатися, тому закінчила іншим:

- Добре, що ви почали молитися за Україну та її військо. Може зрештою полюбите те, за що почали молитися.

Ми йдемо на ринок. І першими нас зустрічає магазин… вишиванок.

Привітна продавчиня Ольга Кий показує нам свій товар.

- Раніше торгувала просто жіночим одягом, а потім взяла кілька вишиванок – розкупили, - ділиться Ольга. - Потім зробили це основним товаром і беруть. Замовляємо в Хмельницькому, Чернівцях, Одесі. Дівчата військові беруть вишиванки, зеленого кольору, тактичні, тобто. А дівчата, які приїжджають на розпис до своїх наречених із ЗСУ, беруть білим по білому або біле плаття із червоними квітами. Завжди запитують щось на свята. От дівчата з банку замовили вишиті сорочки на день Незалежності. А на осінь ми замовили вишиті кардигани.

Ми прощаємося з Ольгою і йдемо далі. На ринку все якось перемішано. Говоримо з селянами. Теж кажуть, що життя триває, що товар – городину, фрукти, м’ясо -у них беруть, що Україну вони люблять, але фотографуватися - теж відмовляються.

- Боїмося, - чесно каже мені одна жіночка, - я зараз маю чотири корови та теличку, а до війни була листоноша. Я об’їздила все навколо, всю громаду. Я знаю, на що ці тварюки перетворили Вугледар. Але ви маєте розуміти нас. І я боюся, що і Покровськ вони перетворять на Вугледар. І що зрадники прийдуть і будуть нас мучити та убивати.

Базар Покровська залишає подвійне почуття. З одного боку, він дуже людний. Тут працюють навіть магазини, де продаються шубки з натурального хутра (продавчині замовляють їх у Туреччині на Дніпро і їдуть забирати посилки звідти). Явно триває хоч і дрібне, але реальне ділове життя. З іншого боку – так «ділова» довіра є, але нема твердої віри, що Україна назавжди.

- Не знімайте мене. Повірте, у нас навіть і у владі сепари є, - просить жіночка, чий магазин «Тисячі дрібниць» обвішаний українською символікою.

Базар Покровська

Останнім на ринку був магазин з продажу військового – шевронів, прапорів військових підрозділів... Олексій, продавець, влаштовує нам своєрідну екскурсію-огляд: охоче показує, де прапор якої бригади, які шеврони найбільш популярні. Навіть погоджується сфотографуватися, щоправда, не знімаючи окулярів.

- І прапори бригад, які тут стояли поруч, і шеврони – все купують. Особливо популярний шеврон з прапором Донецька на жовто-блакитному тлі, - розповідає Олексій.

Ми виходимо з ринку і бачимо біля магазину із товаром для військових парочки: ЗСУ-шників та місцевих дівчат. Взагалі, в цих магазинах завжди багато людей, тактичний шопінг – одна з розваг військових. У кафе замовляємо їжу, і до нас сідає той самий симпатичний місцевий житель, який і порівняв місцевих з ждунами з радянського кіно «Свадьба з Малиновке».

- Як вам наш край? – питає він, замовляючи каву.

- Край гарний. Люди різні, але й схожі десь у чомусь. Ледве не кожен каже, що за Україну, але підозрює, що сусід колаборант і відмовляється фотографуватися. І тоді виникає запитання, чи ти сам не колаборант? І чи ця «анонімна любов» не пристосуванство, часом?

- А може, у цьому нема нічого поганого? Вони купують українську символіку, вони хочуть жити при Україні. Вони втомилися, не хочуть виїжджати, але роблять бізнес тут, розмножуються тут, садять городи тут. Просто не всі герої. Вони прості люди. Мої знайомі налаштовують родину з Росії, що якщо племінника відправлять воювати, то щоб він одразу здавався в полон, вже й всю процедуру прописали. Ви ж не будете писати, що ми тут зрадники? – у його голосі відчувалося чи то прохання, чи то довіра…

- Гаразд! Зрештою, іншого народу в Україні на цій землі нема, - кажу я. Ми просто чокаємося з ним чашками кави, ніби чокнулися вином, і обоє сміємося.

Лана Самохвалова, Київ – Курахове – Покровськ – Київ

Фото: Павло Багмут