Марія Стюарт VS Єлизавета: протистояння королев на сцені театру Франка
Гучний успіх вистави «Конотопська відьма» на першій драматичній сцені країни, ажіотаж навколо квитків з боку глядачів та державне визнання у вигляді Шевченківської премії – поставили високу планку для українського театру, і її потрібно тримати. У квітні Іван Уривський представив свою нову постановку за п'єсою «Марія Стюарт» німецького драматурга Фрідріха Шиллера, створеною на основі документальних матеріалів про життя останньої католицької королеви Шотландії.
УРИВСЬКИЙ: ШИЛЛЕР СКЛАДНИЙ ДЛЯ СПРИЙНЯТТЯ, І МИ МАЛИ ЗРОБИТИ ТАК, ЩОБ ВИСТАВА БУЛА ЗРОЗУМІЛА
Тема боротьби за владу королівських персон безумовно може затягти в патетику, але режисер, бажаючи уникнути зайвого пафосу, зробив більш людську історію про двох великих королев. Режисура Уривського стало засвідчує, що йому взагалі цікаво працювати над виставами про великих людей («Калігула», «Камінний господар»), але він розглядає їх насамперед не як «великих» з історичної точки зору, а саме як людей – індивідуумів, що переживають внутрішні емоції, особисті події чи колізії.
«Шиллер складний. Це матеріал з жорсткою насиченою атмосферою, складний для сприйняття глядачами, і ми мали зробити так, щоб вистава була зрозуміла», – говорить режисер по свою нову виставу.
ЦЕ ДОМІНУВАННЯ ОДНІЄЇ ЛЮДИНИ НАД ІНШОЮ. І МИ НАМАГАЛИСЯ ЦЕ ПІДКРЕСЛИТИ ЧЕРЕЗ ПРОСТІР
Вже на початку дійства ми бачимо чітке розмежування – внизу Марія Стюарт у прозорому обмеженому просторі чи то камери, чи то виставкової вітрини, де всі можуть за нею спостерігати, і королева Єлизавета Тюдор – яка в осяяні з’являється над нею вгорі. І це дає проєкцію історії на сценічний простір, зрештою, ми знаємо, що фінал – трагічний, Єлизавета виграє цей двобій. Хоча за справжньою історією не все так однозначно, адже син Марії Стюарт успадкував престол після Єлизавети І...
Між тим, зауважимо, що творці постановки відтворюють не достеменний історичний контекст, а сценічно втілюють драматичний матеріал. Тому не варто прискіпливо відшукувати в ній історичну достовірність, адже у Шиллера – постать Марії Стюарт романтизована та наповнена міфами, як і у багатьох інших авторів, які зверталися до теми її життя.
«Мені здається, що взагалі тема цієї п’єси – рівність/нерівність. Це домінування однієї людини над іншою. І ми намагалися це підкреслити через простір у тому числі», – розповідає художник-постановник вистави Петро Богомазов.
Далі це підкреслюється в безлічі деталей – навіть під час зустрічі двох королев, про яку так просила Марія, її саджають на низенький стільчик напроти Єлизавети, під якою – улесливо підставлений свитою височенний стілець, хоча сидять вони за одним столом.
Перед нами постають дві величні жінки – обидві мають особисту мотивацію, кожна переживає сильні емоції, в тому числі, втрату контролю над собою, коли людиною керує злість суміжна зі страхом, і примушує робить непоправне; або ж виявляють прояви звірячого інстинкту, бо принцип виживання – хто сильніший, той і переможе. Водночас – ми бачимо прояви абсолютної незахищеності, вразливості, людських захисних реакцій в обох королев.
ЦЕ СТИЛІСТИЧНО РОЗКІШНА РОБОТА. ДЛЯ ТИХ, КОМУ ПОДОБАЮТЬСЯ ТАКІ РЕЧІ, ЦЕ БУДЕ ВЕЛИКА НАСОЛОДА – НИЩУК
На думку Євгена Нищука, генерального директора-художнього керівника Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, для якого ця прем’єра стала першою з моменту призначення на посаду, режисер додав матеріалу мови та фактури, яка є дуже актуальною в сьогоденні: «Іван Уривський відчуває час – це вкрай важливо. Ми вже маємо прецедент переосмислення української класики, без перебільшення легендарної «Конотопської відьми», яка заграла новими барвами і набула нових смакових якостей. І в «Марії Стюарт» ми також бачимо – з одного боку, відсилку до історичного сюжету і водночас відчуття сьогодення, які, по своїй суті, збігаються, бо є вічними: честь, любов, зрада, відчуття страху, спокути, протистояння двох великих особистостей. Це все завжди актуальне».
Він зазначив, що бувають роботи, які виконані в прагненні наблизитися до конкретних ситуацій чи сюжетів, а є такі, які свідомо дають відчуття театру.
«Тут є велике відчуття театру. Мені видається, що це стилістично розкішна робота. Для тих, кому подобаються такі речі, буде велика насолода», – додав пан Нищук.
ВВІВШИ ПЕРСОНАЖА НА ІМ’Я «ХТОСЬ», РЕЖИСЕР ДОСЯГ КОЛИВАННЯ ВІД ДРАМИ – ДО КОМЕДІЇ
Тож, як режисер зробив складний матеріал легшим для сприйняття? Ввівши чудернацького персонажа на ім’я Хтось – чим досягає коливання від драматичних до комедійних хвилювань. Хтося грають актори Іван Шаран та Михайло Кукуюк, яким є достатньо волі у виставі, вони ведуть свою власну лінію, органічно існуючи не лише в межах сцени, а й серед публіки.
«Оця подвійна гра дуже важлива. Ми наче робимо місток до глядача через цього персонажа, але все ж дотримуємося тексту п’єси, граємо історію Шиллера», – розповідає Уривський.
Хтося не було в оригінальному тексті п’єси, але з’явившись ледь не до початку вистави, він захоплює увагу глядачів і веде їх у складно сплетений світ інтриг, ворожнечі, прихованих та явних пристрастей Марії Стюарт та Єлизавети Тюдор.
Це образ складений, зітканий з декількох шиллерівських персонажів: частково витворений з текстів служниці Марії та ще з кількох другорядних героїв, а решта – імпровізація акторів.
«Спочатку ми думали, що це буде виходець із народу, але в процесі репетицій поговорили з Іваном, що було б добре подати його як блазня Марії Стюарт. Бо блазень – це той, кому дозволяли казати правду. Він ніби розважав, але при тому висловлював глибокі сенси. Хтось – абсолютно відданий королеві Марії, він супутник її життя, можна сказати, її альтер-еґо», – розповів про свого персонажа Іван Шаран.
Цей персонаж мультижанровий, поліфонічний – з одного боку, ми бачимо вихідця з народу, який плавно перетворюється на якогось шамана, далі – на блазня, а потім – взагалі на якусь… тварину. Дуже цікава субстанція, яка постійно комунікує із залом і цей інтерактив порушує «четверту стіну» сцени, залучає глядача до прожиття історії. Хтось – повноцінно існує в двох світах одночасно: і в реальному, і в тому, який створюється на сцені.
РЕЖИСЕР: КАЙФ У ТОМУ, ЩО АКТРИСИ, ЯКІ ГРАЮТЬ КОРОЛЕВ, ТА ВСІ АКТОРИ ДВОХ СКЛАДІВ ЦІЄЇ ВИСТАВИ – ЗОВСІМ РІЗНІ
Марію Стюарт грають актриси Марина Кошкіна та Анжеліка Савченко – і це дві абсолютно різні за сценічним втіленням та акторським наповненням Марії! Так само зовсім різні образи Єлизавети створюють у своїх складах актриси Лариса Руснак та Тетяна Міхіна.
«У цьому напевно кайф, що актриси, які грають королев, актори, які грають графів і всі артисти двох складів цієї вистави – зовсім різні. Я думаю, що це прекрасно. Тому є сенс дивитися обидва склади, бо це – дві різні вистави», – попереджає режисер Уривський.
Роль Берлі грають Олександр Печериця та Дмитро Чернов, Полет – Павло Москаль та Дмитро Рибалевський, Француз – Михайло Дадалев, Михайло Матюхін.
Авторка бачила обидва склади і це було захоплююче цікаво не лише з точки зору акторської подачі, а навіть у тонких відмінностях костюмів чи реквізиту. Петро Богомазов посміхається: «Я відкрию маленький секрет – певні речі, які відбуваються на сцені, вирішують для себе самі актори, адже театр – це перш за все колективна творчість. Ми з акторами часто дискутуємо про якість речі, про реквізит, про оформлення. Нерідко якість ідеї та деталі різні склади вирішують для себе по-різному. Це абсолютно нормально, адже навіть найменша деталь може дати актору можливість точніше зіграти свого персонажа».
Після прем’єри прекрасна «конотопська відьма» театру Франка (виконавиця ролі Зубихи у виставі «Конотопська відьма») актриса Олена Хохлаткіна емоційно поділилася враженнями від гри колег: «Те, що зробили наші дівчата, це про таку високу трагедію і драму, якої можна досягти лише професійністю, заглибленістю у матеріал, підключенням до цієї високої драми, до розуміння вселенського значення кохання, любові, влади. Я – прихильниця школи лондонського театру. І для мене це вперше, коли я можу порівняти наших акторів, наш рівень постановки і постановки лондонських театрів. Вони геніальні».
ШИЛЛЕР НЕ ДОТРИМУВАВСЯ ІСТОРИЧНОЇ ДОСТОВІРНОСТІ, ВІН СТВОРИВ ІСТОРІЮ, ЯКУ БИ ХОТІВ БАЧИТИ Й ВІДЧУВАТИ
Занурюватися в історичний матеріал акторам довелося справді глибоко. Актриса Лариса Руснак, виконавиця ролі Єлизавети, говорить, що перечитала про свою королеву величезну кількість інформації.
«Я свою роль дуже полюбила, але вона мені далась не без крові, бо я вибудовувала спочатку одну історію, потім – іншу. Вона шліфувалася-шліфувалася аж до того, як ви зараз побачили. Я перечитала багато історичної літератури і мені здається, що я вже стільки всього знаю про свою королеву! Але ж Шиллер не дотримувався історичної достовірності, він створив таку історію, яку би він хотів бачити й відчувати – історію про страждання… І те, що Єлизавета лишилася в кінці в клітці з тим, що вона зробила дуже точна метафора – її душа в клітці...», – розповіла Лариса Руснак.
Інша виконавиця ролі королеви Єлизавети актриса Тетяна Міхіна, зауважує, що попри історичні факти тут більше розглядається саме жіноча історія – суперництво між Марією Стюарт і Єлизаветою. Любов, ревнощі. Хоча не виключає, що згодом, коли актори розіграються, а вистава «обросте м’язами», будуть і дещо інші акценти.
«Звісно, мені, як актрисі, хочеться розкривати історичну особу не тільки як жінку, яка приревнувала коханця до іншої – там багато інших і глибших шарів: різна віра, жага влади, жага народної любові, а не лише когось одного», – каже Тетяна Міхіна.
У Єлизавети справді була якась «романтична» історія з Дадлі Лейстером, але вона підсилала його як шпигуна до Марії Стюарт, щоб він став коханцем тієї. Вона розмінювала цього чоловіком, він був інструментом для досягнення її честолюбних цілей. У цій постановці акцент більше зміщений на те, що між ним і Тюдор палали суперкрутезні любовні відносини, щоб глядач міг повірити у глибоке кохання Дадлі у виконанні акторів Акмала Гурєзова та Андрія Самініна.
ВІТАЛІЙ АЖНОВ: МЕНІ ХОТІЛОСЯ, ЩОБ ГЛЯДАЧ ЗРОЗУМІВ МОГО ГЕРОЯ, БАЧИВ ЙОГО СЕНС І ВІРИВ У ЛЮБОВ
Ще один безтямно закоханий, але вже в Марію Стюарт, персонаж – молодий Мортімер, якого грають актори Віталій Ажнов та Олександр Рудинський.
«Він не просто закоханий, а фанатично закоханий, на грані божевілля! – уточнює Ажнов. – Який зрештою себе вбиває заради її любові. І в ці короткі терміни перебування на сцені мені хотілося, щоб глядач зрозумів мого героя, бачив сенс, який він несе, а ще мені хотілося, щоб глядач вірив у любов».
Актору часто трапляються герої «на межі (Калігула, Артуро Уї та інші і йому завжди хочеться відрізнятися від попередніх зіграних образів. Наприклад, цього разу було не надто характерним для чоловіків підсилення психологічності персонажу – заламування рук під час розмови з Єлизаветою – ніби якась невпевненість, наївність, кокетування, навіть... А от у ключовій для персонажа сцені з Марією Стюарт – спочатку його руки заламані ззаду, ніби він сам себе зав’язав, а потім – він їх красномовно «розв’язує», коли в пристрасті знімає панчохи з коханої королеви.
«Хотілося передати масштаб його особистої трагедії. Спочатку він заходить переляканий, боїться Стюарт, а зрештою, з невпевненого юнака перетворюється на пристрасного звіра, в якого туман перед очима», – розповідає Віталій Ажнов про свого героя.
Адже Мортімер бачить в собі рятівника Марії Стюарт, готового на все заради кохання до неї.
КОСТЮМИ ПЕРЕГУКУЮТЬСЯ І ЗІ СВІТОМ СУЧАСНОГО ПРЕТ-А-ПОРТЕ, І З ЄЛИЗАВЕТИНСЬКИМИ КРИНОЛІНАМИ
Окрема тема – костюми, створені для вистави художницею Тетяною Овсійчук, які перегукуються і зі світом сучасного прет-а-порте, і з єлизаветинськими кринолінами. Красиво, видовищно та модно. І це моє особисте враження підкріплене думкою знавців моди: ведучої «Світського життя» Каті Осадчої та дизайнерки Лілії Пустовіт, які відвідали прем’єру та поділилися власними експертними спостереженнями.
Режисер розповів, що ще на етапі обговорення концепції з художником-постановником було вирішено робити частково костюмовану виставу. «Це вбрання не зовсім тієї епохи, але силуетно – трішки перетинаються з нею», – зазначив Уривський.
Таким чином з’явився цей дивний примарний світ, який натякаючи на от-кутюр, виказуює приналежність героїв до королівського двору, до життя, далекого від проблем простого люду, де на першому місці блиск і боротьба за владу.
У виставі є цікавий «костюмний» прийом, коли після першого акту всі сучасно вдягнуті герої постають перед глядачем вже в рюшах, напудрені і з химерними зачісками, що візуально розділяє частини вистави.
Більше того, режисер сміливо роздягає королев (і не лише їх) до нижньої білизни.
«Це насамперед зроблено, щоб показати амплітуду ролі – в першій дії Єлизавета така суперледі, неймовірна зірка, а після приниження, отруєння чи спроби на замах – її ніби розчавили. І саме отаким одягом – майже відсутністю його хотілося передати те, що вона з небес спустилася на землю. Гола душа без прикрас», – розповіла королева Єлизавета – Тетяна Міхіна.
Навіть чохли для одягу – кофри, які є частиною декорації, містять трагічну алюзію, це – страшні чорні пакети для неживого тіла. І коли Мортімер застібає на собі страшний гламурний мішок, по тілу глядачів йдуть мурашки. Напевно, це і є ознака мистецтва – нам показують одне, мають на увазі інше, а кожен сприймає це крізь власну світоглядну призму.
КОДИ, ЗАКЛАДЕНІ В П’ЄСІ ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТТЯ, ДУЖЕ ЯСКРАВО ЧИТАЮТЬСЯ І ДОСІ. ЦЕ ІСТОРІЯ ПОЗА ЧАСОМ
І ще один важливий штрих – всі герої «Марії Стюарт» «підзвучені», тобто говорять у мікрофони, за рахунок чого постановка виглядає кінематографічно.
«Ми хотіли простоти, хотіли більш «кіношного» існування акторів, тому й взяли мікрофони», – уточнив режисер. Це європейська тенденція, яка все ширше впроваджується українськими режисерами та знаходить своїх прихильників глядачів.
Вистава «Марії Стюарт» на сцені Національного театру Франка – це красиве видовищне театральне полотно про протистояння довжиною в ціле життя двох величних королев – сестер по крові та ворогинь за суттю. Кожна – сильна і вольова, кожна – слабка і вразлива.
І попри те, що історія Марії та Єлизавети заснована на міфах, її основна одвічна – боротьба за владу, за увагу, за любов, за першість між двома сильними особистостям – ніколи не перестануть бути актуальними, бо це надто людські речі.
Режисер та актори не підштовхують за кого з них більше вболівати, даючи нам привід для роздумів та пошуку відповідей на вічні питання, які простежуються у темних пристрастях ХVI століття. А коди, закладені в п’єсі початку XIX, дуже яскраво читаються й досі. Це історія поза часом, яку хочеться дивитися, смакувати, обдумувати, знаходити паралелі з сьогоденням.
Любов Базів. Київ
Автор фото Юлія Вебер
