Обеззброєння України – 2

Укрінформ публікує серію матеріалів, які базовані на архівних даних, а також – на світлинах з фотоархіву агентства, створених кількома поколіннями наших співробітників

Читати частину першу 

Спроби роззброєння або заборони певних видів зброї застосовувалися від давніх давен. Іноді це пояснювалося побоюваннями загарбників або правлячих еліт отримати збройний опір від завойованих або  пригноблених племен та народів. Іноді заборони ґрунтувалися на переконаннях, що таким чином можна якщо не уникнути війн, то хоча б обмежити кількість жертв. У 1139 році Другий Латеранський собор ухвалив постанову, яка забороняла використовувати луки та арбалети як зброю, яка дозволяла вражати противника на відстані. Щоправда, ця заборона поширювалася лише на застосування стрілецької зброї проти християн. Тою ж постановою заборонялися лицарські турніри, що можна вважати першою в історії забороною військових навчань.

А у 1609 році, в іншому кінці світу, на острові Окінава, після його захоплення самураями японського князівства Сацума, було запроваджено тотальну заборону на володіння зброєю для місцевого населення. Сенс заборони був донезмоги простим – унеможливити будь-який спротив проти загарбників.

От якби й керівники сучасних держав та різного штибу пацифісти заглядали в книжки з історії...

Постімперське мислення як передумова безвідповідальності

Юридична кваліфікація вчинків та дій попередніх керівників України не дає відповіді на одвічне українське запитання «Що це було?». Корупція у вигляді державної зради чи державна зрада у вигляді корупції, чи просто масштаб цих державних діячів не відповідав ані масштабу країни, ані масштабу викликів, які постали перед новоутвореною державою? Будьмо відверті – ми програвали у геополітичній грі, не в останню чергу.

У 1991-му до влади в Україні прийшли люди, спосіб та горизонти мислення яких не перевищували відстані, цілком прийнятні для керівництва областю або кількома підприємствами, але не були навіть приблизно співмірними нагальним потребам України.  Звичка йти у чиємусь фарватері, схиляти голову перед авторитетом вищого крісла (а саме так будувалася радянська ієрархія) автоматично перенеслася у принципово інші умови та у нові ієрархії.

Це є темою для окремого матеріалу, але потрібно зазначити, що чимало державних рішень в Україні приймалося за умов тиску авторитетом з боку міжнародних організацій, керівництва найпотужніших світових держав та колишнього імперського центру. Звичка оглядатися та неодмінно зважати на думку когось вищого за ієрархічними уявленнями декілька разів ставило Україну на межу повної втрати фактичної незалежності. Особливо це проявилося під час президентства Віктора Януковича, коли і він, і його найближче оточення поводили себе як колишні секретарі провінційних обласних комітетів КПРС.

Доктрина Павличка. Нейтралітет, позаблоковість, обеззброєність

На початку 90-х років минулого століття Україна керувалася у своїй зовнішній політиці т.зв. «доктриною Павличка» (відомий поет Дмитро Павличко (1929-2023) очолював комітет із закордонних справ Верховної Ради), яка передбачала постійний нейтралітет та позаблоковість України. Значна кількість зовнішньополітичних рішень ухвалювалася, саме з такого бачення майбутнього України. Наші вороги в Росії мають певну рацію, коли кажуть про те, що Україна порушила проголошені нею ж принципи позаблоковості, проте чомусь забувають, що наш шлях до НАТО розпочався саме завдяки недружнім діям самої Росії.

«Мєшковщина» 1994-95 років у Криму, конфлікт навколо острова Тузла у Керченській протоці (2003), втручання Росії у внутрішні справи України під час подій помаранчевого Майдану (2004) – усе це закономірно призвело до прагнення України убезпечити себе від територіальних зазіхань з боку психопатичної сусідки, якій було передано нашу ядерну зброю.

Фотографії, які є в архівах Укрінформу, наочно ілюструють старий армійський анекдот про командира танкового корпусу: «Корпус про@бали, одна башта залишилася». За даними звіту The Military Balance, до початку війни Україна мала 858 танків, в основному на базі радянських Т-64,  модернізованих до рівня Т-64БМ «Булат» та ще близько 300 у резерві. В Україні на момент розпаду СРСР налічувалося чимало танків, як належних військовим округам, так і виведених з країн колишнього Варшавського договору.

Згідно Договору про звичайні збройні сили у Європі (1990 рік) та Ташкентського договору про   принципи та порядок виконання ДЗЗСЄ, Україна не мала права перевищувати квоту в 4 080 танків, 5 050 ББМ, 4 040 артилерійських систем, 1 090 бойових літаків та 330 ударних гелікоптерів.  Виконуючи свої міжнародні зобов’язання, Україна утилізувала сотні танків та ББМ, а також артилерійських систем. Значна частина озброєння була продана у зарубіжні країни. Водночас суттєво скорочувався чисельний склад збройних сил України, від мільйонних контингентів часів СРСР залишалися десятки тисяч , армію фінансували за залишковим принципом, служба у ЗСУ, отримання воєнної освіти становилися непрестижними.

Громадська думка тривалий час перебувала у переконанні, що новій незалежній державі ніхто не загрожує і Україна перебуває у щільному оточенні друзів та союзників. Станом на середину 2000-х  років в українських арсеналах налічувалося 760 тис. тон боєприпасів, з яких у 480 тис. тон збіг строк придатності. В рамках угод з ЄС та НАТО Україна реалізувала декілька програм з утилізації та знищення озброєння. Зокрема, в 2003 році у Донецьку було знищено 400 тис. протипіхотних мін. В 2006 році було підписано угоду про знищення 1000 одиниць ПЗРК, 1,5 млн. одиниць стрілецької зброї та 133 тис. тон боєприпасів.

Море загублених кораблів

Процеси обеззброєння України почалися ще за СРСР. Після приходу до влади Михайла Горбачова та підписання низки угод з США та країнами заходу про зменшення кількості озброєнь у Європі, почалася утилізація радянських озброєнь та їхній вивід з країн Варшавського договору, де перебували значні контингенти радянських військ. Водночас, потрібно розділяти знищене озброєння за укладеними угодами і практично безконтрольну та безвідповідальну продаж українського озброєння третім країнам. Говорячи про несправедливий розділ Чорноморського флоту СРСР між Росією та Україною і справедливо вважаючи, що у переговорах з президентом Єльциним треба було проявити більшу наполегливість та непоступливість, мусимо пам’ятати, що тодішня українська влада та її військове керівництво фактично розпродали український Чорноморський флот, причому за безцінь.

Як приклад зазвичай наводять продаж Китаю недобудованого авіаносного крейсеру «Варяг», проте перелік бойових суден, що їх було продано або утилізовано,  налічує десятки назв. За угодою 1997 року про поділ Чорноморського флоту, коли наші переговорники погодилися не враховувати у перелік кораблів плавсклад, пункти базування якого знаходилися поза українськими кордонами, з загальної кількості 525 кораблів Росія отримала 388 суден. 118 з них було передано в рахунок погашення боргів перед РФ на суму в майже 522 млн. доларів. Цікаво, що загальна кількість кораблів враховувалася станом на серпень 1992 року, хоча передислокація деяких кораблів здійснювалася росіянами починаючи з серпня 1991 року, з виключенням зі складу Чорноморського флоту. Після розділу флоту до українських складу ВМС увійшли 136 кораблів, суден та плавзасобів. У звіті тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України за фактами розкрадань в Збройних силах України в 1991-2018 роках міститься чималий перелік кораблів, що їх було продано за зниженою вартістю, передано безкоштовно або за залишковою вартістю.

Приклад зі згаданим авіаносцем «Варяг» є показовим з огляду на кошти, які були вкладені у його будівництво, та гроші, виручені за продаж. Вартість будівництва «Варяга» становила 1,6 млрд. доларів, не враховуючи вартість проектно-конструкторських робіт. Корпус було спущено на воду у 1988 році, у 1993-му роботи з добудови припинили, тоді його ступінь готовності, за різними джерелами, складав від 67 до 89 відсотків. У 1998 році «Варяг» був проданий в Макао за 20 млн. доларів під розважальний центр, модернізований та включений 25 вересня 2012 року до складу ВМС НВАК Китаю як флагман флоту під назвою «Ляонін». 

У травні 1992 Комерційний центр МОУ реалізував ЗАТ АО «Україна-Ахтіар», яке ним 5 списаних суден за 46 тисячі 980 доларів США, які були перепродані нерезидентам за ціною 933 225 доларів США. Різниця опинилася на приватному комерційному рахунку у Deutsche Bank (Німечинна). Деякі кораблі у подальших оборудках реалізовувалися за ціною старого авто. Середній корабель «Горностай» було реалізовано за ціною 3330 доларів. Крейсер «Ленінград» продали за 38330 доларів.

Десятки прикладів подібної комерції, наведених у чисельних розслідуваннях як офіційних органів, так і журналістів, наочно демонструють, що частина тодішнього керівництва України розглядало країну як підприємство у стадії ліквідації. Поодинокі випадки політичних демаршів, як от рапорт про відставку міністра оборони Костянтина Морозова, який різко виступав проти Масандрівських угод з розділу Чорноморського флоту, не справляли враження ані на високопосадовців, ані на пересічних громадян, зайнятих хто первісним накопиченням капіталу, а хто - елементарним виживанням за умов економічної кризи.

Що відбувалося із українськими арсеналами, куди поділися сотні тон боєприпасів, чому нам не вистачає артилерії та гелікоптерів, чому мобілізація іноді відбувається у примусовий спосіб  – читайте у наступній,  третій публікації з серіалу Укрінформу.

Дмитро Редько, Київ