Юрій Бєлов, учитель і воїн
В АТО довелося заспокоювати школяра-коректувальника вогню терористів, який слізно просив його не їсти
03.01.2017 09:00 2685
  •  
  •  
  •  

Вчитель фізкультури Трускавецької школи №1 Юрій Бєлов повернувся з АТО рік тому, і у відповідь на мою пропозицію розповісти про свою службу на Донбасі сказав: "Сьогодні вже можу говорити, а рік тому б не погодився на інтерв'ю. Важко це дуже - згадувати пережите на війні... Спасибі моїм учням, тільки завдяки їм зміг повернутися до звичайного життя".

Юрій народився в невеликому робочому містечку Стебник, що на Львівщині. Мама зі Стебника, виїжджала на навчальну практику до Узбекистану і там познайомилася з татом - він росіянин, але народився і жив у Фергані. Потім батько приїхав в Україну і залишився тут назавжди. У сім'ї говорили і українською, і російською, тому Юрій легко переходить з однієї мови на іншу.

Народився 12 квітня 1973 року, в День космонавтики. Каже, тому і назвали Юрою. Працює в одній школі з 1995 року. Сім'я - дружина і дві дочки, 1998 і 2003 року народження.

- Школа, уроки фізкультури - це, звичайно, моє. Це мені подобається, це те, що я можу і люблю. Їздив до Португалії, працював там на будівництві, і в готелі... Але, звичайно, приємно працювати там, де хочеш, де вмієш, і робити те, що виходить.

Сам я школу закінчив у 1990 році, а у 1991 - пішов в армію. Тоді фанатично вже займався спортом. Служив до 1993 року в Севастополі в бригаді морської піхоти. Потім це мені знадобилося, звичайно. Ті навички, які тоді отримав в армії.

Після армії я закінчив Івано-Франківський технікум фізичної культури майже з червоним дипломом, пішов працювати в школу і вступив заочно у Львівський інститут фізкультури.

До речі, у 2003 році вже з сім'єю - дружиною та двома доньками, їздили до моря, в Севастополь. Дуже хотілося там побувати, згадати місця, де служив. На той час з бригади морської піхоти там був вже полк морської піхоти, і я помітив тоді, що у військових була наша форма, а шеврон - російський. Тобто російські війська - полк морської піхоти дислокувався на території України, і в ньому служили військові з різних куточків Росії.

- Як ви опинилися в АТО?

- Коли почалися ті події після Майдану - окупація Криму, військова агресія в Донбасі... все валилося з рук. Психологічний стан був таким... ну, розумієте, як у кожного українця. Переживав. Спочатку через новини по телебаченню, інтернету, а потім і реальному житті - коли почали привозити до нас "вантаж 200" - до знайомих і навіть друзів. Серце розривалося.

Хотів іти добровольцем і, чесно кажучи, потайки чекав повістки. Я був давно налаштований. Дружина бачила мій внутрішній стан і відчувала. Я багато разів говорив - хлопці йдуть на війну прості, непідготовлені, а я пройшов армійську школу. Як би то не було - щось з військових навичок пам'ятав, вмів. І, коли ця повістка про мобілізацію прийшла, у мене трохи відлягло від душі. У 2014 році мені був 41 рік. Повістка прийшла наприкінці літа, коли в школі готувалися до нового навчального року.

З іншого боку, я собі не уявляв, куди потраплю, що це таке. Одна справа на навчаннях і зовсім інша - коли потрапляєш на війну.

Пройшов медогляд, і відправили мене до Мостиського прикордонного округу на україно-польському кордоні. Там формувалася окрема прикордонна військова комендатура. Це була перша така комендатура - 150 осіб готувалися в АТО. Місяць ми там проходили підготовку, достатньо хорошу. Потрібно було згадати все, що умів в армії, навчитися новому. Командири у нас були десантники, які мали досвід і пройшли військові випробування. Багато чому вони нас навчили. Була, звичайно старенька, бойова зброя, але була.

Більше було проблем з технікою, на якій ми вирушали на схід. Обіцяли два БТРи, але їх дали тільки вже у Бердянську, дали навіть чотири, але два з них проїхали 100 метрів - і затихли. Автомобілі теж були старі, глохли. Через постійні поломки техніки добиралися ми на місце нашої дислокації довше, ніж повинні були.

Нас, підготовлених в учебці, до речі, на останній атестації комісія з офіцерів перед відправкою на схід прямо питала: може, хто не готовий йти воювати, може, є якісь сімейні причини. Навіть на той момент можна було відмовитися від відправки на Донбас. Але ніхто не відмовився, всі 150 чоловік поїхали - молодшому з нас було 20 років, а найстаршому - 55. Усі з Львівської області. Більшість, звичайно, сімейні, з дітьми.

- Якими були перші враження?

- Їхали на місце дислокації колоною на звичайних вантажних машинах, приїхали 1 жовтня 2014 року. База наша знаходилася в селищі Сартана під Маріуполем. Вже було чути залпи, автоматні черги. Спочатку нас поселили на базі, а потім розвезли по блокпостам, які розташовувалися в полях.

Звичайно, коли приїхали, відчули - зовсім інша атмосфера, інший клімат. Перше сильне враження було від навали польових мишей. Такої хмари їх я не бачив раніше. Ти, наприклад, лягаєш відпочити в спальник, а вони по тобі повзають. Ну, буквально на кожному квадратному дециметре їх там штук 10, ловити їх - марно. Одного разу вночі товариш в спальному мішку поруч кричить мені: "Юра, бий!". "Що бити?". "Спальний мішок бий! Миша залізла!". Виявилося, до нього в мішок миша залізла і за палець вкусила до крові. Він, мабуть, сало перед цим їв, миша почула запах і гризнула.

Ну, і ще холодно було. Я у Севастополі коли служив, знав, що таке вітри, холод. Але тут, на сході, просто катастрофа. У жовтні ще було тепло, а під кінець місяця так різко почалися вітри, дощі, що та вода, яка була на нас, замерзала тонким шаром льоду. У нас були непромокальні плащі, але вони покривалися льодом. Я з тривогою думав, яка ж тут буде зима. Погода дуже мінлива, навіть коли зима почалася - ось випав начебто сніг, добре, а на другий день - вже болото, все розтануло, вітер розніс.

Ось такими були мої перші враження. Не військові, але... Шок. Мало того, що холодно, складні погодні умови, та ще й миші, які гризли нас.

- Яким було оснащення у вас, озброєння?

- Спочатку нам дали по автомату і по два ріжка патронів усього-навсього. Тому, якщо б якась бронетехніка на нас пішла, відбиватися нічим було б.

За два тижні після прибуття ми на блокпосту мали майже все з озброєння. Але не за рахунок держави... Були гранатомети, гранати.

Звичайно, на той час щодо безпілотників ми програвали сильно. А ворожий безпілотник завжди був знаком серйозного артобстрілу. Тобто, якщо на одному місці крутиться - саме туди будуть палити, накривати нашу позицію.

З тепловізорами тоді у нас була катастрофа, у нас їх було всього два. Правда, там такі тумани іноді - за 10 хвилин такий сильний туман опускається, що за 3 метри нічого не видно, від прилад нічного бачення користі жодної.

Звичайно, коли я повернувся додому, побачив нашу військову техніку на параді в Києві - такого я там, на Донбасі, не бачив.

Ми приїхали з учебки під Маріуполь 1 жовтня і до 14-го, до Покрови, не знали фактично, що таке війна. Стріляли десь далеко, і ми навіть думали, що, може, вже все закінчується.

Але на свято - на Покрову (14 жовтня) ми зрозуміли, що приїхали на війну. Почався артобстріл. Вибухи були все ближче і ближче, вже і по нашій базі гасили, там, де Сартана, а база від нашого блокпоста була тоді десь кілометра 2-3.

Ми чергували по черзі і відпочивали там само, на блокпосту. Там були траншеї в полі, викопаний бліндаж. Самі маріупольці нам допомагали їх будувати, було перекрито все плитами, замасковано.

І кожну хвилину ми намагалися відпочити, тому що важко 6 годин відстояти... Адже ми зміцнювалися ще, так як бетонні плити - це мало. Тобто, відпочинку було година-дві...

Я був командиром відділення і командиром зводу. Хлопці - всі з Львівської області, потім до нас приїжджали і разом служили хлопці з Одеси. На моєму блокпосту було 15 осіб. Наше завдання - утримувати позиції, незважаючи на обстріл.

До речі, нашу окрему бойову прикордонну комендатуру ми назвали "Скеля". У кожного з нас був свій позивний. У мене спочатку був позивний "Білий" від прізвища Бєлов, але цей позивний не прижився. Потім був "Фізрук", так як знали, де я працював. А в кінці за мною закріпився позивний "Тренер".

У нас, слава Богу, всі приїхали живими. З усієї нашої військової комендатури - всі 150 людей повернулися додому живими. Поранені були, але не "200-і". Це завдяки нашим офіцерам-командирам. Особливо нашому старшому - ми його звали "Батько Петрович", і він, звичайно, професіонал.

Взагалі, все так складалося, що потрібно було по максимуму включати і голову, і вміння. До першого обстрілу - як-от випадок був: ми на вогні готували собі вечерю. Їхала машина, з неї дівчина у військовій формі нам каже: "Братики, що ж ви робите? Один розрахунок міномета, один снаряд - і вас не буде. Багаття видно здалеку". Ми вогнище тут же загасили, і залишилися без вечері.

Потім з волонтерською допомогою нам доставили буржуйки, які ми ставили в бліндажі і там готували на дровах. Визначали між собою - хто вміє більш-менш готувати і самі справлялися.

Коли починався обстріл вночі, світло, звичайно, не включали, всі швидко одягалися і розбігалися по своїх позиціях - і на блокпосту, і біля, всі чітко знали свої місця. Працювали злагоджено, адреналін допомагав (посміхається).

Так, після 14 жовтня обстріли були дуже частими, іноді місяць - кожного дня, затишшя потім два-три дні, максимум - до тижня, коли чулися тільки автоматні черги.

Якщо спочатку ми навіть не розуміли, стріляли наші, чи в нас, то потім навчилися розпізнавати. Відчували, що по нас гатять з нового зброї, по звуку чули. В основному по нас працювали "Гради" супротивника і самохідні артилерійські установки (САУ), дуже жахлива річ.

Спасибі, звичайно, Богу, який нас охороняв. Навіть був такий випадок - хлопець під час артобстрілу (була дана команда "повітря"), ну, загалом, був у бронежилеті - спереду і ззаду - бронелисти, а по боках у нього вервиця - на стрічці іконка Божої Матері. Коли він біг, ця вервиця з хрестиком виявилася у вільній зоні на боці, і осколок потрапив у цей медальйончик. Хлопець залишився живим. Як тут не повірити в Божу силу?

В наш блокпост, слава Богу, прямих влучень не було, хоча по Сартані їх вистачало, так. Обстріли, в основному, вночі, і тоді, коли не було ОБСЄ. Ми знали - якщо ОБСЄ є, значить, буде затишшя трошки, хоч пару годин.

- Яким був ваш побут на блокпосту, як забезпечувалися водою, продуктами?

- Ми брали воду в селищі Мирному, недалеко від нашого блокпосту. Ніхто з наших не міг звикнути до місцевої води... От люди у нас каву люблять, вони вранці вставали - повинні кави випити. А вона з тієї води, ну, ніяка! Тому ми чекали, коли привезуть волонтери нам з криниці водички, ми знали своїх волонтерів і довіряли цим хлопцям, спасибі їм велике.

З особистою гігієною на блокпосту, звичайно, важко. Води мало, особливо питної. А на помивку нас вивозили в Маріуполь, на один з металургійних заводів, в робочі душі в цех - 4-5 душових. Вода тепла - добре, але зазвичай - або дуже гаряча або холодна, тоненька цівка води, але і це добре - трохи сполоснулся, і вже щасливий.

Проблеми були з харчуванням. Волонтери привозили нам сало... Нам ще видавали сухпайки. Та тушонка, яка входила до них - це просто катастрофа: нічого не пережовувалось, ковтали її насильно, щоб наситити організм. У сухому пайку, крім тушонки, були мед, чай, галети. Ось галети смачніше, ніж при Союзі, але м'ясні консерви - це просто знущання над шлунком.

- Які волонтери вам допомагали?

- Волонтери були наші, з Мостиськ Львівської області приїжджали, привозили дерево, з якого ми робили укріплення, розпалювали буржуйки. Адже коли дрова закінчувалися, доводилося самим виходити та вирубати посадки - акації, від яких рани на руках залишалися.

Були й маріупольські волонтери. Серед них - дядько Володя, мій чудовий друг, старше за мене. Він багато чим допоміг, з буржуйками, наприклад. Приїжджали жінки-волонтери, прали нам форму. З харчуванням дуже допомагали місцеві волонтери.

Ще нам волонтери допомогли новий телевізор купити...

- А що можете сказати про місцеве населення?

- Спочатку місцеве населення до нас дуже агресивно ставилося.

Іноді ми їздили в селище Мирний купувати мінеральну воду, і там доводилося слухати від місцевих різні речі. Було всяке - і кляли, і говорили: "Навіщо ви тут?" Я думаю, у той час люди просто не розуміли багато чого.

Запам'ятався мені такий випадок. Приїхали ми чергового разу в Мирний, люди стояли в черзі до банкомату, а поряд - кіоск. Ми воду закупили і стояли біля кіоску, купували хто що. І ось підходить до мене маленька дівчинка років п'яти. Щось мені сказала, я не зрозумів, а потім починає бити мене кулачком. Звичайно, її кулачок - не удар для мене, але прикро стало дуже. Я просто бачу агресію дитини. І найголовніше, вся черга, всі хто стояв, вдоволено почали сміятися та примовляти: "От молодець! Ось розумниця, доця!". Ось це вбило. У голові крутилося: "Боже, що робиться! Чому ви радієте? Ми ж вас захищаємо. Чому ви так?"

Хоча ми розуміли, що людей довгі роки до цього проти нас налаштовували, "бандерівцями" лякали, російська пропаганда працювала...

Я вам показовий випадок розповім. Я відпочивав після чергування на блокпосту, а тут будять мене хлопці з другої зміни: "Юра, ти ж працював у школі, знайомий з педагогікою, дитячою психологією, допоможи, ми пацана зловили - коректувальника вогню, а він плаче, заспокоїтися не може. Заспокой його, він же дитина, до нього підхід потрібен".

Пішов я з ними розбиратися. А коректувальником виявився учень 9 класу однієї з маріупольських шкіл. Ридає просто істерично. Ну, якось ми удвох з начальником мого блокпосту його заспокоїли. А то зовсім у нього був шок, не міг слова сказати. Але як тільки хлопчисько став говорити, так шок був вже у нас. Перше, що він у нас запитав: "Ви мене не з'їсте?"

Це що ж повинно сидіти у дитини в голові? Хотілося сміятися і плакати - що діється! Стали його розпитувати - він йшов по позиціях, заносив дані в блокнот, а поруч, метрах в 30 розривалися снаряди, йшов артобстріл. "Ти не боявся?" - "Боявся". З'ясувалося потім, що він дєтдомовський, прийомний у нерідної матері, сім'я неблагополучна. Йому в школі запропонували - хтось із старшокласників - "заробити" дві тисячі гривень - "йди, мовляв, подивися туди, там блокпост, там їх вже немає, але якщо знайдеш трупи, запиши, скільки їх і які у них позиції були". І ось він там малював сам собі щось- трикутники, хрестики, їх цікавили наші позиції, як окопи розташовані... Він з околиці Маріуполя прийшов, до нас більше двох кілометрів було. Коли вже розібралися, він поговорив з нами, заспокоївся, перед відходом сказав: "А можна я до вас ще прийду?" Ми вже сміялися, привели дитину до тями. Сказали: "Приходь, але тільки тоді, коли все закінчиться".

Я так думаю, що ті, хто його посилав, напевно, були впевнені, що вони нас добре накрили, мало хто залишився живим. Нехай, мовляв, гляне. Виживе - добре, а не виживе... Нас потім за цей випадок нагородили грамотою.

До речі, пару раз ловили ми і дорослих людей - коректувальників вогню.

- Чи змінювалось якось відношення до вас місцевих згодом?

- Звичайно. Місяця через чотири, в лютому, ми за водою, як і раніше, їздили, - ставлення до нас з боку місцевих стало вже зовсім іншим. Вже зовсім інші емоції були. Пам'ятаю, якась бабуся з останнього, зі своєї пенсії пропонувала нам гроші. Навіть не знаю, скільки вона тримала в руках, і комусь із моїх солдатів намагалася віддати. Зі сльозами на очах просила взяти. Але ми її заспокоювали, що нам не потрібні гроші. І це було там само, в селищі Мирному, буквально на тому ж місці! Ось як люди змінилися! Підходили місцеві до нас - хто часничок, хто цибульки намагався всунути, в основному, літні жінки.

Відсоток місцевого населення, який вже був за нас, за Україну, став дуже великий, виріс на очах. Ставлення до нас змінилося після того, як бойовики стали населення обстрілювати, коли в січні 2015 року Маріуполь обстріляли - це був один з факторів. Ну і другий - це спілкування з нами, люди нас просто взнали краще. Навіть українською з нами почали говорити.

Пам'ятаю, на Різдво і наші, і місцеві волонтери дуже багато нам продуктів привезли, все було, навіть мандарини, апельсини, печиво. І ми тоді теж ділилися - просто в школу віддавали, і в Маріуполь їздили в школу, дитячий будинок відвозили продукти. Тому ставлення змінилося у місцевого населення до нас кардинально.

Хлопці мої мені заздрили, що я вільно російською говорю. По-перше, це тому, що мій тато росіянин, в родині була розмовною, в основному, українська, але тато і російською говорив. Ну, і в школі вчили російську. Та мені і подобається російська мова, тільки літературна, а не та, де нецензурні слова.

Ми часто розмовляли з місцевими. Згадували багато: як виступали разом в спортивних командах. Кажу: "Де ж ваш "Шахтар" зараз? Вбивають вас, ріжуть, б'ють зараз?". Ось такі дискусії вели. Згадували, як усі за Україну вболівали на футбольному чемпіонаті Євро-2012...

А взагалі населення там небагато... У Сартані немає двоповерхових, як у нас тут, на Західній Україні, будинків. Мені селище Сартана здавався якимось дачним районом - хатки такі... бідніші. Як ніби-то потрапляєш у фільм. І сонечко начебто світить однаково, але там сіро-коричневе все, у нас тут - кольорове. Загалом, все інше...

- А диверсійні групи траплялися? Були вилазки з того боку?

- Траплялися. Слава Богу, вдавалося відбити. З моїх хлопців ніхто в полон не потрапив. Поранення, звичайно, були, відправляли в Маріуполь у госпіталь.

- Яка атмосфера серед наших бійців, хто був з вами в одних окопах?

- Було у нас справжнє братство, я став ще більше пишатися, що я українець. Хоча траплялося різне, звичайно. Було одного разу, що я вдарив свого побратима, який під час певних дій повів себе неадекватно і міг потрапити під кулі як ворожі, так і наші. Не виконав правильно команду, можливо, їм керував страх, тому довелося з ним трохи поговорити по-чоловічому. Хоча після цього він дякував навіть, казав, що я йому життя врятував. Але служили ми дуже дружно. Це мене навіть трохи дивувало.

- А зв'язок з домом у вас був?

- Так, мобільний телефон. Подзвонив - вимкнув. Я прекрасно розумів - не дай Бог, не подзвоню додому протягом тижня - це все. Питань, звичайно, з дому було багато, але відповідь одна - все нормально. Не можна було говорити, адже все прослуховується.

Дружина і дочки більше за мене переживали, і знесли більше.

- Скажіть, а у Росії родичі у вас є?

- У тата тільки одна його старша сестра, спілкується. У мене є двоюрідні сестри, брати в Росії - в Пітері дві сестри живуть, брат двоюрідний в Амурській області.

З двоюрідною сестрою в Пітері я довгий час підтримував стосунки. Комп'ютер з'явився - спілкувалися по скайпу, в "Однокласниках". І ось, коли я пішов на війну, вона таку маячню несла... Я просто припинив з нею спілкуватися. Написав, що поїхав на війну і що буду, швидше за все, вбивати так званих "братів". Після цього - все...

Прикро, що багато людей з Росії були тут у нас, на Західній Україні, бачили все і таке тепер... Як ніби мерці піднялися тут і тими "бандерівцями" лякають їх. Хоча вони правдивої історії про того ж Степана Бандеру не знають. Просто українці завжди, як будь-який народ, намагалися жити вільно, не хотіли бути рабами.

- Коли ви повернулися з АТО?

- У березні 2015-го, але дослужував на кордоні. Тобто, з 1 жовтня 2014 року був під Маріуполем, 9 березня ротація була, виїхав дослужувати на україно-польський кордон у село Боберка на річці Сян. І служив ще півроку. Всього відслужив рік і демобілізувався у серпні в 2015 році, повернувся в школу.

- Ви думаєте зараз про цю війну? Чи намагаєтеся забути?

- Думаю. Обов'язково. Звичайно, намагаюся відійти психологічно, але не завжди виходить. Зараз, слава Богу, я хоча б сплю нормально...

Я повернувся, дали мені путівку в Одеську область, в санаторій "Золота нива" для реабілітації. Я перший раз в житті був у санаторії, мені сподобалося. Дійсно допомогло. Грязьові ванни, заспокійливі всілякі процедури, аромотерапія, масаж. Сама атмосфера серед працівників, харчування майже п'ятиразове...

Але і зараз раз в два місяці щось з війни все одно присниться. А спершу була просто катастрофа - безсонні ночі постійно, не виспавшись, на роботу йшов. Важко було повернутися до нормального життя. Дружина бачила мої муки, як я прокидаюся вночі і каску шукаю, зброю. А вона - "Юра, та ти вдома!". Не буду приховувати - сигарети йшли, і алкоголь. Мені тоді здавалося це порятунком, легше ставало. Але потім опанував себе, сказав, що це обман. І, слава Богу, відпустило.

В дійсності ось ці діти в школі мене витягли. Швидше витягли з цього гніту, з депресії. Напевно, жоден психолог б так не витягнув. Це окрема тема. Реабілітація, звичайно, дуже потрібна. Дуже.

- Держава вас підтримала?

- Ну, у мене посвідчення учасника АТО. Я живу в Стебнику, працюю в Трускавці, їжджу на роботу безкоштовно в автобусі. Дали мені землю, тому що я один з перших, хто з нашого міста воював. Зараз, кажуть, складніше землю отримати. Дали 7 соток, трошки далі від місця проживання, але все-таки земля є. Поки я нічого не маю, але город садимо, картоплю.

Думаю, якщо я живий повернувся, значить, моя місія ще на цій землі не виконана до кінця. Значить, я ще комусь можу допомогти. І слава Богу.

Олена Колгушева, Трускавець.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-