Днями знаменита молитва «Отче наш» Дубенського і легендарна «Бахіана» Віла-Лобоса прозвучали у виконанні  Вікторії Лук'янець під Орантою у Софії Київській. Три  концерти – чергові із серії благодійних, що їх славетна оперна співачка дає в рідній Україні.

Про те, як контракт із Віденською оперою може дати визнання, але позбавити багатьох творчих можливостей; як роки змінюють репертуар, але загартовують характер; як вільні хліби стимулюють творчі інновації, а «стояча вода» губить мистецтво, зірка світової опери (колоратурне сопрано) Вікторія Лук'янець розповіла в інтерв'ю кореспонденту Укрінформу.

МАМИНА КВАРТИРА НА ТРОЄЩИНІ ДЛЯ МЕНЕ ТАКИЙ ЖЕ ДІМ, ЯК І КВАРТИРА У ЦЕНТРІ ВІДНЯ

- Пані Вікторіє, раді знову вас бачити і чути у Києві! Вітаємо зразу з усіма святами – з Новим роком, з Різдвом, із Водохрещенням. Як ви провели свята, де і з ким?

- Вам теж вітання величезне, це дійсно прекрасні свята! Я мала щастя цього разу бути з моєю сім'єю: з донечкою та чоловіком. Вперше – не тільки у Відні, а й у нашому домі за сто кілометрів від австрійської столиці – у горах, де нікого немає, тільки природа і Бог.

А рік тому я була тут, із мамою. Мала три концерти: в Національній опері – до мого 50-річчя, у Святій Софії та Органному залі Собору Святого Миколая. Звичайно, це було прекрасно, але я трошки сумувала, що три тижні не була з сім'єю. Тож зараз дякувала Богу, що так усе склалося і всі свята була вдома. А вже 14 січня, на старий новий рік, була поруч із мамою. Теж удома, але в Україні.

- Ви живете у мами, коли приїжджаєте до Києва?

- Так, це та квартира, де моя Даруся ніжками пішла. Це квартира, яку тато отримав ще від заводу «Арсенал», і вона стояла, ми ніколи її не здавали. Мама сюди переїхала, коли тато пішов у інші світи... І я їду додому, і мені абсолютно все одно, що тут немає якогось ремонту. Мама старається, щоб було затишно, щоб було Вдома.

- Це в центрі міста?

- Ні, це Троєщина. Ми ніколи не жили в центрі. Коли я була маленька, ми жили на Шолом-Алейхема. В центрі тільки працювала, співала в Опері. А от у Відні ми живемо в центрі, скрізь ходимо пішки...

- Ви приїжджаєте до Києва з благодійними концертами. Вже не вперше. І співали у Софії Київській абсолютно нову програму.

- Знаєте, ця земля дала мені все. І, дякувати Богу, я мала і маю можливість заробляти в інших країнах у різних постановках і концертах. А Україні треба віддавати за те, що вона дала мені й моїй родині.

Я люблю співати в Києві. І це щастя – співати в Софії Київській! Програма концерту «Голос, який завжди із тобою» під Орантою – прекрасна, серйозна: це і уривки з «Норми», із «Сомнамбули», і навіть молитва «Отче наш» Дубенського. Це також і «Бахіана» Віла-Лобоса. До речі, я з «Бахіаною» виграла конкурс в Японії 1990 року. Я дуже люблю цей твір.

До речі, і Джамала наша сказала якось, що для неї це була візитівка у мистецтво.

- Ви знайомі з Джамалою?

- Кілька років, ще до війни, я була в журі дуже гарного телевізійного проекту «Зірки в опері», в якому українські оперні зірки та молоді естрадні виконавці співали дуетом. Джамала там виконувала «Кармен» і була серед переможців. 

- Вона вам сподобалася?

- Вона – особистість. А це головне! Вона робить своє домашнє завдання, свою справу, як потім показало «Євробачення». Цілеспрямована, нічого не боїться. І це правильно. Бо якщо ти як митець відчуваєш потребу до чогось, то не треба навіть і слухати інших, адже талант – це не просто так. Це знак!

- То ви дивитесь «Євробачення»?

- Звичайно, дивлюся. Мені цікаво. Я навіть джаз зараз дивлюся, тому що якщо моя дочка у цьому стилі співає і так цим цікавиться, то я хочу бути в цьому обізнаною.

МЕНЕ ЗАПРОШУВАЛИ І В БОЛЬШОЙ, І В МАРІЇНКУ, АЛЕ Я ЗІРВАЛА СВОЮ РОДИНУ У ВІДЕНЬ

- Ви живете в Австрії більше двадцяти років. Як так сталося? Вас туди запросили?

- Це був початок 90-их, важкі роки для України. Але для мене вони були дуже продуктивні: тоді я виграла одразу чотири премії на міжнародних конкурсах, в тому числі 1991 року Гран-прі Марії Каллас в Афінах. А тут роботи не було. Ні світла, ні опалення в театрі... Може, раз на три місяці якась вистава і концерти в Маріїнському палаці, якщо хтось із президентів приїжджав.

Мене запросив Большой театр у Москву на «Цареву наречену», запросив Валерій Гергієв у Маріїнський театр на «Царицю ночі» в «Чарівній флейті» Моцарта, тому що в Росії нікого не міг знайти на цю партію. Я дебютувала з великим успіхом і в Москві, і в Петербурзі. Запрошували і туди, й туди, одразу давали все, в тому числі й квартиру. Але я не залишилася, тому що після конкурсів велися переговори про прослуховування у Віденській опері.

І таке прослуховування відбулося 21 квітня 1993 року. А вже через два місяці директор Віденської опери, знаменитий Іоанн Холендер, – він мав нюх, він мав смак! – запропонував мені складнючу партію «Цариці ночі». Одразу в спектаклі. Я погодилася. А наступного дня після виступу був дзвінок, і мені запропонували контракт.

З 1 січня 1994 року я вже працювала як солістка Віденської опери. І хоча контракт був лише на півроку, я взяла дитину, чоловіка, і поїздом 29 грудня 1993-го ми поїхали... Як виявляється тепер, у нове життя. Ніхто не знав, що так буде. Зараз я вважаю, що з мого боку то був необдуманий і безглуздий крок. Тому що зривати чоловіка, який був солістом Національної капели бандуристів під керівництвом Миколи Гвоздя, брати дитину, яка до п'яти з половиною років росла з бабусею, і везти в нікуди...

- На це здатна, мабуть, тільки зухвала молодість.

- Або так вів Бог... Тоді одна співачка з Москви сказала мені між іншим: «Это на полгода – и все. Никто ничего не будет больше продолжать». Я мала великий стрес, доводилося дуже багато працювати. Як мій покійний тато казав: «Не те слово як». Але, як бачите, це все було виправдано.

ДИРЕКТОР ВІДЕНСЬКОЇ ОПЕРИ  НЕ ЛИШЕ НЕ ПУСКАВ МЕНЕ ВИСТУПАТИ НА ІНШИХ СЦЕНАХ, А Й ЕКОНОМИВ НА МОЇХ РЕПЕТИЦІЯХ

- І ви отримали контракт...

- Після «Чарівної флейти» Холендер запропонував мені «Любовний напій» Доніцетті, бо захворіла співачка. Я знала цю роль тільки з оперної студії, тільки українською мовою і тільки з купюрами. Але за тиждень вивчила нову, по суті, партію. Й 4 травня дебютувала в цій опері, після чого він одразу запропонував контракт на чотири сезони.

Згодом я дуже шкодувала, що підписала його, тому що мала би кращі можливості. 1995 року на фестивалі у Зальцбурзі, коли я «встрибнула» в «Травіату» з Рікардо Муті (диригент, художній керівник театру «Ла Скала»), з'явилося багато контрактів. Холендер був радий, що має в своїй трупі таку співачку, яка за зарплатню співає те, що інші співають за виставу.

- Ті запрошення, мабуть, були якісь фантастичні. І не можна було погодитися?

- Їх було чимало. Але він усім казав «ні».

- Тобто ви залежали від директора і не мали права між своїми виставами ще десь виступати?

- Так. Директор дозволяв мені підписувати або не підписувати контракти. І тоді він сказав, що мені надійшло шість пропозицій на шість нових постановок. Уявляєте, які це гонорари і можливості! Але він дозволив підписати контракт тільки з Метрополітен-опера, де «Травіату» ставив Франко Дзефіреллі, а моїм партнером по сцені був Пласідо Домінго. І Холендер сказав тоді: «Після цієї постановки ти будеш двері Віденської опери ногою відкривати». Уявляєте? Мені стало моторошно, я ніколи жоден театр ногою не відкривала. І не буду, тому що це святі місця. І на сцену я ніколи не виходила навіть у чоботах, де б не була. Але по суті він був правий. Я мала успіх.

Після прем'єри «Пророка» Меєрбера – разом із Пласідо Домінго – вся критика писала, що Лук'янець – одна з найкращих співачок. Але я вирішила піти на вільні хліби. І після цього були вже дуже важкі часи, до 2000 року було надзвичайно складно.

Мене підтримала Японія. Вони чекали на мене. З 1995 року, коли там дізналися про моє виконання партії Віолетти у Зальцбурзі, щороку просили, щоб мене відпустили до них на «Травіату». І коли дізналися, що я не маю зобов'язань по контракту, то у 1999-му одразу першими й запросили. І після цього все пішло на краще.

-  Тобто ви працювали у Віденській опері до 1999-го?

- До кінця сезону 1998 року. Але, бачите, треба було мати сміливість піти звідти, щоб потім об'їздити цілий світ і відбутися як особистість!

- Щоб стати зіркою, обов'язково треба ризикувати?

- Марія Каллас у своєму знаменитому інтерв'ю, яке я дуже люблю, на французькому телебаченні сказала, відповідаючи на запитання, а хто ж така примадонна – терміна «зірка» тоді ще не було, – відповіла однієї фразою: «Це та, яка іде на ризик». Я не беру на себе сміливість говорити, що я – примадонна, але на ризик я йшла завжди!

- Ви така тендітна – і така відчайдушна. Браво! Це – характер! І що потім, з того часу, як були в Японії? Ви не пов'язані з  театром?

- Я була скрізь. Завдяки імпресаріо, п'ять-шість імпресаріо у різних країнах. Якщо була згодна на умови, на контракт. Щоправда, дуже часто траплялися непередбачувані виступи, бо всі знали, що я все можу вивчити швидко. Наприклад, як із Ніколаусом Харнонкуртом (австрійський диригент, віолончеліст), коли всього за годину я вивчила дві меси й одразу заспівала з оркестром у віденському «Мюзікферайні». Знали, що я це можу зробити і що це буде на високому рівні!

- Вам доводиться з ходу співати в якомусь готовому спектаклі, без  репетицій? Це, мабуть, дуже складно? Це вищий пілотаж.

- Розумієте, я була готова до всього. Я ж дебютувала в Київській опері 19 листопада 1989 року в «Царевій нареченій», за короткий час до від'їзду  заспівала донну Анну в «Дон Жуані» Моцарта з Олегом Рябовим, в «Травіаті», «Сивільському цирульнику» з Миколою Дядюрою, в «Царевій нареченій» з Іваном Гамкалом, Парасю в «Сорочинському ярмарку». А до Лючії мене підготувала Ірина Молостова за один вечір, коли Євгенія Мірошниченко відмовилася через хворобу. І після цього, після Большого театру і Маріїнського я завжди готова була до цих «встрибувань».

Коли це були прем'єри, то мала місяць-півтора підготовки. Іноді було повторне оновлення спектаклю. Скажімо, у Віденській опері першим у мене був «Борис Годунов» Мусоргського. Вважайте з 1 січня я почала працювати, а 17 січня я вже співала. Між іншим, наш Анатолій Кочерга був Борис Годунов, а Володимир Федосєєв диригував. Але цей впертий румун Холендер вважав, що заради мене не треба витрачатися на репетиції, тож у мене їх і не було. А в «Сивільському цирульнику» якось, – навіть сміялися всі, – після арії я пішла не у двері, а у вікно, тому що репетицій на сцені не було!..

НЕ МОЖНА ВСЕ ЖИТТЯ СПІВАТИ ДЖІЛЬДУ, ЛЮЧІЮ, ВІОЛЕТТУ, МІЙ НИНІШНІЙ РЕПЕРТУАР ЗНАЧНО РІЗНОМАНІТНІШИЙ І МОДЕРНІШИЙ

- Отож і після Віденської опери роботи було багато?

- Причому відчайдушної роботи! І так тривало десь до 2011 року. А потім її ставало все менше і менше. Але, повірте мені, я це сприймаю як знак, щоб іти й іншими дорогами теж. З 2010 року я почала викладати у Віденській консерваторії, спочатку було три учні, потім п'ять, зараз – двадцять п'ять. Почалося більше проектів, у яких я могла виразити себе як співачка в інших програмах, як Чайковський, Рахманінов, Шуберт. Я почала робити їх сама.

І я маю дуже багато виступів. Це органні зали, філармонії... Це Відень. Це Японія, де 2014 року був великий тур, і за два тижні я мала десять сольних концертів, Італія, Німеччина, Америка та інші країни. Зараз, на мій 19-20-ий сезон, теж готується тур такого плану.

Розумієте, якщо ти як особистість сама не будеш робити щось нове і пропонувати людям, а тільки сидітимеш і бурчатимеш, то толку не буде, ти просто станеш старою і нікому не цікавою. Треба працювати далі й розуміти, що кожен вік диктує свої – і не менш прекрасні! – проекти. І це не гірше, ніж постійно співати те саме, що може стати дуже нецікавим. В першу чергу, ти можеш стати не цікавою сама собі, що дуже страшно. Тоді важко вставати вранці і дивитися на світ і на себе в дзеркало.

- У вас нині дуже щільний графік? Телефонують, запрошують?

- Так, досить щільний. Днями прийшло запрошення із Бейрута на великий сольний концерт пам'яті нашої видатної співачки,  українки за походженням, з нагоди її сторіччя. Вона жила в Бейруті і залишила там прекрасну вокальну школу.

Американці, власне, представники нашої діаспори у США, які виїхали туди в 90-ті роки і там склалися як музиканти і як менеджери, зараз запросили мене провести майстер-клас у Києві. Вони ведуть переговори, щоб до нас у Київ приїжджали люди з усіх світів, щоб я  готувала їх до виступу з оркестром і сама заспівала концерт Глієра. Вони хочуть, щоби й інші мої колеги – з Америки, з інших країн – викладали тут. Хіба це не перший крок, щоб до нас приїжджали іноземці? Щоб вкладали гроші в наші прекрасні оркестри, прекрасні театри? І в Україні є всі можливості для того, щоб тут робити майстер-класи, а не тільки мені їх робити у Відні, чи в Токіо, чи на Лаго-Маджоре в Італії. Давайте починати.

НАЦІОНАЛЬНА ОПЕРА ЗАПОВНЕНА, БО ПРАЦЮЄ ГЕНЕТИКА СЛУХАЧІВ, АЛЕ ЗМІНИ НЕМИНУЧІ

- Мені дуже цікаво, чи наша Національна опера запрошує вас до себе. Були якісь пропозиції?

- Я їм дуже вдячна за те, що рік тому, 25 грудня, вони відгукнулися – і директор Петро Чуприна, і головний режисер Анатолій Солов'яненко, – і не було навіть питань щодо того, щоб я дала свій ювілейний сольний концерт у приміщенні оперного театру, мала змогу виступати разом з «Київською камератою» Валерія Матюхіна. Я розумію, що зараз такі умови, що за все треба платити, а це дійсно був мені подарунок! Була повна зала, я сподіваюся, що квитки компенсували те, що я не платила за сцену. Це та сцена, де я дуже багато зробила, і хоч би що там було, це залишається на все життя, ці стіни мене знають, вони мене пам'ятають...

- Тобто, якщо чесно, співати у виставах вони вас не запрошують. А ви би повернулися, якби була постановка спеціально для Лук'янець?

- Так! А чому ні? Хочеться, щоб мене не забували вдома, бо театр у нас прекрасний! Звичайно, багато виросло нової генерації, яка теж хороша і заслуговує на те, щоб тут співати. У нас же голосиста нація! Їм теж треба дати шанс.

І я прекрасно усвідомлюю, що в трупі є дуже багато хороших співачок. До речі, днями по каналу «МеZZо» передавали «Макбет» з Людмилою Монастирською. Це теж випускниця, як і я, Івана Гнатовича Паливоди. І Люду я дуже підтримувала. Вона була з татом у мене у Відні, коли ще тільки перші кроки робила. Тобто є співачки, які варті того, щоб співати на сцені цієї опери.

- Знову дуже дипломатична відповідь... То кого би ви заспівали?

- Співати Джільду, Лючію, Віолетту я не приїду. Мені вже 51 рік. Але я із задоволенням приїду на таку постановку, як «Норма», як «Марія Стюарт», як та сама «Анна Болейн». Мені  цікаве інше амплуа, і я готувалася б до цих постановок заздалегідь і дуже серйозно.

Тож якби у когось виникла ідея це поставити, я пішла би на це з відкритим серцем і душею. Думаю, це було б і публіці нашій цікаво.

- Послухайте, в тій же Європі люблять зірок, там ходять на вистави заради зірок. А від нас зірки їдуть! То чому би нашій Опері не залучати їх хоча б в окремі постановки?

- Хай їдуть. Але, справді, хай би театр так працював, щоб на цих людей ставили спектаклі. От Гергієв же ставить для Анни Нетребко «Макбет», «Аїду» в Маріїнському театрі, тобто те, що в новому амплуа і репертуарі їй потрібно потім заспівати у світах.

Я вважаю, що залюбки б усі приїжджали, якби у артистів питали, що їх цікавить. Тож хай їдуть, але хай повертаються! Наша Національна опера від цього би тільки виграла.

- На жаль, в Національній опері вже не продовжують традицію великих концертів «На Україну повернусь», які збирали наших зірок з усієї Європи - і Анатолія Кочергу, і Володимира Кузьменка, і Ольгу Микитенко...

- І я брала участь у двох таких концертах. Вони були дуже хороші, дуже! Їх робив Анатолій Солов'яненко, і дуже багато нас приїжджало. Шкода, що їх більше немає.

Але я радію за всіх наших артистів і знаю, що справжньому митцю завжди вистачить місця у світі, завжди! І те, що ми себе показуємо по світах, хіба це погано? Якщо дивитись на це позитивно, то значить ми – найкращі! Значить ми – найголосистіші. І ми показуємо Україну!

- Що нам треба, аби наша опера набула європейського рівня? Інше керівництво, інші артисти? Запрошені режисери, сміливі постановки, великі кошти? Чи нам потрібен новий театр? Бо квитки в оперу не можна взяти, хоч вони і дорогі? 

- Просто треба, щоб хтось цим займався, думав на два-три, а то і на п'ять років наперед. А нині театр влаштовує те, що багато хто з інтелігенції, – а тут же чимало посольств,  міжнародних представництв, – не можуть уявити собі, щоб увечері не піти в оперу або у філармонію. Ті люди звикли, це у них в крові, в генетиці. І тому театр заповнений, і він цим користується.

Вибачте, але я чую різні відгуки про театр. Я не була на цих спектаклях, я знаю, що багато є дуже хороших спектаклів. Але є різні...

Розумієте, я тут не живу... Але скажу вам чесно, воно і так прийде, інше. Тому що все одно час диктує своє. От я вам розказувала про нашого дуже відомого директора Віденської опери, який очолював її майже двадцять років. Але і він пішов! Закінчився контракт, було оголошено конкурс на заміщення вакантної посади, десь півсотні людей подало заявки. Їх усі розглядало міністерство, відповідні інстанції, і вибрали одного – Домініка Меєра із Страсбурга, який свого часу зробив французький канал «Арте», а потім був директором «Комеді де Шанз-Елізе» в Парижі.

Але і його час зараз закінчується. І вже 2019 року прийде новий директор. І, як не дивно, це зовсім нова генерація. За походженням серб, батьки якого виїхали до Австрії під час війни в Югославії. Він свого часу зробив найвідоміше радіо в Австрії, змішавши всі стилі. Ось така інтрига. Зараз побачимо, що він принесе в театр. Тобто головне – що є конкурс, що  закінчується контракт і йде вибір. Бо ситуація в театрі, коли все як стояча вода, – це найгірше. Мистецтво не має на це права, воно має оновлюватися! Скрізь по світу.

Я ПРИХОДЖУ ДО СВОЇХ УЧНІВ-РОСІЯН І КАЖУ: ЗАЙМАЙМОСЯ ПРОФЕСІЄЮ, ЖОДНОГО СЛОВА ПРО ВІЙНУ

- Пані Вікторіє, ви працюєте на імідж України у світі, є культурним нашим дипломатом.  Хіба не так?

- Дивіться, коли приїхала в Австрію, про мене писали, що я з Росії. І доводилось усіх виправляти, у 95-му, 96-му, 97-му роках. Тепер вже ні про кого з нас не пишуть «раша». Вже давно пишуть «ukrainian». Після 2000-их років і 2004-го європейці це усвідомили. І, повірте мені, там багато хто відчуває, що від долі України залежить доля Європи.

- А й справді, як це виглядає для вас з того боку, з погляду Європи?

- Я живу в Австрії і не відчуваю, що там є якесь російське лобі. Навпаки, в тій громаді, де я знаходжуся, мистецькій, творчій, я відчуваю шалену підтримку України.

- Чи вам доводилося з російськими артистами співати в Європі, стикатися з ними? Чи запрошують вас в Росію зараз?  

- Аякже, особливо раніше, до війни. Запрошення є, але я не можу туди їхати, тому що це боляче. Просто боляче. Хоча у Відні перед ними, – але там був інтернаціональний склад, – навіть у грудні у мене був великий концерт. І я співала українські пісні, а вони плакали.

- Тобто контакти нормальні.

- Нормальні. Я вчу людей. Але як мені було важко у лютому 2014 року, коли у мене в класі – п'ять росіян і мені треба йти до них на урок і працювати, як з усіма. Я їм сказала одразу: мовчати, будь ласка, ні слова про це, це – війна, я прошу вас займатися професією. І таким чином якось воно виглядало достойно, бо я достойно себе з ними поводила...

Знаєте, всі мої учениці стояли тоді ланцюжком навкруги Президентського палацу на підтримку України...

НИНІ МИ НЕ РАБИ – І ЦЕ НАЙБІЛЬШЕ, ЩО З НАМИ УСІМА ВІДБУЛОСЯ

- В Україні багато критики, мовляв, у нас усе погано, нічого не змінюється. У ваших словах є сподівання і надія. Це найголовніше. Ви бачите зміни, коли приїздите до нас?

- Зміни величезні! Мало того, я десять років по краплинці витискала з себе раба, страшного, приниженого раба. Я не можу дивитися на свої старі фото, навіть ті, де я молода. Там – раб. А зараз я бачу людей, які приїжджають до мене вчитися, людей, які приїжджають співати, працювати, і я приїжджаю сюди. Ви розумієте, ми більше – не раби! Це найбільше, що відбулося за ці роки. До сліз.

Ці двадцятилітні, які приїжджають, – вільні. І вони не допустять вже ніколи, щоб Україна була країною третього сорту, і щоб вона була під кимось. Назад уже не повернеться, ніколи, хай ніхто не сподівається! Навіть якщо  якийсь час доведеться терпіти ці жертви з Кримом, Донбасом, коли нашу землю ріжуть по-живому. Кажуть «території», а це не території – це живий грунт і живі долі. Повірте мені, воно все повернеться.

- Ми говоримо про молодих. І я хочу запитати вас про вашу доню. Ви сказали, вона захоплюється джазом, виступає як солістка. Ви підтримуєте її? А вона – вас?

- Мені  моя Даруся каже, що в ті часи мене недооцінили і не розкрутили... Я не дуже про неї розказую, бо вона сама  просить про це. Але, думаю, вона не образиться, якщо я трохи розкажу. Не так емоційно – яка вона у мене, скільки всього робить, скільки може, на скількох мовах говорить! – щоб не зурочити.

Вона дуже серйозна і талановита. Вона – людина думаюча, яка могла би, мабуть, бути дуже великою помічницею серйозному політику, тому що вона – філософ. Зараз  пише роботу на серйозну тему – про те, що таке нація, що таке ідентифікація, що таке націоналізм. Ці поняття багато хто схрещує і не так аргументує.

- Тобто Даруся, як багато хто з обдарованих молодих людей, стоїть перед вибором – чи наука, чи музика.

- Я її вчити вже не можу, тому що це особистість, яка склалася. Ми спілкуємося на рівних,  я її можу тільки підтримати і говорити, щоб вона слідувала своєю дорогою. Але співом вона цікавиться дуже серйозно.

Якось я возила її у Перуджу, де проходить знаменитий фестиваль Umbria Jazz,  на концерт Принца... А у липні цього року американці – з Berkeley Jazz Festival – проводитимуть у Перуджі майстер-клас. Із шести тисяч претендентів вони відібрали на конкурсі тільки двісті, і Дарусю зокрема. І ми навіть ідемо на те, щоб пропустити ювілей моєї мами, 80 років, тому що Дарусі це потрібно. Це може бути її майбутнє, правильно? А потім ми вже посвяткуємо. Мама взагалі сказала, що приїде до нас.

Так що, дай їй Боже, моїй дитині. Більше не скажу, але сподіваюся, що у неї все складеться.

- Ми теж їй цього бажаємо. А коли наступного разу чекати на вас у Києві?

- Дуже скоро! Навесні.

Валентина Пащенко, Київ.

Фото: Козак Вікторія