Що важливо для мене, як поляка, в сусідній країні? Те, що тут відбувається дуже цікавий процес пробудження національної свідомості. Мої контакти з Україною - багаторічні, але те, що бачу зараз, - це зовсім нове, це великий крок уперед. І тому я знайшов час і приїхав.

- Чи цікавий вам, високопрофесійному режисеру ігрового кіно, документальний, часто аматорський фільм?

- Для мене немає різниці. Сьогодні всі вільно володіють аудіовізуальними засобами і можуть знімати кіно - так само, як кожен має можливість писати роман. От ви мені скажіть, який письменник - професіонал, а який - любитель? Всі просто письменники. Хто написав роман - той письменник, хто створив картину - той людина кіно. Переглядаючи фестивальні фільми, я не страждав.

- А от наявність оцих технічних можливостей, коли кожен бажаючий може робити документальне кіно, не погіршить його якості в цілому, як жанру?

- Це не має ніякого значення. Бо в такому випадку теж можуть бути створені хороші речі (хоча більшість - нехороші, як у будь-якій мистецькій сфері). Але давайте поглянемо, що зараз відбувається на кухні. Нині всі там. Подивіться своє телебачення: скільки годин на день воно вчить вас, як треба готувати їжу. Але чи вплине це на хороший ресторан? Ні. Так і в кіно.

- Іноді українські фільми називають депресивними, особливо художні. Ми часто жаліємо себе, розповідаємо про те, як нас гнобили, морили голодом, убивали…

- Ну, ви не одні такі. Багато країн роблять схоже. На угорське кіно подивіться, там те саме.

- Тут я не можу давати рецептів, бо це буде нескромно. І взагалі сусід не повинен нічого підказувати. Мені треба піклуватися про ті фільми, які потрібні моїй країні. А у вас - період змін, коли ваша нація, яка існує вже багато віків, заново визначається в умовах 21-го сторіччя. Цей процес такий загадковий, новий, і за ним треба просто спостерігати з інтересом. А радити щось - важко.

- Чому гран-прі фестивалю "КіноДок" віддали фільму про сепаратистів "По той бік Місяця", який був сприйнятий неоднозначно? Під час його демонстрації люди виходили з зали зі словами "не хочемо дивитися про сепарів".

- Справді? А я й не помітив. Ми (члени журі, - авт.) дивилися його і дійшли висновку, що це, безумовно, найкращий фільм - інтелігентний і, знаєте, не радянський. Тут були стрічки, в яких присутній радянський дух, а цей був справжній - такий, як робиться на Заході. А якщо люди виходили, значить, вони ще залишились у минулій епосі. Мені ж було цікаво знати, що відбувається по той бік конфлікту.

- Спеціальний приз журі дістався стрічці "Дім" Анни Корж. Чим вона зачепила?

- Це теж хороша картина, зроблена талановито й так по-людськи. А взагалі радує, що було всього кілька фільмів, у яких відчувалася пропаганда. Більше було пошуку правди і співчуття до того, що відбувається.

- А чим, на ваш погляд, відрізняється сучасне документальне кіно від того, що знімалося 20-30 років тому?

- Це залежить від того, де знімалося. Тому що одне кіно створювалось у вільних державах і зовсім інше - в країнах пропаганди, де справжньої документалістики майже не існувало. У Радянському Союзі я не пам'ятаю документального кіно, його практично не було. А якщо й зустрічалося, як, наприклад, "Звичайний фашизм", то воно розповіло не стільки про фашизм, як про Радянський Союз.

- Але в Польщі ж документалістика трансформувалась після того, як ваша країна розпрощалася з комуністичним режимом?

- Звичайно, дуже трансформувався, з'явились нові елементи мовлення. Навіть коли я сам роблю якийсь фільм, продюсер іноді просить мене з'явитись на екрані й говорити від свого імені. Це те, чого раніше ми не робили. Хоча великої революції з цього не буде.

- Яка тема домінує сьогодні в польському документальному кіно?

- У нас воно - живе, останнім часом з'явилося багато психологізму. Є чимало картин про сімейне життя, людські взаємини. Багато польських документальних фільмів знімається за кордоном - від Північної Кореї і до Казахстану. Вони цікаві й на диво успішні. Зараз, гадаю, буде більше картин, які стосуються нашого польського життя. Тому що знову з'явилася напруга і політичні конфлікти.

- Ну, от, приклад референдуму в Голландії щодо України. Ви його не підготували. Ви не відправили туди своїх артистів, інтелігенцію - це уряд мав зробити. Вони там голосували і взагалі не знали - хто ви і чому хочете приєднатися до Європи.

Коли Польща входила в Євросоюз, у більшості країн противників цього було значно більше, ніж тих, хто нас підтримував. Але наше МЗС півроку посилало туди артистів, інтелектуалів, музикантів, щоб вони людям пояснювали: не бійтеся Польщі, ми вам не зіпсуємо Євросоюз. І нам вдалося переконати, ми бачили, що нас уже не так бояться. Знайомого - не бояться. Отож я б хотів, щоб і ваші письменники, музиканти, співаки їздили по Європі й розповідали, хто ви, який конфлікт у вас відбувається, що там із Донбасом, чому це так, а не інакше. Над цим треба працювати, бо від громадської думки залежить надзвичайно багато.

- Я живу звичайним життям, але моя мама, яка прожила майже 100 років, говорила, що помирати здоровим непристойно. І що здоров'я треба "використовувати": якщо вже тобі його дали, то роби що-небудь! Маму дратувало, коли її подружки, як вона казала, "виводили себе на прогулянку, як собачку". Тому не треба цього робити - надто займатися своїм здоров'ям. Доки воно є, треба ним користуватися.