- Водорозділ є, якраз і пролягає в цій статті про Гарета Джонса та Волтера Дюранті. Це такий шекспірівський сюжет вічної боротьби добра і зла всередині журналістики. І коли в Україні спалахнула війна, то це стало першим моментом такого сепарування української журналістики: хто «за» і хто «проти», а, власне, боротьби за свою країну. Звичайно, я не приймаю замаскованої під пофігізм отакої позиції, що ми повинні надати слово і тим, і тим в умовах війни й агресії. Знаєте, кажуть для політиків, що перш ніж займатися політикою, вибери свою країну, в умовах війни. Це стосується і журналістики – вибери свою країну.

- Ларисо Олексіївно, ви вручали премію Джеймса Мейса вже вісім разів. Як ви кожного разу обираєте кандидатів?

Важливо, щоб в українській журналістиці змінилося середовище

- Повірте, що це доволі складно. Мені хотілося б, щоб на цю премію була шалена конкуренція. Але ми завищили планку, роблячи запит і на якісну публіцистику, і на громадянську позицію. Це повинна бути зріла людина, особистість, як у випадку з останнім лауреатом Сергієм Тримбачем. Премія кожного разу існує на зрізі часу, з акцентом – що саме ми підтримуємо. Минулого року ми підтримали журналіста Івана Капсамуна за збірку його упорядкованої книги «Котел» (стосується справи Георгія Гонгадзе). Я би сказала, що це характер і мужність в журналістиці. Бо більшість медіа бояться, як чорт ладану, цієї теми. Уявляєте, який довгий шлейф залишили події навіть у виборах 99-го року, що люди досі не можуть прийти до пам'яті. І я би сказала, що ця книга, перекладена, до речі, англійською, дає змогу подолати страх. Її купували багато діячів, багато іноземців. Нещодавно американська посол була сфотографована з цим «Котлом» англійською. Це потрібно подолати в собі. Тому що немає чим пишатися громадянському суспільству і журналістиці незалежної України, яка боїться говорити про події майже 20-річної давнини. Попередній лауреат – автор книги нарисів в окупації Валентин Торба. А перед тим премію отримав за свої унікальні тексти Сергій Грабовський – великий подвижник, інтелектуал. І це все дуже достойні люди, а ще Ігор Лосєв, Петро Кралюк, Ігор Сюндюков, Володимир Бойко. А нинішній лауреат Сергій Тримбач – не тільки глибокий знавець Довженка, не тільки людина, яка багаторічно утримувала Спілку кінематографістів від розвалу, але  й елегантно передала владу. Він тонкий цікавий публіцист, оперує світовою класикою і глибоко розуміє українську культуру.

Ви мене запитуєте, як ми обираємо. Ми дуже прискіпливо моніторимо інформпростір, думаємо, а потім радимося з впливовими для нас людьми. Голова ради премії Юрій Щербак. Питаємо Станіслава Кульчицького і Наталку Дзюбенко-Мейс...

Ми завели в редакції свого часу «лавку філософів». На цю лавку прийшла одразу ж така людина як Сергій Борисович Кримський. І от зараз ми вже відкрили нову зірку – це Андрій Баумейстер. Це філософ, який дивує своєю здатністю перекладати Платона на мову, доступну звичайній людині. Вам буде дуже цікаво почитати його.

ДЖЕЙМС МЕЙС – ЦЕ  ДРАМА ДВОХ СВІТІВ

- Я трохи заздрю вам, ну зовсім трохи.  Бо ви працювали з Мейсом, але водночас змогли допомогти йому усвідомити свою необхідність.  Чи він не жалів про те, що повів свою наукову діяльність саме таким шляхом?

Україна – та країна, де саме тут і зараз віють вітри історії

- Це була драма двох світів тогочасних. Наскільки я розумію, коли Джеймс працював в університеті в Сполучених Штатах, хоч і мав велику працю і контакти великих людей, допомагав у зборі матеріалів, доповідав Конгресу Сполучених Штатів про Голодомор в Україні. Але великого ходу ця тема не мала, прорадянські кола в американських вишах тоді ще були дуже сильні. Не було такого відчуття, що з Джеймсом там всі носилися. Його дуже любили прості українці, його любила українська еміграція, яка не мала такої політичної сили ще на той час. Вона на рівні емоцій його боготворила. І все одно Джеймс вирішив поїхати в Україну, бо він завжди казав, що Україна – та країна, де саме тут і зараз віють вітри історії. І в особистому йому дуже пощастило, що він зустрів Наталку, і вона стала йому і дружиною, і соратником. Але це було ще тоді, коли він побачив тут реально ще зруйновану країну. Україна була, ще й досі певним чином залишається, постгеноцидною країною. І у ставленні до себе він теж відчув – що це. Він не зміг працювати в інституті Кураса, він потрапив там у сектор, яким керував комуніст, який і до сьогодні такий, і вони реально його пригнічували. Він не зміг там бути довго. Тому, коли ми познайомилися з Джеймсом, він був безробітним. І мене часто питали: як ви могли такого серйозного вченого отримати в газету. Кажу: ви повинні розуміти – Україна у той час нездатна була оцінити таку людину як Джеймс Мейс. Він був безробітним. Потім він прийшов до нас саме тому, що раніше, по-перше, я вирішила, що нам потрібна англомовна газета, а Джеймс був прекрасним редактором, він – природній носій мови. А вже потім він прийшов до того, що почав писати колонки. Він зсунув величезної ваги камінь. Найперше тому, що він почав через голови українських чиновників, завдяки трибуні в газеті «День» і її англомовній версії, звертатися до інтелектуалів світу. Почав брати участь у певних конференціях наукових, і це розворушило і створило абсолютно інший контекст щодо цієї теми. Але Україна залишалася в інертному не розігрітому стані, бо наших зусиль було мало. Я пригадую, коли він після парламентських слухань прийшов абсолютно пригнічений, а перед тим він ще був на «1+1», і йому там дали буквально менше 5-ти хвилин. І якийсь комуніст тоді йому кричав: «Янкі, гоу хоум». Тобто, це єдине, що він знав англійською, але це ще досі було у нього в голові. Але Джеймс тоді написав свою знамениту «Свічку у вікні». Я дуже хочу, щоб кожен раз, кожного року було чим більше свічок, менше темряви, всі пам'ятали, що це оцей видатний чоловік – українець американського походження заклав для нас таку гігантську людську гуманістичну традицію. І як тільки стане таке відчуття, що свічок стало так багато, що майже вся країна в свічках у цей день, прийде наше одужання. От ми подолаємо постгеноцидність тоді, коли повернеться здатність оце відчувати.

- А як тоді Росія реагувала на те, що ви системно  розвиваєте цю тему?

- Коли ми видали книгу «День і вічність Джеймса Мейса», то тоді покійний вже Віктор Степанович Чорномирдін подзвонив і каже: я хочу прийти й поговорити про це. Кажу, добре, приходьте. Треба сказати, він до мене добре ставився, і я до нього, в принципі, добре. Він з небагатьох росіян, який все-таки мав щось таке українське в душі, або симпатію до України. В нього були інші сторони, але я говорю про інше. От він прийшов поцікавитися і каже: «Лариса, я знаю, что вы с Западной. А вот почему у вас такой интерес к теме Голодомора?». (Мається на увазі, що Голодомор не зачепив землі Галичини – авт.) Я навіть спочатку не знайшлася, що сказати. Кажу: Вікторе Степановичу, ви що, не вірите у звичайне людське співчуття? Але вони тоді дивилися на це підозріло, тому що вони вважали, що це вже моментально камінь у бік Росії. Ну, звісно, по-суті, так воно і є, тільки це не оформлено.

НАШІ ПОЛІТИКИ ІСТОРИЧНО «НЕВОЦЕРКОВЛЕНІ»

- Росія ніяк не солідаризувалася з нами в цьому горі, не вибачилася. Ну, що це так важко?

Ще тоді казала: те, що Росія не вибачається за Голодомор, означає, що вона готова подібне повторити

- Важко. Я ще тоді казала: те, що вона не вибачається, це означає, що вона готова повторити. І ось коли почалася війна, і в Донбасі почали відрізувати руки за тризуб і пороти животи українцям, я тоді сказала на одному з каналів, що це другий геноцид українців на Донбасі. Бо інакше кваліфікувати це не можна. Але оскільки дуже багато наших політиків є, знаєте, є таке слово – історично «невоцерковлені», вони не мають до історії належного вуха. Знаєте, колись людина, яка чула кінноту противника, мала прикласти вухо до землі й почути.

Росія побудувала свою ідентичність на вкраденій в Україні ідентичності

От у нас, ті політики, які не чують отого цокоту історії, кінського, вони абсолютно профнепридатні. І нехай не кажуть: ми ніколи не думали, а ми не могли подумати. Як не могли подумати? А ви що, не знаєте, що Росія побудувала свою ідентичність на вкраденій в Україні ідентичності? Ви що, не бачите, що вони поставили Володимира, Київського князя – Хрестителя біля Боровицьких воріт і витягують з-під вас вашу ціннісну матрицю? Тобто, у вас вистачає всього уяви тільки на те, щоб поставити карусельки біля Софії Київської. Невже весь ваш культурний бекграунд – це настільки анахронічно, не сучасно.

- Давайте ще про Джеймса Мейса поговоримо. Фактично, ви тоді врятували його від безробіття. Як йому жилося у редакції? Його любили?

- Я тоді про це не думала. Просто я тепер розумію, наскільки для нього це було важливим. Тому що реально вони з Наталкою жили за ту зарплату, яку він отримував як редактор англомовного видання газети «День». А потім, коли у нього сталися проблемі зі здоров'ям, люди з газети «День» дали йому свою кров. І Джеймс казав, що тепер у нього тут є всі. Для мене було дуже болісно, коли, наприклад, спочатку той же президент Ющенко, коли він підтримав на державному рівні політику щодо Голодомору, геноциду, все одно – якісь урочисті хвилини, щось йому не давало сказати спасибі Джеймсу... Не прозвучало тоді його ім'я на належному рівні.

У сьогоднішньому сучасному світі виживати без держави можна, жити – ні