Чому Ходорковський і Шендерович невдоволені українцями

Чому Ходорковський і Шендерович невдоволені українцями

Аналітика
Укрінформ
Суперечка щодо співчуття жертвам катастрофи Ту-154 знову показала прірву між українським і російським суспільствами

В Україні інтерес до катастрофи Ту-154 міністерства оборони Росії в сенсі її причин рішуче програв інтересу до дискусії в соціальних мережах між українцями і росіянами на тему співчуття її жертвам.

Повну картину цієї суперечки нема сенсу розглядати, оскільки вона, з одного боку, досить широка з огляду на кількість учасників, а з іншого – зводиться до елементарного протистояння: «жертвам нещасного випадку треба співчувати незважаючи на жодні обставини» проти «ті, хто зазнав агресії не можуть співчувати агресору». Зрозуміло, дійти якогось консенсусу в сенсі примирення позицій тут неможливо.

Але згадана дискусія виявила кілька цікавих моментів. Приміром, реакція чи не найвідоміших російських «антипутінців» - Михайла Ходорковського та Віктора Шендеровича - на небажання українців співчувати жертвам катастрофи. Обоє висловили невдоволення нами, причому в досить різкій формі, і якщо Ходорковський нас цим, у принципі, не дуже здивував, то від Шендеровича багато хто з українців такого просто не чекав.

Ходорковський береже свою «політичну цноту» - може знадобитися…

Якщо Ходорковський не здивував, то в чому цікавість його позиції?

Зовсім недавно він писав (не дослівно), що в Україні тільки невелика купка радикалів-націоналістів проти нормалізації стосунків з Росією, а з українським суспільством загалом, на його думку, можна дійти згоди щодо Криму. Сьогодні Ходорковський змушений буде (якщо його слова про «невелику купку» справді були щирими) міняти свою думку. Виявляється, Росію в Україні дуже не люблять не лише радикальні націоналісти, а й, приміром, Юрій Бірюков, котрого Ходорковський вважав «ніби серйозною людиною». Тепер Бірюков для нього «кремлівський провокатор» (на радикала-націоналіста чи просто «дебила с пеной на губах от веры в свою «особость» Бірюков навіть в уяві Ходорковського не годиться). І взагалі: «Сегодня я начал блокировать некоторых украинских подписчиков. Не хочу общаться с такими людьми». Отже, Ходорковському доведеться змиритися з тим, що пропонований ним спосіб нормалізації українсько-російських стосунків зустріне в Україні опір не лише радикалів-націоналістів.

Ходорковський змагається за владу в Росії, він на неї претендує, тому його «Кримнаш» є закономірним. Російському політику, який хоче влади, потрібно, щоб хоча б половина росіян сприймала його позитивно. І оскільки «Кримнаш» є переконанням абсолютної більшості, а практично – на 100%, російського суспільства, то Ходорковський не може сказати протилежне. Він може лише хитрувати з пропозиціями «компромісу» по Криму, мета яких «пройти між крапельками» - і росіян від себе не відштовхнути, втримавши Крим, і подати себе і Росії, і світу альтернативою путінському режиму.

До речі, вважати, що Ходорковський не має шансів очолити Росію після Путіна, було б дуже передчасним. Очевидно, що сам Ходорковський так не думає і активно готується до входження у російську владу на перших ролях. Звісно, поки Кремль утримує ситуацію в країні в такому, як сьогодні, стані, ні Ходорковському, ні Навальному, ні будь-якому іншому «лібералу» нічого не світить. А от коли все почне валитися, як у 1991 році, коли соціально-економічна криза загрожуватиме масовим соціальним бунтом, кандидатура Ходорковського може бути безальтернативною для порятунку російської політичної системи. Тоді Кремлю потрібна буде термінова і масштабна економічна (насамперед – фінансова) допомога Заходу, і отримати її від Заходу зможе тільки Ходорковський – безсумнівна жертва режиму, а не котрийсь з нинішнього найближчого оточення Путіна. І однією з можливих умов надання допомоги Захід може висунути нормалізацію стосунків з Україною, і тут Крим – ключовий момент. Ось і готує Ходорковський ґрунт для такої «нормалізації», щоб і Крим не віддати, і Україна була задоволена, хоча б формально. Маємо надію, що реакція українців на катастрофу Ту-154 стане для Ходорковського принаймні попередженням, що просто так, лише знехтувавши думкою «радикалів-націоналістів», домовитися з Україною у нього не вийде.

Шендерович боїтся залишитися на самоті

Віктор Шендерович теж, як Ходорковський, хотів би, щоб українці поспівчували росіянам за загиблих у катастрофі Ту-154. І коли цього не сталося, видав: «Просьба ко всем, кто, по случаю катастрофы самолета Минобороны, испытывает радость или желание нравоучительно порассуждать об ответственности погибших за путинские преступления, божьей воле и прочей дряни, - забаниться самостоятельно». Тепер багато хто з українців, хто вважав Шендеровича абсолютним ворогом Путіна та, відповідно, другом України, дуже здивовані. Чому Шендерович у цьому питанні виявився повністю солідарним з Ходорковським, котрого другом України вже давно ніхто не називає? Просто є у Ходорковського і Шендеровича спільне, котре не усім помітне: обоє потребують підтримки російського суспільства, хоча й різних його частин.

Так, Шендерович на владу не зазіхає, тому, на відміну від Ходорковського чи Навального, може відверто казати: «Кримнаш» - анексія, Крим треба повертати Україні. Йому не потрібна підтримка більшості російського суспільства, оскільки він не політик. Але Шендерович – громадський діяч, і він всерйоз переймається своїм неформальним статусом лідера, чи точніше – морального авторитета, для тієї порівняно невеликої частини російського суспільства, яка не втратила здорового глузду і тому критично ставиться до чинного російського політичного режиму, і яка відкидає війну як політику держави Росія. Ці умовні 14% росіян (86% - затяті «кримнашисти», на яких орієнтуються усі політики, які прагнуть влади – від Путіна до Ходорковського і Навального) категорично проти війни з Україною, а якась частина з них навіть згодна з тим, що Крим – загарбана територія, тому потрібно повернути її Україні. Ці 14% хочуть жити в мирі зі світом, а інші країни, і насамперед - Україну чи інших найближчих сусідів, тримати у сфері російського впливу виключно мирними, економічними засобами.

Але вся ця умовна «компанія Шендеровича» - все-таки невід’ємна частина російського суспільства, хоч і менша. І для неї загиблі на Ту-154, як і для всієї Росії, насамперед свої, співвітчизники, а вже потім, на десятому місці, - пропагандисти, військові артисти, що прославляли путінську агресію, тобто все те, що є найважливішим для українців. Іншими словами, якщо для українців загиблі – вороги, то для «компанії Шендеровича» - вони зовсім не вороги, а співгромадяни, котрі з тих чи інших причин змушені прислуговувати політичному режиму. Виступити проти своїх, тобто не співчувати, як українці, жертвам катастрофи вони не можуть, бо не хочуть протиставляти себе усьому суспільству. Політичному режиму, точніше – його лідерам, можуть, суспільству – ні.

Нічого дивного, адже й досі в російському суспільстві поняття «власівець» однозначно негативне, адже союз із зовнішнім ворогом (Німеччиною) сприймався і сприймається в Росії куди більшим злом, ніж боротьба з тираном Сталіним і комуністичним режимом. Шендерович не хоче і боїться бути «власівцем» - ось коротке пояснення, чому він не бажає розуміти українців, коли йдеться про співчуття/не співчуття жертвам катастрофи Ту-154. А ще можна додати, що невдоволення Шендеровича реакцією українців пояснюється і тим, що його претензії бути моральним авторитетом не обмежуються лише частиною російського суспільства, він хоче бути ним і для частини суспільства українського. Мабуть, практично одностайне несприйняття його позиції щодо жертв катастрофи Ту-154 в Україні дуже розчарувало Шендеровича саме в цьому сенсі – він відчув, що українці зовсім не бачать у ньому людини, з думкою якого треба погодитися тільки тому, що це – сам Шендерович!

Бабченко – нічого не боїться, йому нічого не треба ані від Росії, ані від росіян

Але знайшлася-таки в російському Facеbook людина, яка в дискусії навколо катастрофи Ту-154 зуміла зробити те, на що не наважився навіть Шендерович, не говорячи вже про Ходорковського. Це – журналіст і блогер Аркадій Бабченко: «Чувство у меня только одно - плевать. Не я противопоставил себя этому государству и его обслуге. Это государство и его обслуга противопоставили меня себе. Оно назначило меня врагом и национал-предателем. Так что - совершенно плевать». Тобто, Бабченку «плевать» не тільки на політичний режим Путіна, не лише на російську державу, але й на російське суспільство. Він наважився, не побоявся, опинитися геть самотнім, без підтримки хоча б якоїсь помітної частини так званої російської інтелігенції (а Шендерович побоявся). Бабченку справді начхати на всіх у Росії, бо у нього нема не те що претензій на владу, як у Ходорковського чи Навального, а навіть на те, щоб представляти, бути частиною, організованої (хоча б на рівні групи літераторів-публіцистів) опозиції до влади. Йому не начхати лише на власне розуміння добра і справедливості в цьому світі. І воно, це розуміння, цілком збіглося з українським розумінням ситуації з Ту-154.

Утім, крім Бабченка, в Росії є ще кілька людей, про яких ми знаємо, що їм так само начхати – журналісти Божена Ринська і Олександр Тверськой. Напевне, їх ще більше – тих, кого ми не знаємо. Однак, повторимо, на жаль, ці мужні люди не представляють нікого, крім себе – жодної помітної соціальної групи. Такої, яка б послідовно і принципово заперечувала нинішню російську політику і щодо України, і щодо самої Росії.

Юрій Сандул. Київ.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-