Пам’яті сержанта тероборони Михайла Щетиніна

Пам’яті сержанта тероборони Михайла Щетиніна

Хвилина мовчання
Укрінформ
Він захищав Україну разом з батьком та старшим братом

Вінничанин Михайло Щетинін воював у складі 120-ї окремої бригади територіальної оборони, був сержантом. На захист України він пішов добровільно в перші дні повномасштабного російського вторгнення. 26 лютого 2022 року його батько Сергій Щетинін, який вже приєднався до лав тероборони, написав у Фейсбуці: «У моєму полку прибуло. Мій синуля Михайлик, батько двох діточок, вирішив бути пліч-о-пліч з батьком! Хіба можуть бути сумніви у нашій перемозі?»

Воювати за Батьківщину пішов і старший брат Михайла – Артем. Він згадує: «Коли розпочалась велика війна, всі чоловіки нашої родини – батько, я та мій молодший брат Михайло – відразу пішли захищати Україну від російських окупантів. У бригаді Михайла знали як надзвичайно організованого та відповідального воїна. Від нього ніколи не чули чогось на кшталт «я втомився» чи «я не можу. Він завжди діяв як справжній чоловік та патріот своєї країни…».

Із теплом згадують про нього й інші військовослужбовці, з якими Михайлові довелося воювати. Ірина Гавронська розповідає, що Михайло виконував усі без винятку завдання, які йому доручало командування: «Це людина, яка ніколи не падала духом, яка знаходила вихід з любої ситуації і яка навіть смерть зустрічала з гідністю, - про це є докази. Втрата для наступних поколінь дуже велика».

Життя 35-річного чоловіка обірвалося 1 серпня 2024 року. Бій поблизу села Водяне Волноваського району Донецької області став для оборонця останнім. Про обставини загибелі побратима розповів військовослужбовець Володимир Гавронський: «Він у свій останній день викликався вести боєкомплект хлопцям прямо туди, де вже безпосередньо йшли бої. Хоча міг того не робити, бо то не його обов’язок був і не його завдання. Він реально вчинив, як герой. Але прилетів ворожий FPV-дрон і все розірвало…».

Журналіст Роман Ковальський, який служив у війську разом із Михайлом, розповідає, що рік тому у чоловіка народилася третя дитина. «Я його просив: «Михайле, ти можеш «списатися» з армії і виховувати трьох дітей. Якщо з тобою щось трапиться, залишиться дружина з трьома дітьми». Але Михайло вирішив бути у війську до кінця.

Родина у нього була велика і дружна: найстаршій донечці – сім, синочкові – чотири, а найменшенькій – усього рік. Чекала його з війни кохана дружина Аліса, з якою вони прожили у шлюбі вісім щасливих років.

«Міша був дуже прив’язаний до родини, а з іншого боку мав багато мрій та амбіцій. Він мріяв змінити простір навколо себе на краще. Якщо поставив щось за мету, то обов’язково цього досягав. Він міг не йти воювати, бо маємо троьох дітей. Але він вважав інакше. Казав, що це його обов’язок  - не залишити війну дітям», -  розповідає Аліса.

Жінка каже, що її чоловік мав гарну освіту - закінчив Національний університет «Києво-Могилянська академія», до війни був підприємцем.

«Він мріяв бачити Вінницю сучасним європейським містом і намагався зробити свій внесок. Одним із його улюблених проєктів був ялинковий маркет, який він організовував впродовж декількох років поспіль. З кожної точки продажу він намагався створити не просто місце для купівлі ялинок, а справжню артлокацію. Він не сприймав вигляд захаращеного смугастими палатками міста на свята. Тому перетворював місця продажу на святкові декорації», - згадує дружина захисника.

Михайло мріяв про подорожі, хотів жити у селі, збудувати власний будинок, займатися столярством і мати власну деревообробну майстерню.

Вона каже, що чоловік привіз із фронту пагінець жолудя і хотів його колись посадити на подвір’ї власного будинку. Нині він проріс у квітковому горщику, щоб колись його посадили, як пам’ять для його рідних.

За словами дружини, Михайло був справжнім патріотом.

«Якоїсь миті ми повністю відмовились від контенту окупанта. Він мріяв, щоб діти не розуміли російської. І згодом я почала розділяти його погляди», - розповідає Аліса.

Вона згадує, що у день загибелі Михайла вони спілкувалися увесь ранок, а потім чоловік перестав виходити на зв’язок…

Рідне місто зустрічало Михайла Щетиніна, який повертався додому «на щиті», килимом із живих квітів. Ховали його у закритій труні, ідентифікувавши тіло за допомогою ДНК. На прощальному мітингу посеред квітів на труну чиїсь дбайливі руки поклали церковні книги. А ще там лежала розгорнута Декларація про суверенітет України, за який він поклав своє життя.

Батько загиблого воїна Сергій Щетинін розповів на похороні: останнім, що сказав йому син перед загибеллю, було не припиняти боротися.

«Це моє до вас прохання і це прохання загиблого героя України, - він «орден» собі повісив навіки. Бо він знав, у чому полягали основи державного суверенітету і він знав, у якій країні, найкращій країні світу, він хотів би, щоб жили його діти», - сказав Сергій Щетинін. 

Провести Михайла в останню путь приїхали й бойові побратими.

«Сьогодні фактично вся наша рота приїхала, усіма правдами і неправдами, щоб попрощатися з Мішею. Збереглося багато фотографій, багато емоцій, багато спогадів. Варили разом кашу, їли з однієї каструлі», - розповів Роман Ковальський.

Брат Артем сказав, що вони з Михайлом разом боролися і мріяли про Перемогу: «І досі не можу повірити, що зв’язку в нас немає. В той ранок ми з ним говорили о пів на сьому, коли він вже був на позиціях і обіцяв, що все буде добре. Так ми і жили з ним ці два з половиною роки, з вірою, що все буде добре і ми повернемося додому з Перемогою».

На прощанні із Михайлом Щетиніним його дружина Аліса сказала: «Він завжди знав, що робити, завжди швидко приймав рішення. Так само було і з його шляхом у військо: він знав, що так треба робити. Я не могла з ним не погоджуватися, бо я поважаю його вибір. Михасичку, котику мій! Я тобі дякую за наших діток. Дітки – це ти, і ти для мене не помер, не помреш ніколи. Ти назавжди в наших дітях».

Поховали Михайла Щетиніна у Вінниці на Алеї Слави Сабарівського кладовища.

Шана і слава Герою!

Фото із соціальних мереж, «33 канал»

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-