69-РІЧНА ВЧИТЕЛЬКА АНГЛІЙСЬКОЇ: ПОВЕРТАТИСЬ ДОДОМУ НЕ ПЛАНУЮ 

Держава не «дарувала» квартири вчительці англійської мови Аллі Федорівні Бережній. Доклались іноземці, які побували у неї вдома у Молодогвардійську на Луганщині і побачили, у яких жахливих умовах живе переможниця їх грантового конкурсу з методики викладання англійської мови. 

Завдяки фінансовій допомозі колег з англомовної країни, Алла Федорівна придбала двокімнатку, зробила ремонт і переїхала у нове житло. Але жила там недовго - у її місто прийшла війна. 69-річній жінці довелось тікати від обстрілів, рятуючи життя.

- Нас переконували, що це антитерористична операція, що вона ось-ось закінчиться, але, насправді, це – війна, і війна страшна... Ми все чекали, сподівались на краще, а вийшло так, що, тікаючи, ледь встигли на останній поїзд, прихопивши свою улюблену кицьку Соню, - пригадує Алла Федорівна. 

Місто Молодогвардійськ розташоване неподалік від російського кордону «Ізварине». На очі жінки навертаються сльози, у погляді - страх, коли вона пригадує обстріли «Градів». На розмову вона прийшла зі світлинами. Показує їх і бідкається: у паніці прихопила хіба що альбоми з фото, набила ними валізи. Коли розбирала - сама собі дивувалася - скільки непотребу вивезла замість корисних речей. 

«Певне, я була у такому стресовому стані, мало що усвідомлювала... Спочатку ми поїхали у село на Черкащині, але поживши трохи, зрозуміли, що не зможемо там бути - звикли до інших умов. Хоча я завжди мріяла про власне господарство і більш спокійний спосіб життя. Але цивілізації у селі практично нема, магазинів нема, проблематично дістатись міста. Отже, перебрались до Києва, 25-річна онука там і залишилась. Я з донькою переїхала до Вінниці, а чоловік доньки - у Харків, бо там є робота», - розповідає переселенка. Луганчани одразу ж звернулись на «гарячу лінію» допомоги тимчасово переміщеним особам, проте, підтримати їх із житлом не змогли. Довелося винаймати помешкання подобово - варіантів не було, згодом підшукали квартиру - допомогли люди. Алла Федорівна каже, що Вінниця полюбилась їй одразу, настільки щирі та привітні до неї були її мешканці. Адаптуватись допомагали волонтери: підсобили продуктами, речами, підробітками. Завдяки їм - не впала у відчай, тримається за життя, вірить у краще. 

«Перша робота моєї доньки після переїзду - волонтер у громадській організації «Джерело надії». Нам допомогли там з одягом, адже тікали ми влітку і нічого не взяли з осінніх, зимових речей. Потім познайомилися з дівчатами з ГО «Гармонія». В нас не було грошей - ні пенсії, ні зарплати. Тож, поки не оформили документи, годували нас волонтери. Так ми пережили у Вінниці осінь, зиму... Зараз донька працює фармацевтом, хоча має диплом лікаря. І я знайшла підробітки на виборах, а зараз - репетиторство. Тепер нам легше», - каже Алла Федорівна.

Активна жіночка спробувала отримати від держави хоча б тимчасове житло - написала листа Прем'єр-міністру України Арсенію Яценюку. Каже, просила за всіх переселенців, що мали майно, на яке заробляли все життя і водночас його втратили. Пропонувала розробити окремий законопроект щодо компенсації і підтримки від держави. Відповідь повернулась за підписом заступника міського голови міста Вінниці Ігоря Корольчука. Мовляв, є загальноміська черга на житло, реєструйтесь і очікуйте.

Пенсіонерка обурюється: «На оренду житла народним депутатам дають тисячі, і 300 народних обранців подали заявки на користування цими грошима. Мені стало соромно за них, за нашу владу. А нам сплачують на оренду 882 гривні на непрацездатного і 441 гривню на працездатного».

Вона переживає, що переселенців сприймають як нахлібників, які нікому не потрібні. Переконує - це суб'єктивна і хибна позиція.

«Повірте, з Донбасу поїхали не найгірші люди. Ті, хто були за "ДНР", "ЛНР", - вони там залишились або переїхали до Росії», - запевняє вчителька.