До речі, у 90-х роках минулого століття я у своїх статтях часто не включав розширення «МП» при назві нинішньої УПЦ МП. У той час була певна ілюзія, що таким чином, підкреслюючи її українськість, вдасться пробудити хоч якісь національні почуття в її прихильників. Пам'ятаю, як мене на конференціях критикували прихильники і клірики УПЦ МП - для них розширення «МП» було ознакою певної гордості. Трохи згодом була придумана й ознака цієї гордості - абсурдне із канонічної точки зору означення «канонічєскіє» (бо якщо «не канонічєскіє» - то які ж тоді «православні»?). Представники Києво-Печерської Лаври логічно аргументували свою позицію - УПЦ МП не має автокефального статусу. А тому вказування її належності певному церковному центру є обов'язковим. Наприклад, Київська митрополія була і в Константинопольському, і Московському патріархатах, а тому треба завжди це вказувати. А от зараз ситуація помінялася навпаки - сварять за те, що я пишу «МП». Бо вони у своєму Статуті це розширення не вказали. Я ж апелюю до тих же канонів, які були «правильними» у 90-х роках минулого століття, і от вже «не працюють» зараз. Зрештою, а що написано у Статуті Московської патріархії? - УПЦ МП. То чого соромитися? Хочете існувати в структурі Московської патріархії - та хто ж заборонить? Але не соромтеся. Інше питання - не треба диктувати всій країні, як вона має жити, з ким об'єднуватися/роз'єднуватися і т.п.
Чи може Московський патріархат «відпустити» Україну? Боюся, що ні. Як казав свого часу В.Путін - «Традиційна конфесія Російської Федерації [православ'я], і ядерний щит Росії - ті складові, які зміцнюють російську державність, створюють необхідні передумови для забезпечення внутрішньої і зовнішньої безпеки країни». Тому православ'я і «руській мір» - це буде останнім, від чого вони відмовляться в Україні.
Щодо Української держави, то, думаю, вона має дбати не про те, щоб московський патріархат «відпустив» Україну, а про повернення українцям своєї історії, складовою частиною якої є й історія Київської митрополії, про позбуття населенням комплексу меншовартості, про ліквідацію не лише радянської, але й російсько-імперської символіки і т.п. Все інше - пов'язане із помісністю православ'я в Україні, віруючі самі реалізують.
- Чи є досвід «уврачування» подібних до українських негараздів у православ'ї ?
- У 90-х роках подібні проблеми виникли в Естонії. Там конфлікт закінчився, за активної участі державних інституцій, створенням двох паралельних церков - Естонської апостольської православної церкви Московського і Константинопольського патріархатів. Щось подібне було і в Болгарії. Там у 90-х роках минулого століття теж виник «паралельний Синод», який навіть отримав підтримку держави. До ліквідації розділення православної Церкви підключався Вселенський патріарх, інші патріархати та, достатньо активно, Болгарський уряд. Спільними зусиллями був віднайдений компроміс. Тобто, досвід є - потрібне ще бажання поважної більшості віруючих.
- Які аргументи - історичні, юридичні, грошові, державно-дипломатичні - мають працювати задля визнання УПЦ КП Константинополем? Чи існують подібні історичні прецеденти?
- Всі можливі аргументи потрібні, якщо це буде зроблено в законний та канонічний спосіб. Якщо шлях до автокефалії симонія (підкуп, хабар) - це неканонічно. Якщо ж шлях пролягає через роз'яснення людям, формування у них внутрішнього бажання отримати автокефалію - це канонічний спосіб. Є поняття запитаності проблеми у суспільстві. Коли є запит, то всі законні засоби можуть і повинні працювати. Ми повинні також врахувати, що Константинополь завжди, окрім бажання церкви, хоче бачити бажання суспільства та готовність влади підтримати автокефальні устремління. Тому вони постійно моніторять ситуацію. Об'єднання зусиль церков і влади (принаймні не протидія останньої) - це важливі складові успіху.
- Якщо Вселенський патріарх визнає автокефалію УПЦ КП, то майже однозначно її й надалі не визнаватимуть Російська ПЦ та церкви, які йдуть у фарватері Москви. Чи не буде це вважатися напіввизнанням?
- Якщо УПЦ КП не визнає Москва, це не буде вважатися напіввизнанням. По-перше, за логікою Константинополя, він передав Київську митрополію Московській патріархії в управління. Тому Україна не є канонічною територією Московської патріархії. По-друге, Київська митрополія сім століть була в юрисдикції Константинопольської церкви, і саме вона є для нас Церквою-Матір'ю. Зрештою, визнання Константинополя відкриває величезні можливості, які не можуть навіть порівнятися із московськими.
