Війна не скасовує театр

Сумський національний академічний театр драми та музичної комедії імені Михайла Щепкіна закрив свій ювілейний (90 років) та історичний (повноцінний під час широкомасштабного вторгнення) сезон.

Ми сидимо у кабінеті в.о. генерального директора - художнього керівника Сумського театру Сергія Дорофєєва за кілька кварталів від місця нещодавнього прильоту.

Нині закриття 90-го театрального сезону. Дорофєєв очолює театр рівно рік. У виставі-закритті – побачимо чи не всю театральну історію Сумщини. Наразі – слухаю історію творчої особистості.

Дев’яносто і рік. Між цими цифрами вміщається не тільки історія країни – давня й новітня, а й історія виживання і боротьби митців під час жорстокої війни рф проти України. Проти її культури в усіх сенсах, які вміщає це слово.

Війна не скасовує мистецтва, зокрема театр. Тому хочеться говорити про всі 16 прем’єр сезону, відкриття «Сцени під колом», зміну вектора, осучаснення репертуару та завоювання уваги абсолютно нового глядача в Сумах. Проте ми згадуємо і повертаємось… у Сєверодонецьк.

Дорофєєв розповідає довгу сагу про евакуацію театру 24 лютого в Дніпро з Сєвера, де він 8 років очолював Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр, який 2014-го було евакуйовано в це місто у зв'язку з російською окупацією Луганська. Ми переглядаємо в його телефоні фото розбомбленої будівлі театру, яку було реставровано в маленьку перлину, не притаманну сєверодонецькій архітектурі й пейзажу. Зі своїми соратниками, трупою Сергій Дорофєєв побудував цікавий, сучасний, з духом здорового експериментаторства український театр у доволі пострадянському й проросійському «ландшафті».

В один момент цього всього не стало. Є запис полоненого денеерівця, який розповідає, як отримав завдання розстріляти театр з танка, що він і зробив десятком прицільних пострілів. Було знищено всю матеріально-технічну базу, а глядацька зала, адміністративні та інші приміщення – згоріли. Театр не підлягає відновленню...

Ми повертаємось у Суми і роздивляємося фотографію трупи на ювілейній програмці, згадуючи артистів у тій чи іншій ролі, вистави додорофєєвського періоду, які пощастило бачити ще у мирні часи. Дізнаємось, що деякі з них наразі будуть відновлюватися.

Сумська трупа прийшла до закриття свого ювілейного сезону з неочікуваним підкріпленням, адже з призначенням директора Луганського театру Сергія Дорофєєва – керівником Сумського, – луганчани почали працювати із сумчанами під одним театральним дахом.

Луганський театр працює як окрема юридична установа, яку очолив рік тому Олександр Гришков, останні 8 років він в Сєвєродонецьку разом з луганчанами створював та відбудовував цей театр, професійний досвід дозволив йому за короткий строк відновити повноцінну діяльність театру в евакуації.

Отже, в театрі кипить робота: за 40 км від кордону і прикордонних областей, що знаходяться під постійними обстрілами ворожої армії. Команда Дорофєєва ставить багато нових вистав, дає можливість проявити себе молодим режисерам, налагодила дієву творчу комунікацію всередині колективу, побудовану виключно на довірі, знімає табу і створила «сцену без цензури», обертає у театральну віру очільників області.

А також… бореться за сучасне світлове й звукове обладнання, без яких актуальний театр існувати не може. До прикладу, у виставі Луганського театру «Ромео & Джульєтта» на Сєверодонецькій сцені було більше 200 світлових змін! На Сумській – це поки нереально, але цілком можливо, якщо влада підтримуватиме театр надалі й у пріоритеті: технічна база не має відставати від творчого креативу.

Інформпривід ювілейного 90-го сезону Сумського театру наштовхнув на роздуми про те, куди, з чим і з ким, для чого і заради чого рухається сучасний український театр в умовах військового стану, у самий розпал війни, часто буквально під обстрілами, в укриттях і без світла, тут і зараз.

Повільно, інколи болісно, тихим сапом і зі скандалами, з конкретним баченням або інтуїтивним відчуттям, вириваючи себе з минулого і поважаючи (або не дуже) певні традиції. Ламаючи їх та встановлюючи нові. Ставлячи все з ніг на голову або помірковано просуваючись. Долаючи супротив чи співпрацюючи. Одним словом, рухаючись.

У багатьох українських театрах, особливо у прифронтових містах – Харкові, Дніпрі, Херсоні, Миколаєві, Запоріжжі, Кривому Розі, Чернігові, Одесі – театр поступово перетворюється з «кафедри» чи суто розважального закладу – на повноцінний інструмент впливу на формування нового світосприйняття, яке не тільки віддзеркалює дійсність, а й свідомо впливає на нього. Відбулася швидка й ефективна ревізія, переосмислення цінностей. Наразі триває процес створення репертуарного балансу, пошук матеріалу і мови, якою сьогодні говорити зі сцени із глядачем, котрий стільки всього пережив і продовжує переживати. Попри велику кількість укрсучдрами-рефлексії на події, «розкопки» у класичних творах паралелей із сьогоденням та тренд на документальний театр, вочевидь, потрібна і комедія, і «добре зроблена п’єса» для зняття напруги і відновлення життєвих сил заради подальшої боротьби з воєнними реаліями.

Ці всі питання актуальні, як у столиці так, вочевидь, і в Сумах (як і в Дніпрі, Миколаєві, Харкові еt cetera), де театр роблять доволі молоді люди. Ті, кому належатиме повоєнний театр – абсолютно змінений саме із середини і такий, що цілком усвідомлює себе в європейському контексті й головне – не боїться його або порівняння з ним.

З огляду на це, Сумський театр має усі шанси опинитися в обоймі. Репрезентувати не тільки Слобожанщину, а стати в один ряд із тими театрами-брендами з різних куточків України, які на слуху, в які їдуть ставити затребувані режисери і ходить або спеціально їздить просунута різновікова публіка.

Ці думки – не стільки результат позитивного налаштування чи емоційності, скільки все ж об'єктивна констатація змін там, де цього хочуть, де творчий люд розуміє, нащо взагалі відбуваються перетворення, і співпрацює зі своїм головним менеджером. Звісно, якщо він (менеджер і менеджмент) – сучасний, креативний, має досвід, певний рівень культури і смак, візію і чесність намірів.

…За розмовами про долю вітчизняного театру, на прикладі Сумського національного, – підійшов час завершальної вистави сезону – «90. Твій театр. Твоя історія». Вона віддзеркалила майже всі процеси, що відбуваються у цих стінах сьогодні, з юнацьким запалом і, відповідним моменту, респектом.

Трійка молодих і завзятих режисерів – Максим Булгаков, Дмитро Некрасов, Владислав Писарев та диригент/режисер Микита Поляков глибоко дослідили Сумщину – театральну, масштабували здобутки і ретроспективно осмислили історію театру в історичному контексті життя країни, подякували всім, кому годиться, й окреслили напрямок стрімкого руху в нову театральну епоху.

А цей вояж ще раз закцентував увагу на тому, що треба відроджувати практику обмінних гастролей всередині країни і шукати можливості для запрошення таких театрів, як Сумський (дарма йому надали статус національного? Тож, дайте цей статус оприявити широкому колу!), – до Києва та в інші театральні міста України. Тим більше, закордонний театр з гастролями до нас поїде ще, ой, як не скоро.

Війна різко перервала для багатьох державних театрів епоху тихого і сонного варення у власному соку. Коли театральні колективи фактично вливаються один в інший, співіснують і співпрацюють на одній сцені, – це стає вже неможливим. Натомість отримується новий досвід, відбуваються зміни, обмін і рух. Навіть у тих театрах, де нема такої ситуації, як у Сумах, з’являються мобільні практики обміну театральним творчим ресурсом. Так, на сцені Рівненського українського музично-драматичного театру працюють артисти Одеського українського музично-драматичного театру імені Василя Василька або київські «пересувні» зірки: Рима Зюбіна – в Одесі, Ірма Вітовська-Ванца – в Івано-Франківську, Марк Дробот – у Рівному.

Можливо, саме так виглядає театральна децентралізація?! Адже грати можна не тільки у столиці, й театральні удачі можуть траплятися не тільки на київській сцені. Отже, нам не вистачає гучних театральних подій за межами Києва, у далеких, на перший погляд, містах, але ж по факту вони є. Треба їх тільки розгледіти, «зняти з себе свою корону і поїхати на прем‘єру до колег в інше місто» (Рима Зюбіна) або продемонструвати більш широкому колу глядачів, організувавши гастролі.

Сумський театр, до речі, вже готується до них. У жовтні столична публіка та гості міста отримають нагоду побачити вистави обох театрів – сумського та луганського – на одній із київських сцен.

Ольга Стельмашевська