Дружина полоненого Марія Алєксєєвич: «Мені постійно сниться, що Сергія обмінюють»
Понад 8 тисяч українців, цивільних та військових, досі перебувають у російському полоні, за даними Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими. Медійна ініціатива за права людини повідомляє про ще більше число бранців – приблизно 10 тисяч українських військовослужбовців. І за кожною цифрою стоїть щемлива історія про очікування рідними, сльози і віру.
Укрінформ зустрівся з дружинами оборонців Маріуполя Марією Алєксєєвич і Ганною Лобовою, активістками громадської організації «Спільнота Оленівки». Їхні чоловіки виходили з «Азовсталі» за наказом у травні 2022 року. Спочатку жевріла надія, що то згідно з планом евакуації. Але полон розтягнувся вже на два роки.
Що мотивує Марію і Ганну нагадувати в Україні та за кордоном про полонених, не забувати про коханих.
РОСІЯ НЕ ДОЗВОЛЯЄ ПОЛОНЕНИМ НАВІТЬ ЛИСТУВАТИСЯ З РІДНИМИ
«Я дізналася, що Сергій живий завдяки відео в одному з російських Telegram-каналів 3 серпня 2022 року. У мене всі відео Сергія збережені, я їх передала в державні органи України: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, Уповноваженому Верховної Ради з прав людини, в СБУ», – розповідає Марія Алєксєєвич, яка працює в IT-галузі.
Вже на початку червня 2022 року за місцем проживання на Вінниччині Марія прийшла у відділення поліції, сказала, що її чоловік з бригади «Азов» вийшов з «Азовсталі» в полон. Підтвердила документами Сергія, переважно копіями, що він дійсно військовослужбовець. Заяву прийняли швидко. Єдине, що Національна поліція на той момент не мала ні підтверджених даних, ні повноважень, щоб записати, що людина перебуває в полоні, тож усі такі заяви кваліфікували – як «зник безвісти».
Донині Марія на контакті зі всіма вітчизняними органами, відповідальними у справах полонених Росією українців. 31 серпня минулого року їй повідомили, що міноборони Росії нарешті передало списки тих, кого утримує РФ, Міжнародному комітету Червоного Хреста. Цю інформацію – про офіційну зміну статусу чоловіка на «полонений» – Марії надіслали sms-кою представники Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
«Я почала телефонувати в Міжнародний комітет Червоного Хреста, Національне інформаційне бюро і в Координаційний штаб поводження з військовополоненими – усі підтвердили, – розповідає Марія. – Перепитувала: можливо ви бачили мого чоловіка; можливо знаєте, що з ним? Представники МКЧХ уточнили, що додаткової інформації не мають».
Жодної конкретики про чоловіка Марія не знає й досі – більш як 1,5 року. Трохи дізналася, коли повернулися з полону в результаті обміну кілька побратимів чоловіка, це ще 21 вересня 2022 року було. «Розповіли, що Сергій вижив, отримав поранення в Оленівці. І сказали, що його, ймовірно, перевезли на територію Росії, як і всіх «азовців». З того часу більше нічого невідомо».
Росія не виконує вимоги Женевської конвенції щодо поводження із військовополоненими. Не забезпечує належних умов утримання, застосовує тортури – як фізичні, так і психологічні. Порушує навіть найелементарніше право на листування, тому ні Марія Алєксєєвич, ні рідні тисяч українських полонених не знають, що відбувається з їхніми близькими людьми.
Про те, що може відбуватися з Сергієм, дружина дізнається з офіційних звітів, наприклад, Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні. Наприклад, у даних про ситуацію з правами людини в Україні в грудні, січні та лютому Місія детально описала результати інтерв’ю з 60 нещодавно звільненими українськими військовополоненими.
Майже кожен розповідав, як його катували в російському полоні – неодноразові побиття, електрошок, погрози розстрілу... Більшість з опитаних страждали від того, що їм не дозволяли спілкуватися з родинами, не кажучи вже про неналежні харчування та медичну допомогу. Моніторингова місія ООН також зафіксувала достовірні повідомлення про страту щонайменше 32 українських військовополонених у період з грудня 2023 року по лютий 2024 року, що значно більше, ніж за будь-який попередній період.
ПОНАД 100 «АЗОВЦІВ», ЯКІ ПЕРЕЖИЛИ ОЛЕНІВКУ, ЩЕ В ПОЛОНІ
Рідні тих полонених, хто пройшов через Оленівку, цілеспрямовано об’єдналися, щоб була можливість ефективніше нагадувати про українських бранців у Російській Федерації і наближати їхнє повернення. «Ми відслідковуємо всі інтерв'ю звільнених з полону, дуже ретельно обробляємо всю інформацію, перевіряємо, – розповідає Марія. – З приводу досудового розслідування спілкуємося з СБУ і Офісом Генерального прокурора. Офіційно всі ці дії кваліфікуються як порушення законів та звичаїв війни».
Управління Верховного комісара ООН з прав людини зібрало інформацію щодо вибухів у ніч з 28 на 29 липня 2022 року у Волноваській виправній колонії №120 біля Оленівки й опублікувало дані у двох звітах у 2023 році: у березі та жовтні. Це єдині дані, підтверджені міжнародними організаціями, на які можна посилатися, зауважує представниця громадської організації «Спільнота Оленівки» Марія Алєксєєвич.
Особисто розповідав про ту страшну ніч Остап Швед, який був у бараці, що зазнав руйнувань. 30-річний бойовий медик «Азову» вижив після вибуху в колонії в Оленівці на території тимчасово окупованої Донеччини в ніч на 29 липня 2022 року. Ще близько 120 «азовців», які змогли пережити те жахіття, дотепер знаходяться у російському полоні. Остапа обміняли 6 травня 2023 року. Загалом Україні вдалося повернути 23 військових, яким випало перебувати у підірваному бараці. Перед вибухом росіяни у той віддалений ангар, який переоблаштували на барак, перевели 193 бійців «Азову». Загинуло тоді близько 50 полонених воїнів (точну кількість досі не встановлено), важкі поранення отримали 74.
«Остап Швед наголошував на тому, що допомога пораненим не надавалась, – каже Марія Алєксєєвич. – Це само по собі серйозний злочин. Медиків тільки через годину-дві допустили до тих людей, які постраждали і які змогли вибратися з бараку назовні. Але їм не дали ніяких засобів для надання допомоги, окрім якихось простирадл. Не було змоги зупинити кровотечі чи врятувати того, в кого було, скажімо, поранення черевної порожнини. Потім повантажили на КАМАЗи, як казали власне наші військові, «як скот», і повезли у дві лікарні окупованого Донецька. Під час такого транспортування поранені отримали ще додаткові травмування».
Ще у липні минулого року Марія на сайті Офіційного інтернет-представництва Президента України оприлюднила текст петиції «Започаткувати на державному рівні дні скорботи та вшанування пам’яті захисників, страчених внаслідок теракту в колонії №120 смт Оленівка». Понад 25 тисяч підписантів підтримало ідею пошанування на державному рівні 28 та 29 липня пам’яті страчених українських захисників у колонії №120 смт Оленівка. «Ми хочемо, щоб ці дні пам’ятали українці через покоління, щоб віддавали шану військовим, які обороняли місто Маріуполь та за наказом вищого військового керівництва України вийшли із заводу «Азовсталь» у період з 16 по 20 травня 2022 року, і всупереч домовленостям та гарантіям збереження життя та здоров’я, були вбиті росіянами», – йдеться в петиції.
Представники «Спільноти Оленівки» приєднуються до акцій «Не мовчи! Полон – вбиває». І привертають увагу за кордоном до необхідності визволення українських полонених з Росії. З кінця лютого по квітень провели більш як 20 акцій у різних країнах про те, що розслідування не просувається, поранені залишаються в полоні, а вбивці не названі. Наразі спільно готують подання до Міжнародного кримінального суду щодо вибуху в Оленівці, загибелі людей, умисного ненадання допомоги постраждалим та жорстокого поводження з ними.
«ПІСЛЯ ТЕРАКТУ В ОЛЕНІВЦІ ЧОЛОВІК БУВ В ОБОХ СПИСКАХ: ЗАГИБЛИХ І ПОРАНЕНИХ»
До нашої розмови з Марією Алєксєєвич приєднується Ганна Лобова, вчителька за фахом. З Олегом, який служив в «Азові» із 2014-го, вони одружилися у 2021-му. А на початку наступного року у подружжя народилася донечка. Тепер їй 2 роки і 3 місяці. Тато встиг побачити крихітку, але буквально лічені рази. «Планували у Маріуполь переїхати жити, але не встигли, на щастя. Там дуже погана екологія, тому вирішили не поспішати», – розповідає Ганна, яка, як потім з’ясується, опиниться з малою дитиною у тимчасовій окупації (де не було бойових дій).
«Коли чоловік був ще на «Азовсталі», 7 чи 8 травня від нього прийшло повідомлення з проханням видалити всі фото із соціальних мереж, які пов’язують з ним, – згадує жінка. – Він знав, що для мене найдорожчими є наше листування і голосові повідомлення. Тож кілька разів повторив прохання, бо прекрасно знав, що з першого разу цього не зроблю. Декілька світлин я перекинула брату, він їх мені потім надіслав. А всі основні світлини, сподіваюся, у гугл–диску чоловіка залишилися. І коли він повернеться, ми зможемо хоча б частину тих спогадів мати»…
Після виходу за наказом оборонців Маріуполя із «Азовсталі» для Ганни – невідомість з усіх сторін. Ніхто не думав, що на стільки розтягнеться полон її Олега. «Після теракту в Оленівці, чоловік був в обох списках: загиблих і поранених, – згадує жінка. – Тоді я взагалі відкидала думки, що кудись їхатиму. У серпні дізналася, що він живий. Через тиждень, до кінця серпня, ми з донькою вже виїхали: були спочатку у родичів на Вінниччині, а тепер – у Житомирі».
У Ганни Лобової після наполегливої поради чоловіка «почистити телефон» і всіх подальших подій укорінилася установка: треба мовчати. «І це застопорило будь-які мої дії більш як на пів року. Але поступово прийшло рішучіше бажання діяти, – розповідає жінка. – Коли був особливий «обмін на Медведчука», тоді повернулася більшість медійних людей. Правильно сказала Юлія Федосюк, коли ще її чоловік був у полоні: «Я буду про нього говорити, принаймні, це врятує йому життя».
Марія Алєксєєвич каже про свій алгоритм дій: «Після теракту в Оленівці я почала показувати фото Сергія. Вважаю, що треба говорити про воїна, захисника України, який потребує якомога швидшого повернення додому. Я просто зобов’язана це робити».
Сергій і Марія познайомилися через інтернет. Коли зустрілися – відчули одне до одного не лише симпатії, а справжні почуття. За пропозицією Сергія одружилися у форматі «онлайн», коли військовослужбовець був на «Азовсталі».
«Мені постійно сниться, що Сергія обмінюють, – розповідає Марія Алєксєєвич. – Цей сон уже майже два роки бачу у різних інтерпретаціях: то сиджу, то працюю, то чую його телефонний дзвінок. Або знаю, уві сні, що його обміняють – і кудись їду. Абсолютно різні сни, але на одну тему, бо чекаю цього повернення неймовірно».
Валентина Самченко, Київ.
Фото Кирила Чуботіна.
