Не чіпайте Кісінджера. У нас має бути свій план

Не чіпайте Кісінджера. У нас має бути свій план

Укрінформ
Тільки швидким і радикальним реформуванням України ми зможемо впевнено відбитися від Росії

27 грудня німецьке видання Bild схвилювало українських політичних публіцистів-журналістів повідомленням, що колишній держсекретар США (у 70-х роках минулого століття) 93-річний (дай Боже йому здоров’я!) Генрі Кісінджер розробляє для новообраного президента США Дональда Трампа план нормалізації стосунків з Росією. Bild посилається на конфіденційну інформацію європейських спецслужб.

Нібито суть нормалізації за Кісінджером – досягнення угоди з Росією, ключовим моментом якої є зобов’язання Росії припинити військову агресію проти України і гарантувати спокій у Східній Європі в обмін на зобов’язання Заходу визнати Україну і решту держав – колишніх республік СРСР (за винятком трьох балтійських) зоною впливу Росії, а також не втручатися у «кримське питання» (про офіційне визнання Криму частиною Росії не йдеться, але по факту так воно й буде).

Така аж надто загальна суть плану одразу породжує безліч (і це не метафора) запитань-уточнень – що саме, де саме і коли саме? Починаючи з найпершого з них – чи є взагалі реальним повторення американсько-російських домовленостей півстолітньої давнини у сучасних умовах?

Дайте діду спокій

На нашу думку, не варто аж так відверто реагувати на прізвище автора цього поки що гіпотетичного плану і вибудовувати аналогії з домовленостями, які за безпосередньої участі Кісінджера були колись укладені між Заходом та СРСР. Правильніше говорити не про «план Кісінджера», тим більше, що насправді ми достеменно не знаємо ні його деталей, ні навіть того, чи буде він прийнятий до виконання адміністрацією Трампа, а про ідею примирення Заходу та Росії після того, як остання застосувала військову силу у міжнародних стосунках. А така ідея закономірно виникла одразу ж після анексії Криму і вторгнення росіян на Донбас і відтоді активно обговорюється на неофіційному та навіть офіційному (хоч і не публічно) рівні.

Безумовно, ця ідея не могла у тій чи тій формі не виникати під час численних розмов між Обамою, Байденом, Меркель, Олландом, Лавровим, Путіним, Нуланд, Сурковим. І це тільки видима частина списку, а ще є безіменні (для публіки) експерти, науковці, посли для особливих доручень та інша подібна категорія непрямо причетних до міжнародних стосунків осіб.

«План Кісінджера», незалежно від того, які конкретні пункти там у кінцевому підсумку будуть, це всього лиш одна з версій загальної ідеї примирення Росії та Заходу. І ім’я легендарного дипломата тут не більше, ніж привабливий бренд , щоб полегшити комусь продаж «товару». Тож дамо спокій діду, і не будемо наше зрозуміле невдоволення можливими спробами США домовитися з Росією за наш рахунок переводити на особистості.

Захід і Росія колись, та помиряться

Живучість ідеї примирення пояснюється тим, що вона приваблива для обох сторін – і для Заходу, і для Росії. Росія, власне, для того й застосувала силу, щоб укласти вигідну для себе угоду із Заходом про визначення сфер впливу на міжнародній арені. А Захід воювати, тим більше – за когось (Україну, Грузію, Сирію) відверто не хоче, і взагалі прагне суперництво у міжнародній політиці вести без застосування танків та бойової авіації. У тому світі (міжнародному), який існував до нашого Майдану, Захід почувався цілком комфортно: усі економічні козирі були у його руках, а Росія, з її рахітичною сировинною економікою, була приречена на поступовий занепад як світова держава. Закономірно, що Захід прагне повернутися до тих часів. Це прагнення сильніше за прихильність до України.

Отже, ідея примирення живе давно і періодично породжує обговорення на різних рівнях варіантів типу «Сирія в обмін на Україну» чи «Крим в обмін на Донбас». Досі жодний з подібних варіантів не спрацював, домовитися не можуть, і це при тому, повторимо, що в досягненні остаточної угоди зацікавлені обидві сторони.

Очевидно, перешкоди у деталях, а не в ідеї. Далі обговорень справа так і не йде, бо Росія, схоже, хоче більшого, ніж невступ України до НАТО чи ЄС, а Захід не готовий, принаймні наразі, це більше дати, логічно вважаючи, що Росія не має права, тобто – реальної сили, цього більшого вимагати. А ще, безумовно, йдеться про гарантії виконання сторонами угоди в разі її досягнення. Захід хоче гарантій, що років за 10 – 20 Росія знову не вирішить постріляти з танків, порушивши ще якийсь Будапештський меморандум. А Росія хоче гарантій, що ті пострадянські держави, які сьогодні будуть визнані зоною її впливу, років за 10 – 20 не побіжать під парасольку НАТО, як це зробили свого часу колишні члени Варшавського договору і країни Балтії.

Основна складність у тому, що гарантії, звісно, можна дати – усні чи навіть письмові, - але абсолютними вони не можуть бути за визначенням, бо таких просто не існує в природі. Ніхто й ніколи не зможе гарантувати ні того, що Кремль колись знову не захоче повоювати, тобто застосувати той єдиний вагомий аргумент проти Заходу, який у нього є, ні того, що, скажімо, Україна буде вічно миритися з тим злиденним рівнем життя, яке їй вже точно гарантовано за перебування у зоні впливу Росії.

І все ж таки трохи раніше чи трохи пізніше ідея примирення Заходу і Росії буде втілена у більш-менш конкретні домовленості. Це неминуче, оскільки затяжну гостру конфронтацію Росія просто не витримає. Сьогодні, в очікуванні нової адміністрації США, котра, без сумніву, одразу почне перемовини з Росією, Кремль намагається продемонструвати світу, що його міць та рішучість тверді й непохитні, і що майбутня угода має бути угодою рівних, а не почесною капітуляцією Росії перед США. Чи повірить Захід у цю демонстрацію і негайно піде на прийнятні для Росії умови, чи вирішить почекати, поки Росія ослабне під тягарем власних соціально-економічних проблем, - то все, звісно, дуже цікаво, але нас по-справжньому має цікавити дещо інше, а саме: що робити Україні?

«План Порошенка» замість «плану Кісінджера»

На жаль, думки України з приводу того, як саме замиритися з Росією і що саме дати їй як відступне, питати ніхто не збирається. Це факт, яким би образливим для нас він не був, і нам нема кого звинувачувати, крім самих себе. Ми станемо найбільшою і найпершою жертвою примирення Заходу і Росії, котре, повторимо, раніше чи пізніше станеться. Навіть більше: це примирення фактично вже почалося. Хіба, приміром, умови ратифікації Угоди України та ЄС про асоціацію парламентом Нідерландів, схвалені лідерами країн – членів ЄС, не вписуються чудово в «план Кісінджера», як його викладає Bild? І, зауважимо, ці умови (відсутність гарантій Україні на вступ до ЄС, НАТО і фінансової допомоги) погоджені європейцями без участі Кісінджера чи Трампа.

Знову доводиться говорити те, від чого вже у багатьох українців мозолі на язиках: нам вкрай потрібні швидкі і системні політичні та економічні реформи, які б дали нам необхідний для виживання рівень самодостатності держави і країни. Майбутня угода між Заходом і США, за яким планом вона не була б досягнута, обов’язково означатиме, що Україні доведеться практично самотужки опиратися спробам Кремля відновити цілковитий політичний та економічний контроль над нею. Чи зможемо ми витримати неминучий потужний тиск Москви на всіх фронтах – політичному, економічному, культурному, мовному, інформаційному? Максимум, що Захід зможе нам гарантувати - це відсутність військового наступу Росії на Київ. Та навіть на цю гарантію ми не зможемо повністю покладатися.

Ми зможемо впевнено і досить швидко відбитися від Росії, якщо змінимо Україну, тобто реформуємо її за західними демократичними зразками. І зробити це можемо тільки ми самі, зробити це за нас Захід не має ні можливості, ні, до речі, особливого бажання. На жаль, час після Майдану, коли ми мали максимальну підтримку Заходу, для справи реформ в основному втрачено. Про це теж сказано до мозолів.

Якщо ж ми самі – з допомогою чи без допомоги закордону - не створимо нормальної демократичної, тобто економічно і соціально ефективної, України, тоді буде те, про що каже Тарас Стецьків: «Скоріше за все, ця країна буде поділена між сильнішими гравцями. Нас поділять. Ніхто не буде терпіти між Європою і Азією «незрозуміле» хаотичне утворення, яке не може дати собі ради. Нас просто поділять сильніші гравці і скажуть, що так краще для світового порядку».

Оце і буде найгіршим варіантом «плану Кіссінджера», не допустити якого ми цілком спроможні. Якщо ж раптом виявиться що таки неспроможні, тоді яке нам усім діло до будь-яких чужих планів? До речі, Стецьків впевнений, що «у нас є шанс, коли пасіонарна волонтерсько-добровольчо-середньокласівська частина візьме країну в свої руки… Якщо ми це зробимо — ми все виграємо…»

Шанс – це все чудово. Ось і треба негайно зайнятися його використанням, не відволікаючись на зойки з приводу різних «планів Кісінджера». У нас має бути власний, а не американський чи європейський, план порятунку країни. Наприклад, «план Порошенко».

Юрій Сандул. Київ

Перше фото: EPA

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-