Пам’яті молодшого сержанта Андрія Прокопіва (позивний «Фін»)
Дитинство та юність Андрія Прокопіва минули у Коломиї на Прикарпатті. Він виріс у багатодітній родині, а тому завжди відчував любов та підтримку батьків, брата та сестри. Здобув фах майстра фрезерування, став одним із тих, про кого говорять «чоловік – золоті руки».
З дружиною Іриною вони познайомилися теж у Коломиї. Довго не зустрічалися - майже відразу вирішили одружитись і переїхати до Івано-Франківська.
«Ми прожили 25 років у шлюбі. Андрій був добрим спеціалістом зі встановлення пластикових вікон і дверей. Завжди мав роботу, був здібним, веселим, комунікабельним. Мав багато друзів», - розповідає дружина.
Каже, одним із найбільших захоплень чоловіка була риболовля. А тому родина часто поверталась із відпочинку не з порожніми руками.
«Найбільшу нашу рибу ми упіймали на Франківському озері. Тоді ми були з синами – Владиславом та Михайлом. Пам’ятаю, радості не було меж, коли хлопці разом спіймали сома та щуку. У нас велика родина, то ми завше улов ділили з усіма», - пригадує Ірина.
Свій спінінг Андрій всюди возив із собою. Узяв його навіть на фронт, коли у березні 2022 року без вагань подався на військову службу добровольцем.
Він розпочав службу солдатом у складі Закарпатської бригади. Пізніше «з нуля» опанував фах мінометника і став молодшим сержантом та навідником мінометної групи 71-ї окремої єгерської бригади Десантно-штурмових військ ЗСУ.
«Андрій пішов на фронт добровольцем, коли у родині підростали вже троє синів. Я дуже переживала за нього. Раніше чоловік не служив через стан здоров’я, не мав військової підготовки. Але це було його рішення, і воно відкрило для наших дітей усі чесноти батька – відповідальність, сміливість, працьовитість і готовність захищати свою країну», - говорить дружина.
На війні Андрія знали за позивним «Фін». За словами Ірини, чоловік завжди казав: якщо Фінляндія змогла свого часу відстояти свою незалежність, то й Україна зможе. А тому «Фін», знаючи історію невеличкої європейської країни, у війні з росіянами боровся за таку ж вільну і сильну Україну.
Додому Андрій телефонував часто. Ніколи не жалівся, любив жартувати. Розповідають, що його гумор підтримував бойовий дух побратимів, коли вони боронили позиції в Бахмуті.
«У своїй останній розмові він говорив, як завше, що любить, просив, щоб не хвилювались і щоб я була готовою до всього. Він ніколи не розповідав про війну. Ні друзям, ні рідним. Казав, що ми повинні жити мирним життям, бо за це вони сьогодні воюють», - пригадує дружина.
Вже згодом старший син Андрія знайде у «хмарі» фото та відео батька з його телефону. На них Андрій у той час, коли лише опановував військові справу, і коли вже сам став наставником для молодих бійців. Ці світлини стануть для дітей найдорожчою знахідкою.
Андрій Прокопів загинув 7 червня 2024 року біля села Нетайлове Донецької області. Разом із побратимом Тарасом вони потрапили під артилерійський обстріл і загинули миттєво.
«Назавжди 46, мій коханий Андрійко, моя частинка душі. Клята війна забрала тебе у мене, у дітей і батьків. Як ми плачемо за тобою!.. Ти був цілим світом для мене і сім'ї. Ти залишишся воїном і героєм, люблячим батьком і коханим чоловіком. Небеса плачуть зі мною, ти моє життя і моя частинка душі, спочивай з Богом, мій воїн», - написала тоді Ірина у Фейсбуці.
Андрія Прокопіва поховали у селі Ліски Коломийського району, де проживають його батьки Марія та Ярослав і сестра Оксана.
У воїна залишилися дружина Ірина та троє синів - Владислав, Михайло й Давид.
«Діти не дають мені опускати руки. А ще підтримували такі ж жінки та матері, які перейшли через біль утрати. Велику підтримку також відчуваю від родини. Ми розуміємо, що потрібно жити, але це дуже важко», - зізнається Ірина.
22 січня 2025 року вона разом із сином Владиславом отримали нагороду чоловіка і батька – орден «За мужність» III ступеню, яким Андрія Прокопіва нагороджено посмертно.
Раніше за проявлену мужність і успішне виконання бойового завдання Андрій Прокопів був відзначений нагрудним знаком «Золотий хрест».
Слава Героям!
Фото з сімейного архіву
