- Звичайно. Ну, по перше, театр був український, і мені було з ким спілкуватись рідною мовою. По-друге, з російською в мене теж проблем не було. Тому що я з самого дитинства був майже російськомовний. У нас у райцентрі був квартал, де живуть українці, квартал, де живуть євреї і квартал, де живуть росіяни. Але не звичайні росіяни, а старовіри, яких ми називали кацапами. От батьки мої жили саме на такій "кацапській" вулиці. Я з їхніми дітьми бігав - і їхньою мовою розмовляв. І тільки в армії дізнався, які вони нам брати - кацапи. Я ще до інституту відслужив. У морській авіації. Там і дізнався, як ці "брати" нас люблять. Як вони вважають нас за нижчу расу. Не "Миша", не "Ваня" - "Эй, ты, хохол!" Вони й пробудили в мені національну свідомість - я й не знав, що я українець. То коли хлопець один їхав на Галичину, батька ховати, я просив його: "Привези мені Шевченка. Я там його так уважно читав, що всього "Кобзаря" дотепер знаю напам'ять.

НАЦІОНАЛЬНА СВІДОМІСТЬ

І коли, вже після служби, вступив до інституту, то очолив тут студентський рух за викладання предметів українською мовою. Виникли складності з КДБ, через що я й не потрапив згодом до львівської опери. Це, до речі, було однією з причин, що ми поїхали до Луганська: думали, оскільки тут "русскоязычное население", вони від мене відчепляться. А там уже й перебудова настала…

Я скажу так: дурні всюди є. А в мене у Луганську дуже багато друзів-українців. Як україно-, так і російськомовних. Я член Всеукраїнського об'єднання "Просвіта", яку на Луганщині очолює уродженець області Володимир Семистяга. А Олег Орленко! Вчора мої пісні на його вірші звучали. Яка чудова поезія! Куди там тим київським поетам! "Україно моя"; "У тебе врода особлива". Іван Низовий: "Я тебе витворюю з уяви". Григорій Половинко, Валентина Осипенко з Первомайська. Учора пісню на її слова жіноче тріо виконало. Така шикарна поезія в російськомовному регіоні! Так що відчував, що я - на своїй Батьківщині.

- Як в Українському театрі сприйняли Майдан?

- Ну, що сказати… Наше акторське середовище аполітичне. Керівництво театру сповідувало: "Ми поза політикою; займаємося чистим мистецтвом". Проходили репетиції, вистави, концерти. Навіть у гримерних цю тематику не обговорювали. Утім, коли почались усі ці побиття й захоплення адмінбудівель, я лежав із поламаною ногою. Вона й досі в мене чорна (показав, - авт.)…

- А як виїжджали з окупованої території?

У вересні театр розпочинав черговий сезон. Ми зібрались у кабінеті директора - Кошовий (директор театру, - авт.), Голубович, я, головний режисер Московченко, заступник директора Олена Данченко... Їхати всім театром сюди, в Сєверодонецьк - це була моя ідея. Тому що тут уже був Москаль. А він мій земляк, до того ж ми познайомились ще коли він уперше був у нас губернатором. Голубович: "Куди їхати, де акторів розселяти?.." Я кажу: "Ну, давай завтра проведемо збори". "Я завтра не можу, давай на третій день". Давай. На другий день тиша; на третій прихожу - ніхто зборів не робить. Питаю, де Кошовий? - "А Кошовий поїхав". Тихо, нікому слова не сказав. До його честі - він забрав печатку, всі правовстановлюючі документи театру. Але ж міг би, коли тут облаштувався, зателефонувати мені: "Іван, ти зі мною?" Актори ходять, мене питають: "Михайло Іванович тобі телефонував?" - не телефонував.

Треба співати, а в мене - клубок у горлі і сльози на очах. Ні, думаю, більше тут не витримаю

Усі злі, але ж як вийшли на роботу - треба працювати. Розпочали виставою "Таке єврейське щастя". Там тематика повоєнна, ситуація дуже схожа з тою, що була на той момент у Луганську. Народу прийшло - переповнений зал. Ми кажемо: "Український театр починає новий сезон". Люди встали на слові "Український", аплодують нам - хоч там були керівники "ЛНР"… Люди й сміялися - бо це комедія - і плакали. І в мене на сцені - треба співати, а клубок у горлі і сльози на очах. Ні, думаю, більше я тут не витримаю.

13 грудня я звернувся до адміністрації з проханням видати мені трудову книжку - сказав, що йду викладати до університету, треба зняти ксерокопію. "Зобов'язуюсь за два дні повернути". А сам просто боявся, як би вони туди не вписали щось непотрібне. Вони ж вимагали писати заяву, що ти будеш працювати в "ЛНР". Книжку дали; я виставу відпрацював, на автобус - і на Харків! Потім перебрались із сім'єю до Києва.

І далі. Що таке оперета? Оперета - це свято. Це казка для дорослих. Оця казка є в "Наталці-Полтавці", тільки чомусь режисери за двісті років на це не звернули уваги. Герої в них ходять усі бідні, обшарпані. Полатані. А в мене - ви ж бачили - гарні, святкові декорації, гарні костюми. Дійство відбувається або в свято, або в вихідний день. Це є в п'єсі, але чомусь режисери, знов-таки, цього не бачили. А в Україні у вихідні не працювали, святково одягались, ішли до церкви, молилися, а потім - у гості. Чи в себе приймали гостей. І це все ми тут бачимо. От від цього я й відштовхувався.

Основна тема в моїй виставі - це кохання і це - згода. Згода в селі, в місті, в області, і в кінцевому підсумку - в державі. І тоді-то мир і тишина. Нема війни тоді. Тому я відрізав тріо з сьомого явлення першої дії і поклав його на фінал, де вже всі хором співають:

"Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона. Їх Бог благословляєть, добро їм посилаєть, і з ними вік живеть".