Коли мистецтво сильніше за офіціоз

Так вийшло, що стрімке здичавіння й розкультурювання російської політики, дипломатії, суспільних звичаїв співпало з проведенням масштабних загальнодержавних акцій, оголошених заздалегідь. Які мають чудові, майже святі назви. 2014-й - " Рік Культури. 2015-й - Рік Літератури. 2016-й - Рік Кіно.

ТРИ ГОЛОВИ РОСІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Весь грудень триває підбиття підсумків Року Літератури. Втім, багато його парадоксів і символічних моментів були зрозумілі ще 12 місяців тому, коли тільки показали емблему цього самого Року Літератури. Здається, лише найбільш ледачий не пожартував тоді з неї. Але за рік її миготіння до неї, здається, звикли. Однак зараз, прощаючись, на неї варто глянути ще раз, ніби заново.

Всі три "геніальні голови" так чи інакше пов'язані з Україною

Три голови в профіль - як це знайомо, як по-радянськи. Правда, не Маркс-Енгельс-Ленін, а Пушкін-Гоголь-Ахматова, що вже виглядає пародійно (невже так і задумано?). Але класики марксизму, принаймні, були одноколірні, а тут літературні класики авангардно розфарбовані в кольори російського біло-синьо-червоного триколору. І вийшло смішно. По-перше, «білий» Пушкін (так забавно римується з його знаменитим чорним предком), по-друге, «синій» Гоголь (так і хочеться у нижній частині профілю жовтого кольору додати), по-третє, «червона» Ахматова (при її-то неприйнятті червоних).

А є у цій трійці ще один, «бічний» сенс. Дивіться... Пушкін так багато писав про Україну (тільки «Полтава» з Мазепою чого варті), жив у ній, їздив по ній. Українець Гоголь (ноу комент). І Ганна Горенко, то одеситка, то киянка, внаслідок імперської денаціоналізації і нелюбові до «провінційного» прізвища змінила його на більш поетичне, як їй здавалося, татарське, бабусине.

Тобто, всі три геніальні голови так чи інакше пов'язані з Україною. Скажімо, будь на їхньому місці Толстой-Достоєвський-Цвєтаєва (чом би й ні) - і такого акценту не було б. А так є. Вже не знаю, спеціально так вийшло або випадково (в імперіях завжди все сильно намішано), але, в будь-якому випадку, і це теж символічно. І це пояснює, чому Москва нині не хоче, втім, як і завжди, «відпускати» Україну. Адже якщо її відняти, то з трьох голів Літератури Року залишиться приблизно півтори. А для імперської свідомості це абсолютно неприпустимо.

Але що важливо зрозуміти, відчути. Мистецтво завжди більше за політику. І за усього державного, чиновницького аранжування, література в Рік Літератури виявилася напрочуд непокірною, живучою. Вона не дала заховати себе у схему офіціозу, «кримнашевського» ура-патріотизму. Вона виявилася сильнішою і багато в чому йому протистояла. Так що були потрібні спеціальні «причісування» придворних журналістів, щоб у підсумку все виглядало пристойно і не сильно суперечило великодержавної картинці.

РОСІЙСЬКИЙ БУКЕР-2015 - МОЛОДИЙ ТА ЗЛИЙ

«Не продається натхнення, але можна рукопис продати». Говорячи про літературу, не можна все ж не сказати і про гроші. Після того, як премія за кращий роман «Російський Букер» знайшла надійного партнера, мецената, у фінансовому вираженні вони практично вийшла на рівень офіціозної державної «Великої книги». 1,5 млн рублів - переможцю і по 150 тисяч - іншим п'яти лауреатам. Та ще грант на переклад одного з романів англійською.

Останніми роками у шорт-листі «Російського Букера» можна було знайти різні тенденції - то велика кількість історичних романів, книги, швидше схожі на нон-фікшн, ніж на традиційну прозу, «літературу вимислу». Але ніколи ще фінальна шістка лауреатів не складалася з книг настільки сучасних, таких гострих, критичних, молодих (і не тільки за віком авторів, які їх написали).

Скажімо книга, що стала переможцем. Роман «Віра» Олександра Снєгірьова. Це, швидше, розгорнута притча про невіру. І одночасно роман виховання, що переходить в роман марніння. Головна героїня Віра, красива і небезталанна, виявляється невлаштованою і непотрібною. І "расейські" чоловіки навколо - один гірше іншого, егоїстичніше. Банкір-кидала; зарозумілий барин з вищих чиновників; безбарвний спецслужбіст; «типу опозиційний» режисер-маргінал, який вештається між мітингами протесту, екстремістським арх-наглядом і думками «а чи не поїхати повоювати за Новоросію?»...

Книгу про Дагестан «Наречений і наречена» Аліси Ганієвої, колишнього літературного критика, яка стала хорошим прозаїком, читати і смішно, і страшно. Смішно, тому що добре написано про навколишній сучасний абсурд. Страшно, тому що беззаконня стало законом. Точніше, їм стали незрозумілі «поняття». А прагнення знайти традиції, чи то мусульманські, чи то родоплемінні, породжує зовсім вже страшних фантомів, які посилюють негативний фон імітації закону. Не випадково, саме цей роман отримав грант на англійський переклад. Для Британії, США, взагалі для світу, дуже впізнаваний і важливий аналіз цієї картинки - зіткнення прогресу у вигляді смартфона і регресу у вигляді нео-радикалізму.

З одного боку, Ростов у минулому - батьківщина Чикатило, а з іншого - прифронтове місто у сьогоденні

Найбільше журі вразив роман Володимира Даніхнова «Колискова». Але він виявився надто незвичайним, різким, жорстким, абсурдним, для того щоб стати переможцем. У російському місті, яке тут назване Південною Столицею (за ній вгадується Ростов, де живе автор), орудує маніяк, який викрадає і вбиває дітей. Але це спочатку здається, що один маніяк. Потім виявляється, їх багато. Дурний, начебто, сюжет, трешеве «кримінальне чтиво». Але написано по-хармсівськи блискуче ( адже у Данила теж не лякаєшся, коли бабусі з вікна випадають). І знову абсурд. І знову таки, в тексті можна побачити довгу притчу. Кому яка привидиться. Мені, наприклад, - про столицю, яка вбиває своїх дітей, своє майбутнє. Тут ще можна згадати, що, з одного боку, Ростов у минулому - батьківщина Чикатило, а з іншого - прифронтове місто у сьогоденні.

Роман Юрія Покровського «Серед людей», що розповідає про життя військового містечка льотчиків 70-х років, спочатку здається переспівом «старих пісень про головне», з яких багато в чому виріс нинішній режим. Але це тільки спочатку. Насправді, текст неспокійний, від хворого серця, що болить. І теж абсурдний (хоча з меншою його концентрацією). От тільки не зовсім зрозуміло - це абсурд застою, радянськості або всього нашого життя в принципі.

А наостанок про дві найгучніші книги минулого року. По-перше, це «Зона затоплення» Романа Сенчина. У першій главі роману такий собі Толя (читай Чубайс) і Володя (Самі-Знаєте-Хто) обговорюють, що добре б для пропагандистського ефекту добудувати в «нульові роки» Богучанську ГЕС у Сибіру, покинуту у пізньо-радянські часи. А в наступних главах показана трагедія людей, яких виселяють. Роман присвячений Валентину Распутіну і не боїться порівняння з великою распутінською книгою «Прощання з Матьорою». Сенчін не може жити спокійно, бачачи настільки очевидні несправедливості, він не боїться критикувати, і він вірить, що література здатна щось змінити. Останнє особливо похвально, хоча, можливо, і наївно...

Придворні критики дуже цікаво переставили татарські акценти Гузель Яхіної

Письменника Романа Сенчіна в Росії і раніше знали. А поява Гузель Яхіной (майже дебютантки) з романом «Зулейха відкриває очі» стало сенсацією минулого року. По суті, коротко - це книга про нещадну колективізації і виселення в Сибір, де на героїню Зулейхе, татарську селянку, чекає важка боротьба за життя та гідність.

Але придворні критики дуже цікаво переставили акценти. В їхньому короткому викладі виходило, що це «роман про кохання селянки, гнобленої свекрухою Упирихою та злим чоловіком, і молодим чекістом, який вбив її чоловіка». Те, що ця любов розквітне у самому кінці, а молодий чекіст з часом, до фіналу перестане бути не тільки молодим, а й чекістом... Те, що його місце на цій посаді займе якась шваль, «шестірка» з дрібних злочинців, та інше, у короткий опис не увійшло. Дійсно, нині не прийнято ображати чекістів. Ось у них професійне свято, 19 грудня у старому доброму дусі буде вседержавне святкування Дня чекіста з обов'язковим багатогодинним «Святковим концертом» на «Першому каналі».

ТАКИ ТАК, ВЕЛИКА КНИГА

Через тиждень після «Російського Букера» підбивала підсумки «Велика книга». Премія, що вважається найбільш офіціозною. 10 грудня у Будинку Пашкова навпроти Кремля пройшла 10-а церемонія вручення найбільшої літературної нагороди Росії. Так, «Велика книга» спочатку замислювалася саме як державна премія. Її засновники - афілійовані з державою бізнес-структури. А призовий фонд у 6,1 млн рублів поступається лише Нобелівській літературній премії. Державницький статус премії підкреслює і регулярну участь у її врученні вищих державних осіб. Цього року це був спікер Державної думи Сергій Наришкін (він, до речі, займався й усім Роком Літератури).

Тут шорт-лист був довший. Але на найвидніших місцях - все ті ж впізнавані обличчя та книги. Переможцем була оголошена (з нагородою у 3 млн руб.) Гузель Яхіна та її «Зулейха відкриває очі». Третю премію отримала «Зона затоплення» Романа Сенчіна (1 млн). А ось другу премію (1,5 млн) дали Валерію Залотусі за великий філософський роман у двох томах «Свічка». На жаль, цей письменник не міг претендувати, як інші лауреати, ще й на «Російського Букера», оскільки пішов з життя у лютому цього року (а за статутом цієї премії до розгляду приймаються тільки романи жив авторів). У Києві, в Україні про його книгу захоплено відгукується, всіляко популяризує її чудовий прозаїк, переможець Російського Букера-2012 Андрій Дмитрієв.

Знайшлася людина, який перервав виступ і зігнав зі сцени вдову лауреата - письменника Валерія Залотухи

Премію за померлого автора отримувала його вдова (і співавтор за деякими кіносценаріями) Олена Лобачевська. І тут сталася ще одна сенсація вечора. Виступ Лобачевської пішло врозріз офіціозу. Вона сказала, що чоловік, поки дозволяло здоров'я, ходив на мітинги протесту, починаючи з обурення «законом негідників» (забороняє усиновлення дітей, в тому числі серйозно хворих, іноземцями). І в останні дні життя Валерій також був вкрай обурений тим, що відбувається зараз в Росії. Олена говорила і говорила. Офіційні особи м'ялися, м'ялися і ніяково посміхалися, не знаючи, як реагувати на такі речі. Але знайшлася людина, яка її зупинила і зігнала зі сцени - кореспондентка «Московського комсомольця», виразно сказала на весь зал: «Досить».

Ну, звичайно ж, в офіціозних ЗМІ не було жодного слова про такий виступ Лобачевської. Все тихо і спокійно. Тільки знімальна група телеканалу «Дождь» зробила з нею міні-інтерв'ю.

Враховуючи, що 2016-й буде Роком Кіно на «Великій книзі» досить вдало придумали спецпремію - за екранізацію класики. І вручили її... сумно відомому в Україні телеканалу «Росія-1», ну тобто його материнській компанії ВГТРК - за серіали за творами російської класики. Що сказати... Багатосерійні фільми "У колі першому" (Гліба Панфілова), "Ідіот", "Майстер і Маргарита" (Володимира Бортко), "Життя і доля" (Сергія Урсуляка) дійсно були сильними роботами, помітним явищем.

"Тарас Бульба" того ж Бортка виявився виразно антизахідницьким, але ще в межах пристойності. "Біси" Володимира Хотиненка чисто художньо важко вважати сильною роботою, не кажучи вже про те, що він занадто виразно прагнув актуалізувати роман, звинувативши у «бісовстві» досить імпотентну, роз'єднану сучасну російську опозицію.

А дійсно огидним був тільки один фільм, названий серед лауреатів - "Біла гвардія" Сергія Снєжкіна. Картина, по суті, вибудувана за расистським, нацистським лекалами, коли жорстко ув'язуються моральність і етнічне походження героїв. У цьому серіалі немає жодного не те щоб хорошого, але більш-менш непоганого українця. Все - лише більш-менш огидні. І дуже сумно, що в Росії цей фільм як і раніше розглядається як щось не тільки пристойне, а й похвальне.

Проте в цілому, на церемонії «Великої книги» милостивого завершення «Року літератури» не вийшло. Сама література стала маркером, що показує накопичення критичних настроїв у колі мислячих людей, письменників.

(Так, трохи не забув, одним зі спонсорів «Великої книги» є горілка «Хортиця». А що? «Хортиця» навпроти Кремля - вас щось дивує? Але що поробиш, напевно, довгостроковий контракт...)

ВДАЛА СПРОБА ОФІЦІОЗУ

Залишалася третя спроба - і вона вдалася - церемонія закриття Літератури Року на Міжнародному культурному форумі в Санкт-Петербурзі. Тут в Маріїнському театрі все проходило яскраво, гарно, красиво - державно.

Адже правильно колись казав Йосип Бродський, що живучи в країні, не можна не вступати з нею ні в які стосунки. Пішов хліба купити в магазин - отже, вже співпрацюєш. Так і тут. Саме напередодні Олег Басилашвілі, відомий своїми опозиційними поглядами, разом з Володимиром Войновичем, Юлієм Кімом і Олександром Городницьким підписав лист, яким закликав збирати гроші на Яндекс-гаманець на адвокатів для неправедно затриманих під час мітингів і пікетів. А тут на Форумі Басилашвілі привітався, розкланявся з головою ради федерації Валентиною Матвієнко. Звичайно ж, це потрапило в кадр. І ось вже виходить, що він, начебто, теж при владі.

Виступ президента Путіна на церемонії закриття було досить сухим, казенним. Тобто, спічрайтери були явно в ударі (або Рік Літератури їх так втомив?) Куди більш красномовним був один лише факт - але який! У фойє Маріїнського театру-2 (свіжа будівля) з нагоди відкрилася виставка... Бібліотеки конгресу США - "Російський вплив на музику і танець в Америці". Член опікунської ради американського фонду Маріїнського театру Сюзан Кармел Лерман сказала, що ця експозиція, що ілюструє внесок російських композиторів, диригентів, виконавців і танцівників у розвиток музичних і культурних традицій Америки, передусім, данина пам'яті Мстислава Ростроповича і Галини Вишневської...

Скажете, незвично, в умовах нинішнього анти-американізму. А ви бачили, як радісно зустрічали москвичі держсекретаря Керрі, коли він після переговорів вийшов на Арбат?

Хіба є в цьому щось дивне? «Обама-чмо», «Обама-чмокі». То війна проти України і Америки за її спиною, то проти ІДІЛу з Туреччиною, «ударила в спину». Що тут нового? У Джорджа Оруелла «1984» всі давно описано. То війна разом з Остазією проти Євразії, то з Євразією проти Остазії. І при кожній зміні парадигми оперативно змінюються всі карти, книги і підручники (сьогодні у століття ТБ та інтернету це набагато простіше й економніше).

Так що в підсумку залишається одне відчуття - за 2016-й тривожно. Література минулого року через асфальт все ж пробилася. А що з кінематографом буде в Рік Кіно? І які фільми, які такі блокбастери-бойовики нам назнімають отакі кінематографісти?

Олег Кудрін, Москва.