Де межа між пригніченим настроєм і депресивним розладом? І якщо тебе вже стривожив власний стан, то що робити: терміново оволодівати складними психотехніками, бігти на прийом до лікаря чи, може, варто зробити найпростіше – почати вчасно лягати спати?

Ці питання цікавлять не лише мене і, звичайно, я могла погуглити й знайти сотню відповідей, навіть, парочку діагнозів собі поставила б, але вирішила вирватися з тенет Інтернету і звернулася до завідувача кафедри медичної психології, психосоматичної медицини та психотерапії медико-психологічного факультету Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, доктора медичних наук, професора, психіатра, психотерапевта і клінічного психолога Олега Чабана.

- Пане Олеже, останнім часом ми все частіше чуємо про інформаційні війни, про маніпулювання нашою свідомістю через засоби масової інформації, більше того – ми вже відчуваємо, що наші настрої і психологічні стани справді залежать від того, що в нас вливає інфопростір. Чи можливо якось себе захистити від цього інформаційного павутиння?

- Захиститися від впливу – майже нереально, бо жити в соціумі та бути поза соціумом неможливо. Наш вид Homo sapiens вижив серед інших видів Homo тільки тому, що став соціальним. І саме соціум вигадав інформаційний простір, який зараз, завдяки надвисокій технізації, досягає своєї вершини, всі ми постійно перебуваємо під інформаційним впливом, і щоб вискочити з нього, треба докласти надмірних зусиль.

Для цього, перш за все, потрібно замислитися: що тобі дає все те, що ти черпаєш за допомогою ґаджетів, інтернету, газет, телебачення? Адже інформаційний простір створюють люди – для того, щоб заробляти великі гроші. Їхня мета – привернути увагу, після чого можна давати будь-яку рекламу, а привернути увагу можна, насамперед, тим, що налякати, стривожити, тобто, – звернутися до простих, базальних (первинних – ред.), емоційних речей.

Погодьтеся, наскільки цікаву розмову ми з вами не вели б, а от зараз – рипнуть двері позаду, і ви обов’язково рефлекторно повернетеся – це в нас орієнтовний рефлекс від тваринного світу: безпечно-небезпечно, тікати чи розслабитися.

Зараз інформаційний простір став надмірно тривожним. Поглянемо на  телебачення: за останні 10-15 років на телеекрані відбулися суттєві зміни, і справа не в кількості каналів. По-перше, картинка й інформація дуже прискорилися – раніше все, що транслювали засоби масової інформації, подавалося більш повільно, по-друге, на екрані з’явилися “великі голови” – постаті людей з екрану впритул наблизилися до нас.

Ці “телевізійні” люди увійшли в нашу сім’ю, кухню, ванну, спальню, більше того, – вони з екрану почали розмовляти з нами. І дуже важливий момент – вони розмовляють дуже голосно! Раніше з екрану говорили звичайним голосом, навіть іноді треба було прислуховуватися або підвищити звук телевізора, зараз із нього кричать усі: надмірно голосно говорять – і диктори в новинах, і актори в серіалах. До чого це робиться? До тієї ж тривоги. Якщо людина наблизилася до мене і голосно говорить, я автоматично звертаю на неї увагу, мені потрібно задовольнити свою тривогу і зрозуміти, що робити – тікати, боятися чи кусатися. Це інстинкти.

До того ж, технології зараз стали такої божественної сили, що людський мозок за ними не встигає і не може поглинути ту кількість інформації, яка йому пропонується.

- Що відбувається з мозком у такому випадку? Він припиняє сприймати нову інформацію?

- Тоді має відбутися збій, наприклад, депресія, коли людині нічого не хочеться – ні бачити нікого, ні чути, вона страждає. З психологічної точки зору – це теж один із варіантів опору цьому інформаційному простору.

Повторюю елементарну річ: телевізійні канали та інші ЗМІ виживають за рахунок реклами, тобто, за рахунок того, що ви будете лайкати і заходити на їхні сайти. А чим вони можуть вас привернути? Розмовами про щастя? Навряд чи, скоріше, вас треба налякати – це дуже швидка, біологічно проста емоція – якщо я налякався, я повинен уточнити – чому, і що мені з цим робити.

Тому інформаційний простір став лякати і транслювати суцільний негатив. Ви ж подивіться, у нас усіх вже з’явився новий вид залежності – інформаційна залежність. Хочете себе перевірити? Елементарно. Зайдіть сьогодні на будь-який сайт і почитайте останні новини – далі робіть, що хочете. Хочу вас запевнити, що через 20-30 секунд ви повернетеся назад, щоб подивитися оновлення новин, – це і є залежність. Чи ви чогось очікуєте? Ні. А чому ви тут? Це – підсвідома тривога, яка завжди вимагає: дай мені більше інформації, щоб стати страхом, бо страх – значить, що я знаю, що робити.

Інформаційний простір інтенсивно впливає на людину, зайнявши велику частину її життя і створивши при цьому величезну проблему – зараз лише одиниці не мають мобільного телефона, тобто, – засобів додаткової комунікації стало більше, здавалося б, це має з’єднувати людей, але – нічого подібного!

У людей складається ілюзія, що вони можуть контактувати з усім світом, але – чим більше комунікаторів, тим більше відчуття психологічної самотності. Ми живемо у величезній ілюзії, яку дарує нам техніка, підміняючи реальне життя, ми починаємо жити псевдожиттям, яке обов’язково повинне увійти в конфлікт із нашою психологією й породити тривогу.

- Але ж, технологічний розвиток не зупиняється, тобто – ситуація тільки поглиблюватиметься, це може призвести до глобальної катастрофи?

- Своїм питанням ви зараз потрапили в тему позаминулорічного ювілейного засідання Римського клубу, на якому збиралися головні футурологи світу й аналізували, що відбувається з нашою Землею. На тому засіданні було сказано знамениту фразу: “Світ наповнився”, а суспільство споживання заходить у глухий кут і повинно породити щось нове, наприклад, – суспільство ідеологій чи суспільство ідей.

Зараз ми орієнтовані на споживання, ми швидко наповнюємося – і швидко за це розплачуємося, як у тому анекдоті про скляну новорічну кульку, яка “не радує”. Світ стає депресивним, на превеликий жаль, люди починають втомлюватися від людей, вони все більше ущільнюються, села зникають, їх мешканці переміщуються з районів – до обласних центрів, звідти – до столиці. Шведські футурологи навіть припускають, що, можливо, через 50 років узагалі не буде держав, а буде лише 600 великих міст.

- Чи правильно я розумію, що люди втомлюються одне від одного, і основна форма стресу – це стрес людини від людини?

- Так. Люди стали жити на інтимній відстані одне від одного, вони вже зранку їдуть у вагоні метро, набитому, як оселедці в банці, – і амортизують, не говорячи вже про те, якими емоційно виснаженими вони їдуть увечері, а соціум вимагає: давай щільніше, давай ходити мільйонами, жити одне біля одного, спілкуватися, наділяти одне одного тривогами, переживаннями, страхами.

Це поглиблюється ще й тим, що люди починають відходити від природного способу життя: наприклад, біологічно треба лягати спати тоді, коли починає темніти. Мені говорять – зараз у 5 годин вечора починає темніти, то що, мені лягати? Ви лягайте хоча б не у той день, в який повинні піднятися!

До речі, інформаційний потік впливає на нас потужніше у вечірній час: здавалось би, ну, відпочинь, відключи свої очі й мозок від “блакитного” екрану. Я недарма сказав “блакитний”, тому що основа всіх моніторів, у тому числі наших телефонів – це блакитне світло, а воно – стимул для головного мозку, що потрібно підніматися. Ми дивимося на годинник – друга година ночі, а мозок говорить: ні-ні, я щойно бачив блакитний спектр – це небо, це сонце, підйом!

Тож, ми постійно перебуваємо в стимулі, який примушує нас виключатися з природних біологічних циркадних ритмів (циклічні коливання інтенсивності різних біологічних процесів, пов'язані зі зміною дня і ночі – ред.), і мозок вже не диференціює інформацію, яка на нас накочується – правильно-неправильно, варто лякатися – не варто лякатися.

Нейрофізіологи давно дослідили, що наш мозок включає так званий нейронний ланцюжок, тобто – збуджується однаково хоч на хибну подію, вигадану нами, хоч на реальну. Реакція – абсолютно ідентична, таким чином можна запустити в інформаційний простір будь-який фейк – і купа людей вже не спить, народ схвильований, всі починають ділитися інформацією, індукуватися.

Я особисто видалився з Фейсбуку і вважаю це мало не героїзмом, тому що, маючи 5 тисяч друзів і 3 тисячі підписників, це справді так (сміється). Я це зробив – і почав жити своє особисте життя.

Але, тим не менше, Фейсбук охопив своєю мережею таку величезну кількість людей (вдумайтесь лишень: у ФБ сьогодні “проживають” 2 мільярди з 7 з половиною мільярдів жителів нашої планети!), як ніхто, й іноді я користуюся їхніми даними. Зокрема, ФБ провів досить цікаве дослідження про те, що відбувається з людьми, які зранку почули або подивилися вранці негативну новину. Відповідь дуже цікава: протягом дня вони підсвідомо “дозбирують” негативну інформацію і на вечір – розбиті вщент, перелякані, зі збитим сном та відсутнім апетитом. Тобто, та перша новина спровокувала їх до тематичної добірки негативних новин.

- І що – зовсім неможливо перелаштуватися на щось позитивне? Що ви порадите?

- Можна, але це має бути щось надпотужне, причому, як правило, в 4D форматі, тобто – реальна людина, від якої йде тепло, яка навіть пахне поряд з тобою. Вона може перекрити весь цей негативний блок та дати затишок, безпеку, зайняти розмовою, яка тебе зацікавить, зачепить якимось абсолютно іншим аспектом.

- Часто у ЗМІ використовується технологія негативних узагальнень, коли в інфопростір кидаються фрази типу “Всі вони (депутати, судді, чиновники) погані”, або ж застосовуються “слова-кілери”, які потім тиражуються і стають для когось ярликами. Як бути з цим, як навчитися фільтрувати інформацію і, взагалі, – які наслідки має застосування подібних речей?

- Соціум породжує ці слова. Вони модні, до них прислуховуються, їх тиражують і підхоплюють. Що таке слова? Це кодування звуків, які ми розкодовуємо. Взяти те ж слово “кілер” – мозок миттєво асоціює його з вбивствами, кров’ю, чимось страшним, що ми бачили у фільмах з подібною тематикою.

Тому неприпустимо, коли люди – особливо ті, які є значущими, до яких прислухаються, які вважають себе “голосом народу” – починають розкидаються подібними речами. Тим більше, що у нас інформація в мас-медіа давно відійшла від поняття збалансованості: ніхто не думає про наслідки, головне – щоб лайкали й перепощували.

Розкидання подібними словами – це  програмування, і той, хто це кричить, чітко переслідує одну мету – привернути увагу до себе, щоб за ним пішли, що до його слів прислухалися та поширювали. Він сказав: “Ох, судді всі такі” – і ЗМІ почали це тиражувати. А потім у суспільстві виникає запитання: як можна довіряти суддям? В умовах, коли наш соціум перебуває в кризі, подібне формує вкрай низький соціальний капітал, тобто, ступінь довіри по вертикалі. Чим нижчий соціальний капітал, тим більше довіра поширюється лише по горизонталі. Це коли у твоєму бізнесі: бухгалтер – дружина, постачальник – кум. Тобто, організовуючи власну справу, людина збирає тих, кого знає особисто, оскільки не довіряє тим, хто на щабель вище, владі.

Тому, коли поширюються і масово тиражуються подібні слова, ще й наповнюються картинками, у рядового глядача формується ідея: «Точно! Їм не можна вірити, вони всі однакові».

Тож до слів треба ставитися дуже акуратно і розуміти, що за кожним стоять думки, почуття і дії. Я психотерапевт, мій “жанр” теж словесний. І саме словами я щось змінюю в житті людини, у тому числі витягую її з суїциду і примушую жити й радіти життю.

- Люди постійно переживають пригнічені психологічні стани, і не завжди спровоковані негативними новинами, а й з особистих причин, інколи ми чуємо від когось: “У мене депресія”, або й самі про себе таке говоримо. Скажіть, як для себе зрозуміти – і не пропустити момент, що це вже не просто поганий настрій, а справжній депресивний розлад, і потрібно звертатися по допомогу до лікаря?

- Давайте спочатку розділимо поняття “поганий настрій” і “депресія”. Постійно радісна людина, яка ходить по вулицях і голосно сміється – це патологія, це божевільний, який знаходиться у маніакальній фазі біполярного афективного розладу. Тому поганий, тривожний чи депресивний настрій може бути у кожного – це норма, так працює наш мозок, який робить синусоїду, знаходиться то в плюсах, то в нулях, то в мінусі, а в цілому він знаходиться на так званій ізолінії на нулі, в якому достатньо ефективно працездатний.

Але є дійсно те, що називається «депресивний розлад», цим терміном користуються лише психіатри, тому що лише психіатр може кваліфікувати й поставити такий діагноз. Тим більше, що у нас узаконений статус презумпції психічного здоров’я (людина вважається психічно здоровою, а психічний розлад потрібно довести - ред.)

Звичайно, можна вручити людині певний інструментарій самодіагностики: почнемо з того, що це – дійсно поганий настрій, але у тому випадку, якщо він спостерігається постійно, безперервно протягом не менше двох тижнів щоденно, навіть після відпочинку, переключення та якихось радісних подій.

По друге – це зниження процесів та темпу мислення, емоційне виснаження, включення тривоги, суїцидальних думок, нав’язливі думки негативного змісту, обов’язкове моторне загальмування, коли людині важко піднятися, зробити навіть гігієну, втрата задоволення від звичного життя – ангедонія, активізація соматичних проблем, в основному – це дифузні болі, які важко до чогось прив’язати.

Ще один важливий критерій – коли стан людини не дозволяє соціалізуватися, виходити на роботу, забезпечувати сім’ю, доглядати за дітьми. Тоді це вже розлад, треба лікувати, а яким чином – психотерапія, медикаменти – це вже будуть вирішувати спеціалісти.

Якщо ви помітили у себе чи у когось із близьких перераховані мною ознаки, необхідно звернутися, як мінімум, до клінічного психолога, як максимум – до психіатра, тому що вони знають, як допомогти, – і лише тоді ми будемо говорити вже про депресивний розлад.

- Дай Бог, щоб нам не доводилося стикатися з такими серйозними проблемами, але ж від повсякденних стресів все одно не вбережешся. Дайте, будь-ласка, кілька порад нашим читачам – як попрацювати з собою, щоб, як то кажуть, стати “стресостійким”.

- У сьогоднішньому житті стає все більше рівня стресу та дистресу (патологічний вид синдрому стресу, який негативно впливає на організм – психічну діяльність, порушення поведінки аж до повної її дезорганізації - ред.), і ми хочемо чи не хочемо – будемо на нього реагувати.

Але, якщо ти бачиш, що у твоєму житті відбувається щось із надмірним хвилюванням, переживаннями, порушеннями сну, – почни не з засвоєння психотехнік чи звернення до психолога, а з простих речей.

Сядь і подумай – який спосіб життя ти ведеш? Може ти порушив основну біологічну базу, і будь-яка негативна подія стала для тебе надмірно стресовою? Інші ж, чомусь, не розрядилися гострим посттравматичним стресовим розладом на цю ж подію.

Приведи своє життя до норми: вчасно лягай спати, регулярно харчуйся, задовольни своє тіло – воно створене природою для того, щоб рухатися, а не сидіти й лежати. Треба рухатися, тому що рух спалює гормони, при яких виділяється той же кортизон, адреналін, які супроводжують будь-яке надмірне хвилювання. Займися фізкультурою, не спортом, бо спорт – це травматична річ, а фізичною культурою власного тіла. Хоча б, просто гуляй. Знайди такого ж самого однодумця чи дружину витягни.

Врешті-решт, не їж гидоти, не вживай того, що буде збурювати твій кишківник, тому що рівень нашого стресу починається, як не дивно, не з голови, а саме з нього. Кількість нейронів – нервових клітин у кишківнику – на другому місці після головного мозку, і саме там із триптофану створюється серотонін – гормон щастя, який буде спрацьовувати в голові, приносячи задоволення чи ефективну роботу головного мозку.

Тому не навалюйся на їжу о 8-й годині вечора, бо потім, крім важкості у шлунку, матимеш ще й докори сумління. Це частіше притаманно жінкам, які свої хвилювання на роботі чи в сім’ї заїдають, а потім пиляють себе до неможливості, формуючи булімію (патологічне підвищене відчуття голоду - ред.) чи ще якісь розлади, які теж відносяться до психічних.

Давай організму рослинну їжу, він повинен отримувати мікроелементи, вибачте, випорожнятися, очищатися. Встанови собі регулярність правильного харчування, задовольни його. І все – ти вже трошки спрацював на біологічну базу.

Наступне – закінчуй роботу в своїй голові. Я запитаю: коли ви перестаєте думати про свою роботу? Відразу, як прийшли додому? На жаль, ні. Ви не припиняєте думати про робочі справи навіть у родинному колі. А лікарям, я це знаю точно, пацієнти аж сняться. Але – вчіться робити “стоп”, виходячи з роботи або, скажімо, перетинаючи поріг власної квартири.

Врешті-решт, заведіть удома тварину! Це дуже конкретна рекомендація: сьогодні ввечері виходите в місто і підбираєте першу бездомну тваринку – вона буде ваш психотерапевт. Не має значення, це – поранена ворона, кіт чи собака. Але пам’ятайте слова Антуана де Сент-Екзюпері: ми відповідальні за тих, кого приручили. У вас з’явиться член сім’ї, який ніколи не моралізує, підходить, дивиться в очі, ластиться і говорить – ти найкращий. Природа взагалі психотерапевтична. Можна лікуватися нею, можна спілкуватися з людьми, але я зараз говорю про абсолютно природні речі.

І дуже важливий момент – припиняйте дивитися в ці маленькі екрани і жити в пласкому вимірі! Наповніть своє життя 4D – тими, хто пахнуть, говорять, спілкуються, навіть неправильною мовою, роблячи помилки. Це – зовсім інший рівень спілкування, ніж ці абсолютно правильні посмішки в Фейсбуці, коли ти не знаєш, чи це реклама зубної пасти, чи якась нова секта. Спілкуйся з тими, хто дає тобі природні речі.

Врешті-решт, запитай себе – коли я прочитав останню книгу, чи я взагалі читаю? У нас же зник рівень прочитування – ми перейшли на “кліпове мислення”, і навіть якщо знаходимо в тому ґаджеті статтю, яка нас цікавить, читаємо повністю заголовок, на це у нас вистачає терпіння, потім спускаємо вниз, якщо є малюнок чи графік – ми його розглядаємо, і кінець – чим це все закінчилося.

Зараз домінує вид передачі інформації – СМС, і те, що ми раніше писали довгими листами чи годинами обговорювали, зараз – у вигляді однієї фрази. Ніхто вже навіть не думає про помилки, не перевіряє – все так і валить, і в кінці переписки ти отримуєш: СПС. Шикарно!

Я років десять тому, коли отримав перше “СПС” від колеги-професора, впав у ступор. Я дивився й ніяк не міг зрозуміти – помилка це, чи що, дійшло – “спасибі”, але я йому відповів геніально: “ПЖ”. Два професори поспілкувалися  (сміється).. Ви відчуваєте, що відбувається?

У нас зараз спілкування, як такого, немає, ми приходимо додому з чесним наміром поспілкуватися з рідними, а там велика голова в телевізорі, яка кричить, захоплює і каже: зараз ти будеш сміятися, а зараз я тебе налякаю. І що ти робиш – дивишся, мовчиш, СПС – ПЖ, і далі побігли... Найбезглуздіше запитання сьогодні – це на бігу “Як твої справи?” Чому дурне? Тому що немає часу вислухати. А якщо й вислухаєш, то не будеш знати – що з цим робити. Люди обмінюються стереотипними фразами, не задумуючись про суть своїх слів.

Зникає основний інструмент, який з людини зробив людину – кодування, декодування слова, розвиток, мислення, мова. В нас просто вливається інформація, причому дуже плоско – через картинку, яку ще й коментують, навіть думати не треба.

Тобто, втрачається когніція (сфера діяльності, пов'язана з аналізом знання і забезпеченням його подальшого розвитку – ред.), а це – опір тому, що ви називаєте стрес, адже стресова ситуація потребує найшикарнішої обробки – через запуск прифронтальної кори – частини головного мозку, яка відповідає за нашу людську мораль, наш попередній досвід, наші моральні “столпи”.

А те, що нам пропонує інформаційний простір, не звернено до цієї частини мозку, а направлено до його достатньо примітивних нижчих частин, аж до амігдали та гіпокампу, які відповідають за прості емоційні реакції.

- Тобто, ми певною мірою втрачаємо моральні “столпи” і починаємо демонструвати те, що раніше б посоромилися виставляти? Тим більше, що соцмережі спонукають до цього: й уже не зглянулася, як продемонструвала всьому світові й свої шпалери, і кота, і сукню, яку подарував чоловік... Молодь, мені здається, ще більш вразлива до цього – і взагалі позбулася відчуття сором’язливості. Які наслідки цієї віртуальної “розкутості” можуть бути?

- Так, втрачається пізнання. Люди попередніх поколінь поступово пізнавали одне одного, зараз все абсолютно відкрито – і з цього виникає величезна проблема створення шлюбів. Це світова тенденція: стає все менше людей, які беруть відповідальність, підтверджуючи це юридично, ставлячи якісь штампи в свої паспорти. А для чого? Вони і так все знають. Для чого хвилюватися, роздумуючи, що з нею робити, і як до неї доторкнутися чи взяти за руку, коли пішли до кінотеатру в темний зал. Є ж порносайт, там показано в анатомічних деталях, чим це все закінчується.

Тобто, через інформацію ми проскакуємо природні механізми пізнання, а природний механізм пізнання має одну властивість – він повільний, а не миттєвий: перша зустріч, друга, я пізнаю не просто тебе і твоє тіло, а й твій характер, і у мене виникає розуміння, відчуття – чи хочеться мені з тобою надалі зустрічатися, чи, вибач, це було випадково.

Зараз, дійсно, все настільки відкрито через соціальні мережі, що виникає запитання: а що його повинно до тебе потягнути? Потім дівчата запитують – чому я не можу створити свою сім’ю? Так ти ж уже розкрита настільки, що мало не медичні аналізи виклала, – як тебе можна пізнати, як тобою можна захопитися? Тоді починається гонка за іншим: якщо мною не можна захопитися, то, давайте, я буду працювати на імідж.

- І це, напевно, також ще одна величезна проблема – коли людина, намагаючись якнайкраще представити себе, створює образ, який часто є вигаданим і нереальним?

- Світ зараз пропонує легко змінити імідж. Більше того, людина може заховатися за гучними ніками та чужими фотографіями. Коли я ще був у Фейсбуці, іноді думав – хто взагалі переді мною? Люди бавляться в якісь ролі, силкуючись виглядати природними. Інтернет створив нам звабу імітувати життя, але на імітації не створюється реальне життя.

Скільки ми знаємо випадків знайомств через соцмережі, які привели до створення реальної, хорошої сім’ї? Як правило, то велике розчарування: ми з ним зустрілися – він зовсім не такий, як писав, на віддалі була така любов, а тут – сидить, у носі длубається, і, взагалі, дурний, мабуть за нього хтось писав.

Чому я й намагаюся відігнати людей від цього масового впливу, в тому числі Інтернету, і не бавитися в ролі, а бути серед людей, бо коли ти сидиш закритий, ти ні з ким не познайомишся, і на розсилку себе у вигляді якоїсь примадонни навряд чи хтось клюне, більше того – ти створиш велике розчарування. Будь серед людей – і в тебе обов’язково все зійдеться.

Читаючи лекції аудиторіям, які складаються переважно з жінок (наприклад, гінекологам, чи ендокринологам), я інколи пояснюю з позиції клінічної психології, що сім’ї створюються не за принципом – ви одне одному сподобалися, а працює інший механізм – ви одне одному підійшли. Далі часто відбувається цікава річ: підійшли, створили сім’ю, народили дітей, більше того, – дружина весь час його підтримує, підштовхує, змушує вчитися, ризикувати в підприємництві, він виростає, піднімається, у нього з’являється колектив, автомобілі, будинок, секретарка... А потім жінка приходить до психолога і говорить: що він у ній знайшов? Я ж займаюся собою, ходжу на фітнес, зробила пластичну операцію. Я завжди відповідаю так: він знайшов у ній вас, але – в минулому, тому що тоді ви йому підійшли, а зараз ви клепаєте з себе Анджеліну Джолі, створюєте образ, який на сьогодні прийнятий у соціумі, але ви відійшли від себе тієї, від себе “простушки”, яка була смішною і дотепною, якою він захоплювався і цінував те, що ви прибрали у крутого пластичного хірурга. Ви почали жити особисте життя настільки, що повністю відійшли від свого чоловіка, а в тій іншій він знайшов вас, ще “молоду й дурну”.

Ви просто задумайтеся, люди діляться на 50 відсотків жінок – 50 чоловіків, запитання: чому природою створено так? Відповідь: для того, щоб вони періодично об’єднувалися і створювали нових 50 на 50. А це означає, що він ходить десь і шукає тебе, тільки ти своїм іміджем можеш відігнати його. Сім’ї створюються за принципом “вони підходять одне одному”, а не за принципом – мільйони “Ді Капріо” шукають свої мільйони “Клаудій Шифер”. Тому не варто бавитися не в свої ролі. Погані актори, як правило, нещасливі.

- За вашими спостереженнями, чи залежить від віку ступінь тривожності або ж депресивних станів? Я поясню, чому так запитую: якось спілкувалася з вашим колегою, говорю – от, зараз такі пригнічені настрої у людей – всі сумні, похмурі, а він посміхається, говорить: ви не з тими спілкуєтеся, я спілкуюся зі студентством – у них все добре і дуже позитивний настрій. Тобто, погіршення психологічного стану – це більше вікова проблема?

- Так, кількість депресивних розладів у групи людей похилого віку значно вища, ніж у працездатних. Старт депресивних розладів починається тоді, коли людина починає соціалізуватися: в дитячому віці вона тримається на стабільному рівні, потім, коли входить у соціум, починає вчитися в університеті, працювати, – різко піднімається, далі цей рівень тримається, і другий підйом – у  похилому віці, коли людина відходить від соціуму.

І тут має сенс те, про що вам говорив мій колега: я кручуся серед молоді, я від них індукуюся і відчуваю себе молодим. Це дуже добре, що він почувається молодим, але інколи це призводить до певного конфлікту, коли раптом молодь каже: діду, може вам поступитися місцем? І так – “упс”, все обламалося.

Датчани робили великі дослідження в будинках для людей похилого віку, коли, за певні пільги, підселяли до старих людей молодь. Вони там безоплатно жили, спілкувалися – і це на стареньких дуже гарно впливало.

Є ще цікавіше дослідження, так зване Фремінгемське, яке тривало понад 50 років у невеличкому місті Фремінгем, і його основною метою було наймасштабніше в світі дослідження серцево-судинних захворювань. Тоді виявили, що люди в основному збираються, об’єднуються за принципом одинокості, тобто, самотня людина сідає біля такої ж самотньої, спілкується або просто поряд сидить. Так от, серед цих групок – рівень деменції, хвороби Альцгеймера, хвороби Піка, втрати функції апарату мислення та пам’яті був значно вищий, аніж, якщо цим людям не давати об’єднуватися, тягати їх по театрах, виставках, запрошувати на танці, де збирається молодь.

Тому я погоджуюся, що похилим корисніше жити серед молоді, індукуватися від них енергією і цікавістю до життя, і це могло б гарно працювати в родинах, де разом живуть кілька поколінь. Але у нас – чим успішніше живе родина, тим швидше вона відділяє своїх дітей, щоб у них була власна квартира, щоб вони жили своїм життям, і батьки залишаються самотніми; тим більше, коли вони починають втрачати одне одного – відчуття  самотності взагалі дике, і тоді розвивається значна кількість депресій.

- Мене завжди цікавило, наскільки рівень матеріальної забезпеченості людини впливає на її відчуття щастя?

- Дуже складне питання. Знаєте, вчені навіть намагалися вивести певні кореляти між цими поняттями, але більшість досліджень говорить, що матеріальне задоволення не корелюється з поняттям щастя. Є достатньо бідні країни, де люди бігають голі, босі й щасливі. В тій же Індії – філософія щастя, там життя сприймається зовсім по-іншому, і значно більше щасливих людей, аніж у Європі.

Але, водночас, у Північній Європі, в тій же Норвегії, Данії, Швеції рівень щастя – значно вищий, аніж у Центральній Європі, а це вказує, що матеріальність все ж має вплив. Тож, до матеріального наповнення свого життя потрібно прагнути, і певний мінімальний достаток повинен приносити задоволення, інше питання – чи людина це оцінить, чи отримає кайф від того, що купила аудіоплеєр, дорогу акустику чи автомобіль.

Я б сказав, що поняття щастя – не матеріальне, але матеріальність може його кристалізувати, підтвердити, дати варіант бути більш щасливим.

Водночас, це поняття дуже внутрішнє: можна бути щасливим, не маючи ні дорогої апаратури, ні дорогого авто, але маючи друзів, які тебе щиро люблять і це тобі демонструють, говорять про своє ставлення в очі.

Тому я б не протиставляв: гроші – щастя, але я знаю соціальні експерименти, коли гроші справді змінюють на краще відношення між людьми. Наведу приклад: телефонна будка, в якій “випадково” залишили 10 центів, тобто – можливість зробити безкоштовний телефонний дзвінок. Заходить людина, знаходить монету, кинула, подзвонила. В момент, коли вона виходить, – повз будку проходить дівчинка, у якої “випадково” з рук падають на дорогу і розсипаються папки, є два варіанти: переступити і йти далі чи зупинитися і допомогти.

Так от, виявляється, 70 відсотків тих, хто мав монетку в телефонній будці, зупиняються й допомагають, і навпаки – 70 відсотків тих, хто не отримав цей бонус, роблять крок через розкидані папери і йдуть далі. Що це? Альтруїзм? Так. За 10 центів? Ні. Мова йде про символи. Це дуже поширено, наприклад, серед водіїв: якщо перед тобою помигали аварійкою – подякували тобі – у тебе кайф, і ти з задоволенням зробиш те ж саме! Власне, подивіться документальний фільм Ілларіона Павлюка, в якому мені випала честь бути науковим консультантом, – “Зомбі 2. Промивка мізків”. Ви знайдете багато відповідей на поставлені запитання.

Це ланцюгова реакція, ми – люди, в принципі, альтруїстичні й емпатичні, тобто, ми включаємося – й на емоції реагуємо емоціями. Тож, якщо влаштовувати у своєму житті такі позитивні ланцюжки, то дійсно потрошку можна робити себе щасливішими.

Любов Базів. Київ

Фото Павла Багмута