1000 днів Великої війни: що ми дізналися про себе, про наших друзів і ворогів?
Позаду – 1000 днів повномасштабного вторгнення РФ у війні, яка триває понад 10 років. 24 тисячі годин неймовірного спротиву. 1 млн 440 тис. хвилин ми не просто в авангарді історії, ми – її творимо. Так, за героїчною боротьбою – дуже багато втрат і болю: безперервні сирени повітряної тривоги, грім ППО, артилерійські залпи, вибухи ракет, дронів і снарядів, зруйновані будинки, школи, лікарні, стерті з лиця землі міста і села, заміновані поля, десятки тисяч загиблих і покалічених, мільйони біженців.
Позаду – 1000 днів повномасштабного вторгнення РФ у війні, яка триває понад 10 років. Крізь кров, піт і сльози продовжуємо доводимо всьому світові, а головне самим собі, що ми – воістину дозріла нація, згуртована і мужня, а не якесь там «failed state», як нас дехто називав і представляв. Не забуваймо, що нам давали лише три дні, а ми взяли – та й помножили уже цю цифру на 333,3. І множитимемо її ще і ще. А ворога – «множитимемо на нуль». Міцнішаємо, лютішаємо і не підкорюємося. Перемога безумовно буде за нами.
Позаду – 1000 днів… Спробуємо проаналізувати, що за цей час ми дізналися про себе, про друзів і про нашого ворога?
УКРАЇНА: МИ НІКОЛИ ЩЕ НЕ БУЛИ НАСКІЛЬКИ САМОСВІДОМИМИ, ЗРІЛИМИ Й СПРОМОЖНИМИ, ЗДАТНИМИ ДО СОЛІДАРНОЇ ДІЇ, ЯК ЗАРАЗ
«Ми дізналися, що весь час недооцінювали рівень стійкості української держави та українських збройних сил, так само як і українських громадян. Тому що, якби наші початкові очікування від самих себе й початкові очікування зовнішніх спостерігачів відносно України справдились, то ми б програли війну ще навесні 2022 року. А ми зараз чинимо спротив набагато сильнішому агресору вже більш як 2,5 року», – говорить Укрінформу журналіст та військовий Павло Казарін.
Попри всю свою трагічність, на його думку, ця війна має доволі ефективну витверезну дію стосовно тих громадян, які вважали, що з країною-агресором можна домовитися.
«Мені здається, що велика кількість наших співгромадян зрозуміла, що єдина запорука миру – це сильна армія, гарантії безпеки та надійні союзники. Це, напевно, головні висновки, які ми можемо зробити на 1000 день Великої війни», – додав він.
Громадський діяч, викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар вважає, що за цей часи ми дізналися, що є досить стійким суспільством, сила якого полягає у горизонтальних мережах вільних людей.
«Що і Збройні сили, і державні органи, і місцеве самоврядування, і бізнес виявилися доволі стійкими до надзвичайних випробувань – а це означає, що останні 30 років були не марними. Що наші сильні сторони є наслідком наших випробувань останніх сторіч: самозарадність та спільнодія, гнучкість та адаптивність, здатність виживати і тримати нормальність навіть у ненормальних умовах. Що ми здатні згуртуватися попри розбіжності та на час забути про чвари», – наголосив Пекар.
Політолог Олег Саакян каже, що ми дізналися, що війна не лише десь на Сході, і що всі 1000 днів Великої війни, яка триває понад 10 років, ми були в одному човні – всі разом. Ми дізналися, що Захід, Схід, Північ та Південь – не наскільки далеко один від одного і не наскільки різні. І що поки десь на Донеччині діти їздять на лайбі, їх однолітки на Львівщині або Тернопільщині на ровері, а на Закарпатті на біціглях – тим не менш, усі вони їздили в цей момент на велосипеді під назвою «Україна». – наголошує він. –
"Ми дізналися, що для пострадянської України, для якої дехто шукав столицю в Москві, немає столиці ані в Брюсселі, ані у Вашингтоні, а є – тільки в Києві. І відповідно любити, захищати і розвивати Україну більше, ніж українці в цьому світі не зацікавлений ніхто інший, – наголошує він. – Ми дізналися, що ми пройшли просто шалений шлях і нам точно вже не соромно, адже більшість помилок уже не повторюємо. Ми дізналися, що держава Україна потрібна не меншості, а більшості. Ми отримали приводи для колективної гордості, для колективних трагедій і розпачу. Ми отримали відчуття єдності. Ми стали менш наївними до міжнародної спільноти та світу, але все ще залишаємось романтиками».
Ми як держава і суспільство, за словами Саакяна, вже почали ставити складні запитання перед собою, намагатися розібратися у відтінках ширше, ніж чорне і біле.
«Але ми ще не навчилися відповідати на ці запитання. Ми живемо в режимі візії за горизонт, але не стратегії. Нам ще потрібно навчитися жити, планувати довгу стратегію, яка б дозволила виділяти головне і другорядне, яка б дозволила бути не просто поруч, але й разом, яка б створила синергію між державою і суспільством, – акцентує політолог. – А це те, що дало б змогу реалізувати той запит на нову етику і парадигму існування української держави, на новий тип відносин між громадянином і державою, який проявився вчергове в історії України на тлі російського повномасштабного вторгнення».
Політолог Ігор Рейтерович каже, що ми дізналися, що дійсно є нацією, яка здатна об'єднуватися не лише у моменти великих криз, але й робити висновки та відстоювати своє право на власний шлях розвитку: «З одного боку, ми є надзвичайно привітними і миролюбними людьми, власне, ми завжди славилися своєю гостинністю. Опитування з 1991 року незмінно показували, що 85-90% українців виступають проти війни. Проте, коли постало питання захисту своєї землі та своїх близьких, у нас відродився, що називається, козацький дух».
Ми здивували не тільки себе, а й увесь світ. Ми показали, що вміємо й можемо воювати і перемагати набагато сильнішого ворога.
«Ми дізналися, що формування української політичної нації, яке розпочалося під час Майдану у 2014 році, завершилося тисячу днів тому – 24 лютого 2022 року, – стверджує Рейтерович. – Сьогодні вже очевидно, що українська нація є, що вона дуже сильно відрізняється від так званого російського «насєлєнія», і що це саме європейська нація, цінності, свобода і незалежність – пріоритети, які важливіші за матеріальні вигоди. Знов таки, опитування свідчать, що ми готові терпіти будь-які труднощі задля перемоги, бо для нас найголовніше – жити у вільній країні, за своїми правилами та переконаннями».
Нарешті візіонер і директор Інституту фронтиру Євген Глібовицький називає цю війну одним з найбільш усвідомлених досвідів для українців.
«Ми ніколи ще не були наскільки самосвідомими, наскільки зрілими й спроможними, здатними до солідарної дії, як зараз. І це при тому всьому, що нам є куди вдосконалюватися і рости у кожному з цих аспектів. Скажу так: ми найдосвідченіші, але недосвідчені, ми маємо стару історію, але ми дуже юні. Це дуже важливо розуміти про нас, про українців», – підкреслив експерт.
СВІТ: НАШІ ПАРТНЕРИ ЗНАЧНО СЛАБШІ, НІЖ МИ ВВАЖАЛИ, АЛЕ СИЛЬНІШІ, НІЖ ВОНИ САМІ ПРО СЕБЕ ДУМАЛИ
«Про друзів ми дізналися, що вони не такі слабкі й розпорошені, як хотілося б ворогу, але й не такі сильні й згуртовані, як хотілося б нам. Що у відносини з союзниками треба інвестувати серйозні зусилля задовго до війни, і тим більше коли вона вже розпочалася», – каже Валерій Пекар.
Ми дізналися, що світ керується передусім інтересами, а не цінностями, і треба навчитися говорити цією мовою.
«А також, що нас все ще не знають, не розуміють і не відчувають нашої цінності. Та й ми не знаємо і не розуміємо багатьох наших реальних і потенційних союзників, і тим більше тих, хто не належить до євроатлантичної цивілізації», – додав він.
На думку Олега Саакяна, ми дізналися, що цивілізований світ значно слабший, ніж ми вважали. Але, з іншого боку, сильніший, ніж він сам про себе думав: «Ми почали вчитися відходити від побутового підходу до міжнародної політики й послуговуватись не судженнями, уявленнями і очікуваннями, а принципами, інтересами і задачами. Чи повною мірою? Ні. Але ми вчимося це робити як держава».
Ми побачили хто є нашими партнерами, а хто ні перед викликами сучасності.
«Ми побачили приклади розумності, але не рішучості. Рішучості, але не розумності. Ми, як суспільство, побачили, що дорослі також помиляються, дивлячись на наших західних партнерів, і проходимо свою сепарацію від цього. А дорослі, розуміючи, що щось пішло не так, можливо, не настільки вже й дорослі, як про те вважали. Ми потрапили першими у великий шторм, який тільки доходить до низки наших партнерів. І це той унікальний момент, коли Україні є що запропонувати світові», – вважає політолог.
Україна здатна це зробити і здатна капіталізувати свій досвід, свої навички, свої вміння.
«Світ дивиться на нас і дивується. Все ще дивується. Періодично дратується через те, що ми незручні, через те, що ми непослідовні. Ми побачили в партнерах, що таке захищати свій національний інтерес, незважаючи ні на що. Інколи навіть на здоровий глузд», – підкреслив Саакян.
Євген Глібовицький говорить, що ми дізналися, що гроші й дорослість не означають мудрість: «Що зрілі, заможні та спроможні західні партнери можуть бути безголовими й ненадійними. Вони так само можуть бути щирими й відданими, але цю щирість і відданість ми від них очікували, а от неспроможність – ні».
За словами Ігоря Рейтеровича, за 1000 днів ми отримали важливий урок щодо наших союзників. По-перше, ми переконалися, що вони у нас дійсно є.
«Проте залишається відчуття, що їхня підтримка інколи нерішуча. Ірраціональний страх перед Росією, який спостерігається серед деяких західних партнерів, досі не подоланий, навіть після тисячі днів повномасштабної війни, – акцентує політолог. – Незважаючи на суттєву підтримку, залишаються певні «червоні лінії», які важко пояснити логічно. Часто наші союзники самі не можуть дати чіткої відповіді, чому вони дотримуються цих обмежень».
Водночас ми бачимо поступове визнання нашої рівноправності та усвідомлення того, що Україна – це така ж частина європейської спільноти, як і будь-яка інша країна ЄС.
«Більше того, можливо, навіть більшою мірою. Адже наша інтеграція до Європейського Союзу та НАТО відбувається ціною крові. Це найвища ціна, яку можна заплатити за свободу та європейське майбутнє», – наголосив Рейтерович.
Павло Казарін звертає увагу на те, що ми дізналися, що різні країни по-різному реагують на кризи, які, можливо, їх безпосередньо не стосуються. Ми бачили безпрецедентно високий рівень підтримки з боку країн Балтії, країн Скандинавського світу, Польщі тощо.
«Водночас ми побачили, що в сучасній Угорщині національний егоїзм превалює над усвідомленням колективних цінностей. Якщо до початку війни у багатьох була спокуса ставити Польщу і Угорщину через кому, то зараз ми усвідомлюємо принципову різницю в підходах державних політик у цих двох країнах», – зазначив журналіст.
Крім того, продовжує він, за цей час ми встигли позбутися багатьох рожевих окулярів. І встигли зрозуміти, що наша війна, безумовно, потрапляє в оптику громадян інших країн, але, однак, не стає тим чинником, заради якого вони можуть коригувати, скажімо, свої електоральні схильності: «Ми, можливо, дивуємось, коли Дональд Трамп перемагає на виборах в США, попри все те, що він говорить про нашу війну. Але це для нас ще одне нагадування, що наша війна для американських виборців не є тим чинником, заради яких вони готові ставити галочку в виборчому бюлетені навпроти того чи іншого прізвища. Ми просто зрозуміли, що вони орієнтуються геть на інші показники».
А ще, дивлячись на наших друзів, ми зрозуміли, наскільки багато було змарновано нами часу: «Ті ж країни Балтії, щодо яких у Російській Федерації теж є агресивні наміри, можуть почуватися в безпеці просто через те, що вони не гаяли часу, а доєднувалися до Північноатлантичного Альянсу, а ми, які довгий час не могли визначитись, де наша столиця, в Києві чи в Москві, зараз опинилися сам на сам у двобої з Кремлем».
ВОРОГ: РОСІЯНИ ТЕЖ ВМІЮТЬ ВЧИТИСЯ, СТИСКАТИ ЗУБИ Й БИТИСЯ. І ЦЕ РОБИТЬ ЇХ ДЛЯ НАС ЩЕ НЕБЕЗПЕЧНІШИМ ОПОНЕНТОМ
«Про ворога… Я думаю, що до початку Великої війни у багатьох була спокуса пояснювати мотиви російського керівництва, перш за все, корупцією. Що, мовляв, воно обирає таку політику через те, що воно прагне збагачення, тому що воно прагне якось закапсулювати свою владу, – розповідає Павло Казарін. – Але насправді це ще одна ознака того, що ми недооцінювали наскільки люди можуть бути одержимими, з людиноненависницькими поглядами. І, умовно кажучи, люди, яких ми сприймали за злодіїв – насправді були вбивцями. І це ще одне пояснення, що корупція і такі меркантильні, але раціональні інтереси не завжди є тими чинниками, які пояснюють природу людських дій».
По-друге, ми зрозуміли, що санкції не працюють, що оці всі пакет за пакетом, суворі обмеження, на які ми покладали надію на початку війни, не змогли обвалити економіку нашого ворога просто через те, що в нього є дуже міцний тил у вигляді Китаю та Індії.
«І сучасний світ – це не світ панування західних економік, коли вони своїми обмеженнями можуть змусити будь-кого дотримуватись тієї чи іншої політики. З часом у світі є кілька центрів економічного впливу, включно з Делі, включно з Пекіном. І поки ці центри економічного впливу не забажають, то жодна країна у світі не залишиться на самоті або в суворій економічній ізоляції», – додав він.
По-третє, ми бачили, що знову опиняємося у першій половині XX століття, коли світ починає вибудовуватись по осях.
«У цьому світі є вісі зла, які співпрацюють одна з одною – Іран, Північна Корея, Російська Федерація і Китай, який їх підтримує для того, щоб цей простір ринкових (або не зовсім, як у випадку КНДР) диктатур мав змогу протистояти ринковим демократіям. І я думаю, що якщо XX століття було простором, де конкурували ринкові демократії та планові диктатури, то XXI століття буде, скоріш за все, простором конкуренції між ринковими демократіями та ринковими диктатурами. І є підозра, що нашою війною перелік конфліктів у цьому столітті не обмежуватиметься», – вважає Казарін.
На думку Валерія Пекаря, ми дізналися, що ворог принципово не готовий визнавати наше існування. Що ворог дійсно вірить своїм власним міфам про несправжність нашого народу тощо.
«Що у ворога нема картинки майбутнього, а лише картинка минулого, що ворог має свої вразливості й сильні сторони, і це все треба вивчати у мирний час, а ми цим не займалися. Що нам протистоїть та сама імперія, яка може змінити назви й прапори, але незмінними залишаються жорстокість, нехтування життям своїх та чужих, тотальна брехня. Що імперія складається з десятків народів та ідентичностей, які здатні її розвалити, якщо ми допоможемо, і тоді Україна отримає сталий мир», – переконаний викладач Києво-Могилянської бізнес-школи.
Євген Глібовицький каже, що при усіх своїх найгірших рисах наш ворог теж адаптивний: «Ми дізналися, що наш ворог теж вміє вчитися, стискати зуби й битися. І це робить його для нас ще небезпечнішим опонентом. Наш ворог уміє бути розумним та винахідливим. Відповідно він може трансформуватися по ходу війни. І тому нам не варто ставитися до ворога зневажливо і легковажно, бо інакше ми ризикуємо недооцінити його й програти за рахунок цієї недооцінки».
Подібним чином висловився Олег Саакян: «Ми дізналися, що однаково тяжка ціна як недооцінки, так і переоцінки ворога. Важливо його дійсно знати. Ми дізналися, що коротка історична пам'ять дорого коштує. Не треба забувати поруч з ким ми».
А ще ми дізналися те, чому наш фольклор стільки епізодів містить з приводу москалів.
«Не почувши голос історії, ми вирішили самі наступити на ті самі граблі, побачивши, що таки варто прислухатися до досвіду минулих поколінь. Ми переконалися, що росіяни вміють вчитися. При цьому, що ті самі помилки і слабкості, які їм були притаманні, вони залишаються. Ми дізналися те, що добре забули – Росія здатна програвати. І продемонстрували це світові. Ми дізналися, що не тільки Україна – не Росія, але й українці – не росіяни. Нарешті, перефразовуючи Голду Меїр, ми дізналися, що росіяни ненавидять нас більше, ніж люблять власних дітей», – наголосив Саакян.
Повномасштабне вторгнення Росії зруйнувало будь-які ілюзії щодо нашого ворога, стверджує Ігор Рейтерович: «Навіть після подій 2014 року багато хто намагався розділяти росіян: є влада, є путіністи, а є «хороші росіяни», які проти війни. Проте 1000 днів Великої війни показали, що таких людей вкрай мало. Переважна більшість або активно підтримує агресію, або мовчки погоджується з нею».
Навіть ті, хто втік за кордон, здебільшого робили це не через засудження війни, а через страх мобілізації. І зараз вони здивовані тим, що на Заході їх сприймають з недовірою та антипатією.
«Ці 1000 днів викрили глибоку проблему російського суспільства – його ресентимент та імперські амбіції. Ми дізналися, що це не нація, яка прагне до миру та розвитку, а просто маса людей, що живе ілюзіями величі та ненависті до всього чужого, – коментує політолог. – Їхня риторика і мислення застрягли у категоріях минулих століть, коли територіальні завоювання і військова агресія сприймалися як норма. Вони легко піддаються маніпуляціям і з готовністю приймають мілітаристську пропаганду, спрямовану на виправдання агресії та насильства».
Врешті-решт, ми дізналися, що цей зсув у сприйнятті Росії відбувається не лише в Україні, а й у світі: «Захоплення російською культурою, мистецтвом і літературою поступово втрачає свою привабливість, і все більше людей усвідомлюють справжню сутність сучасної Росії. Повернення Росії до клубу цивілізованих націй буде довгим і складним процесом. Це не просто питання зміни влади; це глибинна трансформація суспільства, його цінностей і поглядів. Якщо Німеччині після Другої світової війни знадобилося кілька десятиліть, щоб відновити репутацію, то для Росії цей шлях буде значно довшим».
Зрештою, причини й умови, за яких розпочалася ця війна, значно глибші і небезпечніші, ніж ті, що були у випадку нацистської Німеччини.
Мирослав Ліскович. Київ
