У Ризі відбувся кінопоказ «Україна понад усе!»
У столиці Латвії 1 березня стартував Міжнародний фестиваль документального кіно «Artdocfest». Його організатор і незмінний президент – відомий режисер-документаліст, уродженець Львова Віталій Манський.
Відкриваючи кінофорум, він сказав, що «на третій рік нещадної та злочинної війни Росії насамперед проти України, але загалом – проти цивілізованого світу, ми робимо наш фестиваль дзвоном, який сповіщає світ про загрози». Це справді так. І висловлюючись метафорично, той дзвін відлитий з українського металу.
СІМ СТРІЧОК, ЗІБРАНИХ ПІД ЯСКРАВОЮ НАЗВОЮ
Майже всі стрічки «Artdocfest» – надзвичайно соціально загострені, водночас дуже багато кіно з України та про Україну. Навіть більше, цього року була підготовлена спецпрограма, яка має яскраву, сильну назву: «Україна понад усе!». Вона відбувалася в кінозалі артцентру «Zuzeum». У програмі одну за одною показали сім стрічок. І це подія, про яку обов’язково треба розказати.
Чому «обов’язково»? Бо це фільми закордонного виробництва, що, як підказує гугл-усезнайко, поки що не дуже відомі в Україні. А вони варті уваги, перегляду. Можна й окремого. Але так, складена разом та ще об’єднана потужною назвою, ця «чудова сімка» дає нову якість – мозаїчний портрет України, тієї самої, що понад усе. Багатобарвний, часто похмурий, що для воєнного часу зрозуміло. Але загалом – усе ж оптимістичний, обнадійливий.
І якщо вже сприймати цю «сімку» як щось єдине, цільне, то найперше треба розглянути «рамку», в яку її помістили куратори. Тобто перший і останній фільми.
ЯКІ УЗАГАЛЬНЕННЯ МОЖНА ЗНАЙТИ В СТАРИХ КАСЕТАХ VHS
Відкривалася програма американською 18-хвилинною короткометражкою «Озираючись назад» (2023). На фестиваль приїхав її автор Макс Риков, молодий хлопець з чудовою усмішкою. Він – випускник університету Флориди в галузі виробництва цифрових медіа та, попри молодість, уже має вагомий досвід роботи у цій сфері. Але Велика війна на батьківщині його батьків спонукала Макса зайнятися документалістикою.
Та й сам він народився у Києві. Батьки режисера, Анна й Ігор Рикови, після того, як розвалився Радянський Союз і весь «соціалістичний табір», в 1990-ті роки багато подорожували світом, причому країнами та місцям доволі екзотичними, не обкладинковими, а, так би мовити, із «заднього двору». Знімали там відео. З часом Рикови переїхали до США. 2021 року, гостюючи в Києві, Макс знайшов у бабусиній квартирі старі відеокасети VHS (підзабута вже абревіатура). Поки вони геть не осипалися, Риков оцифрував їх.
І тут почалося повномасштабне російське вторгнення. Горе, руйнування, біженство, які несе «русский мир», склали риму посткомуністичним реаліям Камбоджі, В’єтнаму, постреволюційної обшарпаної Куби. А також – давнім храмовим руїнам Таїланду, Індії. Вийшла надзвичайно насичена, хоча й лише 18-хвилинна, стрічка-есе – з роздумами автора, переказами батьківських спогадів. У ній сучасна держава Україна поміщена в широкий світовий історичний та географічний контексти.
Наразі Риков займається документальним проєктом, здається, уже більш приземленим, – про українських мігрантів у Польщі. Хоча в цього автора своє бачення. Чекаємо, може, й тут будуть такі ж узагальнення.
«АРХІТЕКТОРИ НАДІЇ: ПЕРШІ КРОКИ ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ»
Фільмом, який завершував спецпрограму, стала повнометражна документальна стрічка британця Пола Томаса «Архітектори надії: Перші кроки відбудови України» (2024). І тут постать автора теж важлива. Томас має великий досвід роботи на телебаченні. Спочатку в прямому ефірі, а потім – у комедійному відділі ВВС, де він співпрацював із Сашею Бароном Коеном. І тільки після того Томас перейшов до «кіно фактажу».
Але за освітою він – архітектор. Тому, задумавшись на українську тему, про сучасні та майбутнє нашої держави, Томас звернувся до тієї галузі, на якій добре знається. Так з’явився названий фільм. Автор спілкується з відомими українськими архітекторами – Олегом Дроздовим, Максом Головком, Катериною Яровою, Антоном Олійником, іншими. Він показує, як у часи незалежності вони змінювали обличчя України, її архітектурний простір. Як це було перерване війною. І що в подальших планах.
Насправді картина «Архітектори надії» не дуже відома серед шанувальників доккіно, її показують на галузевих дизайнерських заходах і фестивалях. Але цей фільм, який обрали куратори Артдокфесту, варто переглянути. Бо Томас, з його досвідом роботи в комедійному відділі ВВС і почуттям смаку, міри, зробив усе, аби розкрити архітектурні теми максимально цікаво для непрофільної аудиторії. Сюжетно, з хорошою «картинкою», принагідно – яскравою комп’ютерною графікою. І головне – стрічка повністю відповідає назві, вона справді несе надію на майбутнє, попри руйнування, які натомість несе нині ворог.
АНАТОМІЯ РОСІЙСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ В КУП'ЯНСЬКУ
А тепер перейдемо до серединного наповнення спецпрограми «Україна понад усе!». Це чотири стрічки, так чи інакше, обпечених нинішньою Великою війною. Почати варто з тієї, що не просто обпечена, а, можна сказати, – обгоріла. Йдеться про картину «В російській окупації: страх, зрада та опір у Куп'янську» (2023). Її автори – кореспондент «Deutsche Welle» у Києві Матіас Белінґер та українська журналістка-фрилансерка Ганна Соколова. Фільм створений у межах DW.
Але це не те, що в телепрограмах називають «відеофільмом», за чим криється так-сяк склеєний набір репортажів. Ні, «В російській окупації» – серйозний і сильний твір, в якому немає жодного зайвого кадру чи випадкового, не в тему, слова. Водночас компактність, «збитість» просто неймовірна. Після перегляду важко повірити, що вся ця кінорозповідь у чотирьох частинах, від початку війни до деокупації, тривала лише 26 хвилин. При тому – майстерно викладений сюжет, рельєфно виписані головні герої та антигерої.
На початку Великої війни, коли до міста підходили російські війська, мер Куп’янська Геннадій Мацегора (від ОПЗЖ) заявив про тісну співпрацю з окупантами «задля збереження міста». Вільнолюбні мешканці не погодилися з колаборантським рішенням та вийшли до мерії на акції протесту. Активістка Людмила Едимент знімала все на смартфон, коментуючи на ходу насильницькі дії окупантів. Нині це стало безцінним історичним документом.
Очолив протест підприємець Микола Маслій. Невдовзі він безслідно зник, найімовірніше, був закатований… Про нього розповідає кохана жінка Ганна Крижанівська. (Вона сама з Горлівки і одного разу вже уникала приходу «русского мира», та он він наздогнав її вдруге).
Розповіді про зрадників, які видавали українських патріотів, про тортури урівноважуються іншими словами – про героїв спротиву. І це не тільки Маслій. Молодий студент друкував на принтері та розклеював містом антиокупантські листівки; місцевий священник і місцевий учитель вели зі своїми підопічними вільні розмови. Один молився за українське військо, інший (за узгодженням з учнями і на їхнє прохання) далі викладав українською мовою. І ніхто їх не видав!
Це все, повторюся, за 26 хвилин. Сильна робота. Раджу…
ШЕСТИРІЧНА НАДІЙКА СПІВАЄ, ТАНЦЮЄ І ДАРУЄ ВЕЛИКУ НАДІЮ
Війна – страшне діло, яке зачіпає всіх. Але найболючіше – дітей. Тому російські злочини проти українських дітей, їх викрадення привертають стільки уваги і навіть стали приводом для оформлення ордера на арешт Путіна. Зрозуміло, що дітям, які залишаються в Україні або сусідніх країнах (найчастіше з мамою), набагато легше. Проте над ними і в їхніх душах – свій тягар і свій біль. Про що теж треба знати.
Цьому в програмі «Artdocfest» було присвячено аж два короткометражні фільми. Вони вдало доповнювали один одного, по-різному розкриваючи тему.
«Незламні: Історія опору» (2023) канадки Кетрін Лейк Берз, судячи з назви, ніби повторює куп’янський сюжет, але це дещо про інше. Берз, журналістка-фрилансерка та режисерка-початківиця, у 2022 році поїхала в Західну Україну, де відвідала низку реабілітаційних центрів. Спілкувалася з багатьма дітьми та жінками, які евакуювалися зі сходу. Авторка наслухалася багато важких розповідей про окупацію та полон, зокрема знущання та ґвалтування. Але для свого кіно обрала історію більш тиху. Фільм присвячений Олександрі Іконниковій та її шестирічній доньці Надійці з Кремінної Луганської області.
Після частих обстрілів, термінового та непростого виїзду дівчинка майже перестала їсти і сильно схудла. Мати, зрозуміло, захвилювалася. В реабілітаційному центрі і з донькою, і з мамою працювали психологи. Вони ж констатували, що у ситуації цієї пари – як і в інших постраждалих – не можна казати про «посттравматичний синдром». Зарано, оскільки війна триває і психологічна травма не загоюється. Це не означає, що дівчинка ходить весь час похмура, як царівна Несміяна. Ні, вона вміє усміхатися та радіти життю. Та біль все одно в ній залишається.
Ключова сцена фільму – як ця маленька дівчинка співає гімн України, а потім танцює з синьо-жовтим прапором. Маленьке, худорляве тільце – та яка сила в обличчі, який вогонь ув очах! Це щось неймовірно сильне – зворушливе та життєстверджувальне. Саме тому – «Незламні», тому – «Історія опору».
ВІД ЗИМОВОЇ ВІЙНИ–1939 – ДО ЗИМОВОЇ ВІЙНИ–2022
Щодо короткометражки «Діти кордону» (2023) треба відразу зазначити, що це фільм естонського виробництва, проте режисер Янне Васарайнен – фін. І закадровий голос – фінською мовою. Тут змішані історичні нашарування – сучасна російська агресія проти України та давня, радянська Зимова війна 1939 року.
Нам показують, як автобус везе до Польщі групу українських біженців: жінок, дітей, літніх людей. Дорогою вони чимось займаються, на зупинках діти скачуть навколо калюжі, підтанцьовують.
А протягом усього цього часу немолодий жіночий голос за кадром розказує – згадує, як відбувалася евакуація в її дитинстві. Треба було швидко-швидко збиратися та їхати, бо родина мешкала на самому кордоні, а «скоро прийдуть росіяни…». Розказує стара карелка. 1939 року Червона армія розпочала найбільш щільний та потужний наступ на Карельському перешийку. Це був найкоротший шлях до столичного Гельсінкі. Пройти який не вдалося (як і до іншої столиці в 2022-му).
Отже, з одного боку, як у першій з показаних стрічок, ми подорожуємо, «Оглядаючись назад». А з іншого – головний акцент все ж на сьогоднішніх дітей. Ось дівчинка читає в автобусний мікрофон Шевченків «Заповіт». Слова «Кайдани порвіте. І вражою злою кров'ю Волю окропіте» звучать так сучасно. Втім, хіба для нас новина, що в «Кобзарі» про Україну написано все і на всі випадки?
Й автор не впадає в надмірний пафос. Контрапункт стрічки – розмова зі смішним маленьким хлопчиком і його мамою. Вони зі Сум, а це теж так близько до кордону. Хлопчик дає прості, відверті відповіді, а в мами на очі навертаються сльози.
Одне слово… точніше два – «Діти кордону». Хоча проситься і третє – «Діти російського кордону». Хоча ні – автор (він, до речі, початківець, дебютант) мав для інтриги залишити якусь недомовленість.
СТРІЧКА ПРО КРИМСЬКОТАТАРСЬКИЙ ОПІР І РОДИННІ ЦІННОСТІ
Годинний фільм «Повернення» (2023) Каті Федулової – німецького виробництва. Гадаю, це неабияк допомагало знімати в окупованому Криму, доки це взагалі було можливо (тобто до початку повномасштабного вторгнення).
По суті, тут та ж тема, що в двох попередніх стрічках, – жінки та діти в умовах війни. Щоправда, ще гібридної. В 2016–2017 роках окупанти почали розкручувати на півострові спіраль сфабрикованих справ Хізб ут-Тахрір. У підсумку, фактично ні за що, всі отримували людожерські терміни покарання. А оскільки це щиро віруючі люди, то вдома в них залишилися дружини з багатьма дітьми.
Герої стрічки – дві родини з так званої Другої Бахчисарайської групи Хізб ут-Тахрір. Це Муміне і Сервер Мустафаєви та Майя і Сейран Салієви. Серверу дали 14 років позбавлення волі, Сейрану – 16 (вирок групі був винесений у 2018 році). Так окупанти залякують, придушують спротив. А вдома перед безоднею жорстокого вироку залишаються живі люди, люблячі дружини, діти-безбатченки…
У картині багато сильних сцен (виїзд на судилище групи підтримки ув’язнених; розповідь жінки зі старшого покоління про їхній протест в радянські часи на Красній площі; розмова телефоном дружини та чотирьох дітей з ув’язненим чоловіком і батьком, який з-за ґрат намагається їх підбадьорити). Але головне – тонка інтонація, особлива сімейна ніжність, відчуття якої надовго залишається після перегляду.
ДВІ ПОЛОВИНКИ, ПОТРІБНІ ДЛЯ УСПІХУ ЛЮДИНИ ТА КРАЇНИ
Назва українсько-італійського фільму «І вони говоритимуть про нас» (2022) Сієви Діамантакоса, можливо, більш гучна, ніж те, що в ньому показано. Так, це портрет України часів гібридної війни та до початку повномасштабної. Але показаний він негучно, буденно – через долі двох головних героїв, які йдуть паралельно, іноді в чомусь перетинаються, але не сплітаються. В картині вони названі Анна та Сергій. Втім, на міжнародних кіноресурсах їхні імена названі прямо.
Тож і ми не станемо критися. Тим більше, що важка історія, яка сталася в 2014 році з донецькою поеткою та художницею Анною Гуцулкою (Сергеєвою), в Україні досить відома. Її взяли в полон і катували. На щастя, Анні вдалося вирватися з рук окупантів. І в стрічці ми дізнаємося, що сталося з харизматичною донецькою Гуцулкою після 2014-го. Коли вона продовжила в Києві пошук себе, своєї життєвої та творчої долі: волонтерство, кохання, материнство…
Сергій Дорофеєв – харизматик іншого типу. Пробивний підприємець, впевнений у тому, що досягне успіху, тому що він цього хоче, тому що невтомно для цього працює. Так, у глядача може спричинити внутрішній спротив та ринкова «воронка» (термін бізнес-коучів), яку обрав Сергій. Але вона, здається, спрацьовує. Це екстремальний туризм в Україну. Мілітарний – постріляти, поїздити на танку. А також – постчорнобильський.
Жіноче, творче, материнське та чоловіче, прагматичне, пробивне. Здається, що в нашій країні Анна та Сергій становлять дві рівноцінні та рівно важливі половинки, необхідні для досягнення успіху. Не тільки їхнього персонального, а спільного, загальнодержавного. Ну справді ж? Так. Але «завтра була війна». І розуміння цього дає фільмові, завершеному в 2022 році, відчуття незавершеності. Хотілося б дочекатися від автора продовження історії – про тих самих людей, тільки в нових умовах…
Фестиваль документального кіно в Ризі «Artdocfest-2024» ще триває. І стрічки спецпрограми «Україна понад усе!» будуть показані вдруге, у головному кінотеатрі кінофоруму – «Splendid Palace», але вже вроздріб. Звісно, так дивитися простіше, але й не буде відчуття цільної програми, зібраної під таку назву. Це можна було побачити тільки під час кіномарафону в «Zuzeum».
До речі, якщо когось дратує назва цього артцентру, в якій повторюється літера, що стала символом російської агресії, то хочу пояснити. Це мистецький центр, який ще 2020 року заснував колекціонер і філантроп Яніс Зузанс. А якщо переплести «Zuzans» і «Museum», то якраз вийде – «Zuzeum». Отже, нормальне місце, без підстав.
Олег Кудрін, Рига
