Свято закоханих - у замку войовничої княгині
У закарпатському "замку кохання" - фортеці Сент-Міклош (смт Чинадієве) у ці вихідні - аншлаг. Адже кам'яна твердиня давно стала особливим місцем для закоханих. Тут роблять пропозиції руки та серця, влаштовують тихі романтичні вечори зі свічками, вином, вишуканою музикою та поезією, а ще - гучні весілля. Традиційні, з фатою та білою сукнею, і навіть у лицарських обладунках. Усе це не просто так: замок має специфічну ауру, його стіни благословляють на любов. Відкрив цей феномен Сент-Міклошської твердині її орендар, художник і композитор Йосип Бартош. Він узявся реставрувати замок, підняти його з руїн в ім'я великої жінки Ілони Зріні, яка колись тут жила, мріяла й кохала.
КОХАННЯ, ЩО ЗМІНИЛО ДОЛЮ НАРОДУ
- Я не вигадав нічого нового, - каже Йосип Бартош. - Віддавна відома традиція укладати шлюб у культовому місці задля того, аби доля двох закоханих була щасливою. Мені просто випала нагода та честь відновити це місце, яке наповнене такою енергетикою.
Стіни цієї твердині історично пов'язані з великою історією кохання княгині Ілони Зріні та повстанця Імре Текелі.
- В історичних джерелах зберігся цікавий факт, який сьогодні став основною концепцією замку "Сент-Міклош". У далекому 1682 році княгиня Ілона Зріні (за походженням – хорватка, і справжнє ім`я іі Єлена) обрала це місце для романтичних зустрічей з легендарним героєм повстанських військ куруців - графом Імре Текелі. Далеко від кровопролитних воєнних дій і пильного погляду австрійського імперського двору, тихий і спокійний замок "Сент-Міклош" став твердинею любові і пристрасті. Та й нині, коли заходиш у кімнату, де історично була розташована спальня Ілони Зріні, не потрібно мати якогось надзвичайного сприйняття, щоб відчути силу любові, яка тут царювала. Ця любов змінила долю не тільки двох закоханих сердець, а й історію цілих народів. Численні літературні та історичні книги згадують цей факт як один із найважливіших не тільки в житті княгині, але і в долі угорського народу. Адже ця любов привела до великого зміцнення Угорщини.
Ілона Зріні була високоосвіченою жінкою: володіла угорською, хорватською, чеською, словацькою, сербською, польською, німецькою, французькою мовами, старогрецькою та латиною. Добре знала математику, юриспруденцію, фортифікацію і балістику. У сімнадцять років вийшла за князя Ференца I Ракоці і народила йому трьох дітей. Рід Ракоців був княжим з сильними королівськими амбіціями, на той час вони протистояли Габсбургам, а союзників шукали в Туреччині. Ілона Зріні та Ференц Ракоці, мабуть, були щасливою парою, але свекруха Ілоні дісталася жахлива. Звали її Софія Баторі, і невістку вона зненавиділа чи не з першого погляду. Та, ніби за іронією долі, саме Ілона, коли овдовіла, успадкувала після смерті Софії її твердиню - Мукачівський замок Паланок. Ілоні тоді було вже під 40, але вона залишалася неймовірною красунею і невдовзі вдруге вийшла заміж за графа Імре Текелі, який був на 14 років молодшим. Саме в замку Сент-Міклош вони таємно зустрічалися.
Що стосується політики, тут прекрасна Ілона була послідовницею першого чоловіка: ворогувала з Габсбургами і прагнула отримати підтримку в Порті, куди граф Текелі - на той час ватажок повстанців - і виїхав з дипломатичною місією. Та переговори провалилися, коханий опинився в ув'язненні. Зразу ж Габсбурги відрядили дванадцятитисячне військо під командуванням генерала Енеаса Капрарі, щоб утихомирити непокірну княгиню та відібрати Мукачівський замок. Цій силі Ілона змогла протиставити тільки 2 тис. гвардійців і кілька сотень селян. З цією жменькою захисників вона тримала облогу впродовж 3 років! Особисто віддавала накази, планувала вилазки, перевіряла пости і дозори, лікувала поранених і готувала їжу. Та не обійшлося без підкупу і зради. Начальник канцелярії Антонін Обслон, кажуть, через нерозділене кохання до власниці замку чи то підробив листа від її чоловіка, чи отруїв воду в колодязі, - одним словом, Ілона змушена була капітулювати. Завойовники позбавили її всяких статків, заборонили бачитися з дітьми, ув'язнили, а згодом і вислали за межі Австро-Угорщини. Останні роки свого життя вона провела в Туреччині разом із чоловіком.
Фактично, це було жертвоприношення, Ілона Зріні принесла в жертву все заради свого кохання. І - свого народу. Нині в Угорщині трепетно зберігають пам'ять про цю незвичайну жінку. А замок Сент-Міклош вважають фортецею єднання, де відвідувачі присягаються у вірності одне одному, чоловіки просять руки своєї обраниці, все більше молодих пар проводять тут весільні церемонії.
ІЗ СОВКОВОЇ КАЗАРМИ - В ТОП-ТУРИСТИЧНИЙ ОБ'ЄКТ
Йосип Бартош свого часу створив в Україні прецедент: він став першим і досі лишається єдиним, кому держава дала в оренду середньовічний замок для відтворення в ньому життя. І тепер у провінційному селищі насправді працює культурно-історичний центр, завдяки якому Чинадієве відоме далеко за межами області і навіть країни.
Правда, подружжю художників Бартошів, чиїм надбанням став замок Сент-Міклош, місцеві чолом не б'ють. Селяни вважають їх диваками: возяться, мовляв, з руїнами, культуру розводять - робити їм нічого... Місцеві бізнесмени теж скалять зуби: таке місце загубили, вибудувати б тут готель - золоте ж дно! А художник зі своєю дружиною наполегливо рухаються до мети: зробити Чинадієве культурним центром Закарпаття, а замок Сент-Міклош - місцем паломництва для всіх закоханих - чимось таким, як могила Валентина в Дубліні або балкон Джульєтти в Вероні.
Це сьогодні навколо замку Сент-Міклош життя вирує. Автобуси з туристами не встигають від'їжджати від замкових воріт - екскурсії змінюються одна за одною. Крім того, в замку працює бібліотека, діє клуб авторського кіно, влаштовують концерти камерної класичної музики та виставки. У дворі теж мурашник: тривають роботи з облаштування замкового парку.
Незабаром збираються приступити до розкопок тунелів під замком. Поряд із фортецею - школа мистецтв, де вечорами й у вихідні діти відвідують заняття з живопису, музики, іноземних мов, бойових мистецтв... У травні традиційно проходить фестиваль середньовічної культури "Срібний Татош"...
А ще десять років тому тут була звичайна постсовкова автобаза, за іржавими воротами якої ховалася кам'яна напівзруйнована фортеця. Але якось у двір прийшов художник Йосип Бартош, попросив у директора дозволу влаштувати пленер на території. Замок, мовляв, старовинний, нічого, що руїна, живописців надихне... Почувши тверде і непробивне "ні", Бартош не здався: він подав документи до місцевої адміністрації з проханням віддати йому старовинний замок у довгострокову оренду. І у відповідь отримав не менш тверде "так".
- Голова селища поставив нашу петицію про концесію замку на голосування - і ми отримали підтримку депутатів. Два роки пішло на оформлення документів: тоді не було закону, що чітко прописував би правила оренди приватними особами історичних будівель. А потім почалися проблеми з грошима - потрібен був ремонт будівлі: протікав дах, не було вікон на другому поверсі, треба було демонтувати сліди радянської влади: з 1947 року тут була казарма, в'язниця, склад... За пару років назбирали, що називається, з миру по нитці - голому на сорочку... І почали приймати перших гостей. Правда, були й інші пропозиції: мені давали відразу необхідну суму для реставрації - але з умовою, що тут буде готель. Віддати таке місце під бордель не хотілося. І ми пішли іншим шляхом - через терни. Зате до зірок!..
ПРОМІНЯВ АФРИКУ НА ЗАКАРПАТТЯ
Вели цим шляхом художника дві головні в його житті жінки. Перша - княгиня Ілона Зріні, найяскравіша господиня замку Сент-Міклош. Друга, художниця Тетяна, вперше привела Йосипа в ці стіни - з того дня у фортеці почалася нова історія. Саме Тетяна надихнула Йосипа вступити в чиновницькі тяжби заради оренди замку. А коли паперова битва за високу ідею була виграна, вона стала його дружиною. Церемонію одруження Бартоші, звичайно ж, провели у фортеці.
Художник вважає, що обидві дами повернули його життя у правильне русло.
- Я завжди мріяв допомагати людям, - каже він. - Перед тим, як пов'язати своє життя із замком, збирався в Африку на місію. Вже документи мав на руках. Але коли Тетяна показала руїну в її рідному селі, зрозумів, що нема чого їхати в Африку. Тут людям теж потрібна моя допомога. І коли нині дивлюся на дітей, які займаються у нас, на молодят, які вінчаються в замку, бачу, що не дарма проміняв Африку на Закарпаття.
У замку пам'ятають історії й інших закоханих, що стали паломниками до нього.
- Два роки тому ми мали яскравий День Валентина, - згадує Йосип Бартош. - Сюди привіз свою кохану один американець, що подорожував Закарпаттям. Я провів для них екскурсію із смолоскипами, й залишив наверху наодинці. За кілька хвилин вони спустилися: на очах у дівчини були сльози щастя, бо її хлопець зізнався у любові й подарував каблучку. Недавно у такий же спосіб освідчився своїй обраниці чоловік зі Львова: став на коліно, відкрив заповітну коробочку з каблучкою, вона аж засіяла. Це був сюрприз. А за хвилину ці львів'яни вже почали обдзвонювати батьків і друзів, повідомляючи щасливу новину, що незабаром у них весілля.
Проводити тут шлюбні церемонії популярно й серед місцевих. У замку полюбляють одружуватися діти місцевих можновладців. А ще постійно замовляють романтичні вечори при свічках та з камерною музикою. Словом, любов справді живе у цих стінах.
ЛІЖКО ІЛОНИ ЗРІНІ
У замку є особливе місце для закоханих. Це спальня княгині Ілони Зріні. Тут уперше спалахнула пристрасть між Ілоною та Імре, володарями замку.
- На першій же своїй зустрічі вони провели тут ніч кохання - замість політичних переговорів. Після цього почався їхній бурхливий роман, а вже в червні зіграли пишне весілля у Мукачівському замку. Йосип Бартош мріє, що колись молодята, які поєднуються шлюбом у стінах Сент-Міклоша, зможуть проводити першу шлюбну ніч у цій спальні. Але - на жаль - здійсниться це не скоро.
- У Європі, особливо серед німецьких аристократів, є традиція - зачинати дитину в культовому місці, благословенним чиєюсь історією кохання. Приклад Ілони й Імре ідеальний для цього. Але до їх любовного подвигу сучасникам далеко. Якщо б я зараз пішов на це - від охочих не було б відбою. Але я повернувся б до ідеї, грубо кажучи, борделю, від якої свого часу відмовився. Тому спальня буде відтворена в останню чергу. Можливо, навіть моїм наступником.
Але сьогодні молодят пускають до спальні Ілони Зріні. Там можна сфотографуватися на пам'ять, підняти келих шампанського в ім'я своєї любові, просто провести кілька хвилин з коханою людиною, просочитися духом цієї кімнати... Тут поки не проводилася реставрація - стежать лише, щоб стіни далі не руйнувалися.
- Думаю, що Ілона та Імре не проти таких гостей. Адже ми так підкреслюємо пам'ять про їхню любов, - каже Йосип. - Я думаю, що пара, яка пробуде в цих стінах деякий час, понесе з собою - усвідомлено або на підсвідомому рівні - такі поняття як справжня любов, вірність, відданість, вміння жертвувати собою. Можливо, сучасні закохані далекі від таких поглядів, але мені здається, якщо нам і треба щось узяти із минулого, то це має бути саме таке уміння любити, захищати і жертвувати, яке продемонстрували Ілона Зріні та Імре Текелі. Це і є, якщо хочете, код послання нащадкам, те, заради чого вони жили.
Тетяна Когутич, Ужгород.
