У кого зброя, той і правий? Новий фільм Анатолія Матешка
В український прокат вийшов фільм Анатолія Матешка «Captum» (лат. - полон) про жахи сучасної війни. Картина вже має певну скандальну біографію після показу на кіноринку Каннського та на Одеському кінофестивалях. Глядачів вразила брутальна жорстокість, відверто показана в кадрі. Російський «Кінотавр» та Московський кінофестиваль взагалі відмовились брати «Captum» у конкурс. Не дивно, бо кіноанонси віщували, наче йдеться про конфлікт у зоні АТО. Однак, у картині немає прямого свідчення, що події розгортаються саме на сході України.
Тривалість історії, розказаної в картині, всього один день. Та це не позначається на враженні від пережитого, бо глядач наче сам опиняється в бараці, де двоє бандитів тримають у полоні 12 в`язнів. Серед них - волонтери, військові, журналіст, музикант, хвора дитина та старий... Однак у героїв немає імен. Вони мученики, як 12 апостолів. Бо «Captum» виводить сюжет за рамки конкретики і надає йому філософського узагальнення. Війна тут показана як індикатор, що розкриває істинну суть людини. Бо розпад особистості відбувається в душі кожного з персонажів.
Вражає, як бандити влаштовують гру зі ставками, посилаючи полонених на заміноване поле, а бранці перетворюються на загнаних звірів. Ці якості, напевне, ніколи не проявилися б у буденному житті, однак це страшне та звіряче спливає наверх, коли війна збовтує душу особистості та піднімає на поверхню весь бруд, що осів на дні душі.
Як на мене, в картині взагалі немає позитивних персонажів, бо всі вони викликають співчуття і відразу одночасно. Та автори не дарма взяли епіграфом до картини вислів з Євангелія від Матвія: “Не судіть, щоб і вас не осудили, бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас». Тобто, глядача застерігають від поверхневих висновків, бо нікому не відомо, як він сам буде поводитися на межі життя та смерті.
У центрі розповіді образ матері, яку грає Лариса Руснак. Її героїня шукає свого сина, що пропав без вісті у зоні конфлікту. Жінка приїздить до бандитів викупити з полону свою дитину, та врешті сама потрапляє у їхню в`язницю. Вона готова на все, щоб досягти бажаного - терпить гвалтування, намагається вивідати у знедолених в`язнів інформацію, потрібну бандитам. Її філософія проста: «Робіть зі мною, що хочете, тільки поверніть мені сина». Однак юнак, якого їй показують, виявляється не її сином, і жінка впадає у відчай на межі божевілля. Лариса Руснак грає масштабно, без тонких психологічних переходів. В її палітрі лише чорна та біла фарбb. Втім, і сама картина знята як чорно-біле кіно. Це справжній нуар sз життя підневільних людей.
Не викликає захоплення й герой Остапа Ступки. Актор грає телеоператора, котрий відзняв якісь заборонені кадри. Через це потрапив у барак. Чоловік розуміє, що всі полонені приречені на смерть. Він не може з цим змиритися, однак і боротися з бандитами теж боїться. Єдине на що здатен - трясти за груди полоненого війського: «Ти ж дав присягу нас захищати, то захищай», а потім дає вихід своїй люті, вбиваючи бездомного кота, що шукав притулку в бараці. Але вбити людину йому все ж не під силу. Голими руками він душить смертельно пораненого хлопця, щоб той не мучився в агонії. Та довести справу до кінця не може. А я, як глядач вже сама не знаю - це милосердя чи вбивство? Однак зрозуміло, що на справжній чоловічий характер така поведінка мало схожа. Втім, акторська харизма Ступки дозволяє йому бути в кадрі жахливим та відразливим. Ти все одно йому співчуваєш. Хоча для актора, здається, головне - донести до глядача меседж, що людина на війні втрачає людяність. Перед прем`єрою картини Остап так і сказав: «Ми хотіли, щоб глядачі зняли рожеві окуляри й зрозуміли, що таке війна, не звикали до неї».
Зовсім інші емоції викликає герой Дмитра Суржикова. Спочатку він в одній команді з бандитами, однак потім «товариші» його теж закривають у в`язниці, щоб не ділитися грішми. І тут із чоловіком відбувається метаморфоза - із людини з рушницею він сам перетворюється на жертву. Втім, пояснює ситуацію просто: «У кого в руках зброя, той і правий». А це і є страшна чорно-біла правда війни.
Та найбільшою загадкою картини є характер бандита, створеного Володимиром Горянським. Маючи за плечима багаж позитивних героїв, Горянський наче маскує свого персонажа під «гарного поліцейського». Його герой - колишній вчитель, естет. Його нудить від сцен сексуального насилля, він із презирством ставиться до своїх подільниікв. І, наче біблейський герой, омиває водою ноги сплюндрованої матері. Однак, неможливо залишитися чистим, коли маєш діло з брудом. Коли цей бандит намагається побритися та одягнути костюм з краваткою, його поплічник відверто сміється: «Ти як мій дід у труні». Бо ці люди давно мертві духовно - через свій вибір між добром та злом. І де їхній Бог? Його немає. Молодий бандит прямо про це говорить, вичищаючи від пилу ікону Богородиці. Показово, що він на неї плює, намагаючись відмити. Цим бандитам давно не місце серед людей.
А от образ матері в кінці історії досягає справжньої біблійної величі. Варто бачити, як героїня Лариси Руснак обнімає приреченого хлопця, співаючи йому колискову. А він, повернувшись на мить до свідомості, звертається до неї: «Мамо». І вже не розумієш, чи справді то її син, якого вона не впізнала, чи то останній духовний притулок приреченого перед відходом у вічність.
Картина була знята навесні 2015 року всього за сім днів. Але перед цим майже півроку тривав репетиційний період, коли актори вивчали своїх героїв, вживалися в емоції персонажів. Їхнє бачення характерів і стало основою фільму. Режисер Анатолій Матешко зізнавався, що спочатку відмовився від цієї роботи, ініційованої продюсером Олександром Ітигіловим. Та коли вріс в історію, то вже не міг її відпустити, поки не зняв останній кадр.
Цікаво, що у 2010 році режисер створив вельми пацифістський фільм на військову тематику «Двоє», де німецький та радянський офіцери з ворогів перетворюються на приятелів, коли постає питання життя та смерті. Вони розуміють один одного, допомагають, і поволі втрачають ненависть, нав`язану вождями. Пройшло всього п`ять років, і світогляд художника змінився. Співвітчизників: людей, які розмовляють однією мовою та їдять хліб з одного поля, він показує як непримиренних ворогів, що проливають кров. У кого зброя, той і правий.
Однак картині не вистачає пояснення - що до цього призвело? Автори лише констатують, а не досліджують підвалини проблеми. «Нам хотілося зняти фільм на віки, - роз`яснює Анатолій Матешко. - Поки люди будуть воювати, фільм не втрачатиме актуальності. Тому й назва латинською - «Captum». Хотілося, щоб вона виходила за рамки локальної трагедії. «Captum» - це наша притча про війну в її глобальному значенні. Ми лише впізнаємо у фільмі свої реалії, але такі події можуть розгортатися в будь-якій точці планети. Ми нікого в цьому фільмі не засуджуємо, не говоримо, що ці хлопці зліва - праві, ті що справа - ні. Ми не даємо оцінок. Головний конфлікт фільму відбувається всередині людини. Стрічка досліджує момент, коли особистість відгукується на ті виклики, які приготували час і доля».
Ліліана Фесенко. Київ.
