- Я, власне, не знаю, що відповісти на запитання: "Як не стати кон'юнктурним?" Бо я не дуже добре орієнтуюся у кон'юнктурі теперішнього нашого літературного процесу - я за ним давно не слідкую. Але що стосується самого поняття "кон'юнктура", то я ніколи не міг передбачити, якою буде реакція публіки на той чи інший текст - ні з прозою, ні з віршами. І коли тобі здається, що ти написав такий геть уже попсовий віршик, який мав би зібрати своїх 300-400 лайків у Фейсбуці, - а ні, він там щось 30-40 набирає і все. Тобто я якісь такі статистичні дослідження собі роблю, щоб зрозуміти, що є кон'юнктурою, і не можу - я закономірності не вловлюю.

- Що мені себе просувати, тобто куди? Я перевів заняття літературою у розряд суто приватної справи. І для мене весь процес, себто написання, опублікування, отримання реакції, він весь фокусується, власне, у Фейсбуці: написав віршик, опублікував, одразу отримав фідбек і все. Решта - то вже інтереси, бізнес і, так би мовити, інтенції видавництва.

- У контексті випуску друкованих видань і публікації у них, не можу не запитати про журнал "Четвер", який ви припинили випускати у 2008 році на 30-му номері. Чи можливе сьогодні відродження цього літературного часопису?

- Ні. Ще тоді, коли ми завершували цей проект, точніше - я виходив з нього, була ідея спробувати зберегти, принаймні, бренд і запропонувати всім, хто має ідеї, які можна зреалізувати от у такому журнальному чи параквазіжурнальному проекті (ми навіть готові бути фінансувати його), то власне, останній 30-й номер і став таким собі авторським проектом Володимира Вакуленка, який зробив проект "Готика". А більше якихось пропозицій і не було. Якби з'явилися молоді ініціативні люди, які б хотіли цей бренд підняти... Хоча бренд уже мертвий - його мало хто з молодих пам'ятає. Але сам я цим займатися більше не буду. 20 років для редагування журналу - це дуже багато.

- "Четвер" був тим майданчиком, де публікувалися, передусім, молоді автори. А як зараз - чи є можливість у молодих письменників хоч десь дебютувати? Чи є таке видання?

- Ну, я не знаю взагалі ніяких українських літературних журналів, які ще так виходять паперово, регулярно і періодично. Мені здається, що зараз існує маса можливостей публікації, власне, в Інтернеті. Можливість зверстати свою книжку і вивісити її в Інтернеті. Свого часу я зробив, зверстав-змакетував, таку книжку для своєї музи - з її фотками, зі своїми віршами - вона висить собі в Інтернеті. Але я зробив її ще в одному примірнику, тобто це було видрукувано. Я їй його подарував. Це я до того веду, що опублікувати свої твори, а навіть видати їх у паперовому варіанті, хай обмеженим накладом, - це недорого. І це все дуже просто робиться. Я не бачу якоїсь проблеми взагалі. А нема журналів, то нема. Заводь собі сторінку, пиши у Фейсбуці.

- У 90-х ви робили перерву в письменництві, протягом чотирьох років займаючись малярством. Загалом, у вас доволі органічно поєднується три іпостасі - письменник, художник і музикант. Яка з них усе ж ближча вам?

- Із художніми практиками я вже якось давно покінчив. Ці свої скромні таланти реалізував у галузі книжкового дизайну. Зараз мене все ж таки найсильніше "пре" музика. Це і DrumТИатр, і концертні виступи. Вони дають той енергетичний заряд, який найбільше мені пасує. Виступати з читанням віршів я не дуже якось люблю. Хоча це теж більш-менш приємно. Але концерти - то дуже круто. Тому музика в мене зараз на першому місці.

- Як у музиканта поцікавлюсь, як ви оцінюєте виступ Джамали на цьогорічному Євробаченні? Бо дехто приписує її пісні політичні підтексти, забуваючи про музику.

- Я не мав можливості дивитися Євробачення, бо був у турі. Але я взагалі не дивлюся телебачення, тим паче Євробачення. Єдине, що я можу сказати і цим, може, викличу гнів у багатьох, я був прихильником того, щоб Україну представляв SunSay (Сансей), а не Джамала. От мені здавалося, що це крутіше. Але з іншого боку, рівень самого Євробачення настільки невисокий, що і Джамала, і Сансей - значно крутіші виконавці, ніж потрібно для цього конкурсу.

- А якщо говорити про вас, Юрію?

- Майдан я переживав разом із усіма, бо це було щось неймовірне - неочікуване і дуже обнадійливе. Але після того, як почалася війна, це була остання, так би мовити, крапля, після я сказав: "Все! Соціум хай займається своїми речами - мене це не гребе!" Я не пускаю війну на поріг своєї хати. Якщо ворог прийде на мій поріг, отам я буду готовий вбивати. Інакше я вбивати не готовий. Вмерти? Умерти - це не проблема взагалі. А от вбивати - ні. Тому якщо війна з'являється в моїх віршах, то лише на рівні лексики, образів. А так, я від цього відгороджуюсь - не хочу з цим жити.

Олександр Трохимчук, Житомир.

Фото: Анна Максимова, Укрінформ