Український прапор над Києвом 1 травня 1966 року

Рівно півстоліття тому, у ніч проти 1 травня 1966 року, над будівлею Київського інституту народного господарства (сьогодні це Київський національний економічний університет) двоє молодих хлопців вивісили жовто-блакитний прапор. Червоний - радянський - зірвали, а національний український підняли. Вчинили цей подвиг 26-річний Віктор Кукса та 28-річний Георгій Москаленко. Обоє - київські робітники, а Георгій - ще й студент-вечірник того самого інституту народного господарства. Задум хлопців був такий: будівля інституту розташована на Брест-Литовському проспекті (зараз - проспект Перемоги) якраз навпроти заводу «Більшовик». Рано-вранці на проспекті формуватимуться першотравневі колони робітників заводу, щоб потім пройтися Хрещатиком. Ось вони і мали б побачити замість червоного жовто-блакитний прапор.

Уночі Кукса із саморобним ножем (зрізати червоний прапор) пожежною драбиною заліз на дах, Москаленко залишився внизу, аби в разі небезпеки подати сигнал пострілом із самопала, зарядженого сіркою від сірників. Стріляти не довелося, заміна прапора вдалася без особливих проблем.

Дев'ять місяців чекісти полювали на тих, хто наважився на такий зухвалий, з їхньої точки зору, вчинок. І таки «вирахували». Обоє сміливців поплатилися ув'язненням (Москаленко - 3 роки, Кукса - 2 роки), яке повністю відбули.

Присудження порівняно «ліберальних» термінів «зони» пояснюються тим, що, очевидно, радянські керівники не хотіли суворішим вироком надто привертати увагу до цієї події, адже проти радянської влади виступили не якісь там інтелігенти-вчителі, а найсправжнісінький пролетаріат - двоє київських робітників.

Віктор Кукса, Георгій Москаленко. Фото: museum.khpg.org

Загалом, це досить відома подія, її добре знають (чи принаймні чули про неї) усі, хто хоч трохи цікавиться історією національно-визвольного руху в Україні у 60 - 80-ті роки минулого століття. Після здобуття Україною державної незалежності Віктор Кукса і Георгій Москаленко в числі інших засуджених радянською владою борців з комуністичним режимом були реабілітовані як жертви політичних репресій. Про них дізналася вся Україна. Їх називали героями, а 18 серпня 2006 року Президент Віктор Ющенко нагородив орденами - «За мужність» 1-го ступеня. 

На жаль, у день 50-ліття подвигу Віктора Кукси і Георгія Москаленка треба не лише зайвий раз згадати про нього, не лише привітати Віктора Івановича і Георгія Митрофановича і побажати їм міцного здоров'я. Мусимо говорити й про інше, зовсім не святкове.

Була у чекістів така методика - засуджувати ідейних ворогів радянського комуністичного режиму за кримінальними статтями. Тобто, формально «робили» з них звичайних кримінальних злочинців, а не політичних опонентів влади. Мало хто знає, але, приміром, В'ячеслава Чорновола відправили на «зону» за «спробу згвалтування».Таке ж саме діяння приписали Миколі Горбалю. Петро Розумний і Олекса Тихий - засуджені за «зберігання холодної зброї», Василь Лісовий і Петро Вінс - за «дармоїдство», Василь Січко та Ярослав Лесів - за «виготовлення, зберігання та збут наркотиків», Василь Овсієнко та Юрій Литвин - за «опір міліції», Мирослав Маринович, Вадим Смогитель, Василь Долішній - за «хуліганство», Василь Стрільців - за «порушення паспортного режиму».

Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», ухвалений ще до розвалу СРСР, 17 квітня 1991 року, зняв обвинувачення тільки за тими статтями, де була чітко вказана антирадянська (тобто, по суті, - політична) діяльність. Це статті за антирадянську агітацію та пропаганду або за поширення наклепів на радянський державний і суспільний лад (ст. ст. 62 і 187 Кримінального кодексу УРСР). А всі вироки за «кримінальними статтями» - залишилися. Тому Герой України, народний депутат України кількох скликань, лідер Народного Руху України В'ячеслав Чорновіл і досі формально залишається громадянином, засудженим свого часу за «спробу згвалтування». Це тавро з нього не знято. Як і з абсолютної більшості інших українських дисидентів.

Віктор Кукса і Георгій Москаленко були засуджені за двома статтями - 62-ю і 222-ю («виготовлення та носіння вогнепальної та холодної зброї»; оті самі саморобний ніж і самопал). 20 травня 1994 року Пленум Верховного Суду України скасував їм вироки за статтею 62 за відсутністю складу злочину, однак вироки за статтею 222 залишив у силі. У 2002 році група колишніх українських політв'язнів заснувала спочатку громадський комітет, а потім - громадську організацію «За реабілітацію «Першотравневої двійки». Вони поставили собі за мету добитися повної реабілітації Кукси і Москаленка. І це їм вдалося! Знак оклику - тому що це виняток. В'ячеславу Чорноволу, приміром, не вдалося: його прохання прокуратура і суд відхилили. Відмовили і Василю Овсієнку. Загалом, нині біля двадцяти колишніх політв'язнів (з тих, хто ще живий) у такій самій ситуації.

Історія, як вдалося домогтися реабілітації «Першотравневої двійки», варта окремої, хоча б короткої, оповіді, бо вона сама по собі є показовою в тому сенсі, що могла б зробити влада для очищення від кримінального тавра борців з комуністичним режимом, якби вона того справді щиро бажала.

Валерій Кравченко, голова згаданої громадської організації (чотири роки радянських таборів за однією «політичною» і трьома «кримінальними» статтями), розповідає:

- Дуже багато часу й зусиль ми витратили на те, щоб отримати можливість ознайомитися з кримінальними справами проти Кукси і Москаленка. Мені довелося навіть 20 днів голодувати біля будівлі Верховного Суду, ночував там же у спальному мішку. Нарешті, нам видали ці справи. Вивчаючи їх, я, як колишній робітник-металіст, звернув увагу, що ніж, яким Віктор зрізав червоний прапор, і самопал, який був у Георгія, не могли вважатися холодною та вогнепальною зброєю, оскільки матеріал та спосіб, з якого вони були виготовлені, виключав таке трактування. Одним словом, щоб не обтяжувати подробицями, тодішня судова експертиза, точніше - її висновки, саморобного ножа та самопалу була явно сфабрикована. Приміром, у ній стверджувалося, що ствол самопалу був виготовлений з обрізка ствола гвинтівки, в якому не було внутрішньої нарізки - її «іржа з'їла», тобто - яка ж це вогнепальна зброя без нарізки? Ось на цій підставі (неякісна експертиза) нам вдалося добитися нової експертизи у Київському інституті судової експертизи, яка й дала належний висновок: ні самопал, ні ніж зброєю не були. На основі нової експертизи Верховний Суд України 26 січня 2007 року зняв з Кукси та Москаленка звинувачення за статтею 222. Наша організація «За реабілітацію «Першотравневої двійки» вирішила не припиняти свою діяльність після повної реабілітації Георгія і Віктора, тепер ми боремося за інших.

Заради справедливості варто сказати, що тодішній міністр юстиції Олександр Лавринович і співробітник Секретаріату Президента України Іван Бойко посприяли позитивному вирішенню справи. Вони нічого категорично не вимагали від правоохоронних органів і суду, лише просили уважно розібратися з запитами, які надсилала до прокуратури громадська організація, але, безперечно, навіть м'яка протекція чиновників такого рангу мала значення. Я не впевнений, -каже Валерій Кравченко, - що без такої їхньої допомоги мені вдалося б отримати новий висновок з Київського інституту судової експертизи, щоб добитися реабілітації у суді Георгія і Віктора.

Георгій Москаленко. Фото: wikipedia

Безумовно, Закон України «Про реабілітацію...» від 17 квітня 1991 року недосконалий і не сприяє швидкій і безумовній реабілітації за «кримінальними» статтями. Але й його поліпшення не вирішить повністю проблему. Хоча б тому, що, зрештою, процедура, яка б автоматично, одним махом, зняла тавро «кримінальників», яке вішали чекісти на людей за політичний спротив режиму, практично неможлива. Рішення однаково треба виносити по кожній справі. Однак випадок із реабілітацією Кукси й Москаленка показує, що при бажанні можна знайти «зачіпки», аби очистити імена героїв і без зміни чи доповнення закону. Приміром, говорить Валерій Кравченко, можна підняти архіви СБУ чи ЦК КПУ, віднайти там листи-повідомлення чекістів на адресу партійних керівників, в яких вони звітують про засудження дисидентів за «кримінальними» статтями. Хіба це не може бути достатнім доказом сфальшування таких справ і, відповідно, підставою для скасування вироку?

Біда в тому, що співробітники правоохоронних органів цією справою не займаються, ніхто не ставить їм такого службового завдання. Лише групка колишніх політв'язнів, людей похилого віку і, як правило, підірваного здоров'я, намагається якось достукатися до влади і суду. Та й просять вони не за себе, а за товаришів. Чорновол свого часу, після відмови прокуратури і суду переглядати звинувачення у «спробі згвалтування», махнув на це діло рукою, вирішивши що воно не варте зусиль і часу. Кукса і Москаленко теж, до речі, не оббивали порогів влади, вимагаючи своєї реабілітації.

Чому в новій, незалежній Україні, влада настільки байдуже ставиться до того, що герої визвольної боротьби й досі офіційно вважаються колишніми «кримінальними злочинцями»? Чи варто зараз вкотре соромити владу? Чи варто кожного разу при згадці про проблему нереабілітованих героїв боротьби за незалежну Україну наголошувати, що влада України після 24 серпня 1991 року постійно дає нам підстави стверджувати, що вона не зовсім українська? Може й варто, але очевидно, що одних закликів до прокурорів (які мали б наполегливо вишукувати можливість в рамках чинного законодавства зняти наліплене чекістами на людей тавро кримінальників) явно малувато. Мусимо з жалем констатувати, що описана нами проблема не хвилює не лише владу і правоохоронні органи, але й, за великим рахунком, суспільство теж, включно з його політично активною частиною. Можливо, у суспільства сьогодні є важливіші справи і завдання. Тільки чомусь не хочеться реабілітацію тих, хто боровся з радянським режимом за незалежну Україну, на двадцять п'ятому році незалежності цієї України вставляти у якийсь «рейтинг» більш чи менш важливих державних чи суспільних справ. 

Оксана Федоряченко, Київ

Фото: Дмитро Ларін, Укрінформ; museum.khpg.org; wikipedia, flagi.in.ua.