Як усі ми стаємо націоналістами...

Як усі ми стаємо націоналістами...

Укрінформ
Згадаймо, що націоналізм породив усі сучасні європейські держави. І безліч держав на інших континентах

Знаєте, а ми всі з вами потихеньку стаємо націоналістами.

Часом самі не помічаючи того. Навіть ті, хто при слові «націоналізм» хреститься і тричі спльовує через ліве плече. Ми дрейфуємо у його бік усім багатошаровим пластом нашого суспільства. Ми голосуємо за проспект і пам'ятник Бандері, жодного разу не читавши його праць і не схвалюючи практику політичних убивств. У нас давно з'явився оксюморонний тип російськомовного українського націоналіста - і це доводить до нестями справжніх «свідків Бандери», але не суперечить світовій практиці.

Ті, що лишаються на березі великої ріки, проводжають нас поглядом округлених очей: як ми могли так «здичавіти», відбившись від «руского міра»? Як посягнули на блага глобалізму?

Обмеження російського шансону, контроль над московським друкованим ширвжитком, чорний список заробітчан від культури, «Дождь», нарешті - супроводжуються обов'язковим ритуалом зарозумілої анафеми з вуст російських братів-«лібералів», за винятком хіба що Шендеровича, Коха, Губермана, та й у тих не завжди.

Андреас Умланд загрожує нам остракізмом Європи за «бандеризацію» українського суспільства, поетеса Євгенія Більченко із завидною затятістю вангує «суїцид українського націоналізму», відома московська волонтерша прозріває: «ми думали на Майдані народжується нова Європа, а це народжувалася всього лише нація».

І ми на Майдані теж думали про нову Європу.

Але ж війна. А на війні вбивають. І націоналізм - єдиний у світі мотив, крім віри в Бога, що змушує людину свідомо жертвувати життям. Не за свої власні інтереси, не за сім'ю і дітей, а за ідеали спільноти, котра не має певних меж і критеріїв, і здебільшого уявної, де пліч-о-пліч існують герої, дезертири, зрадники чи байдужі, які, може бути, навіть і не заслуговують цієї жертви, але - нагороджувані нею.

І ми підспудно, всупереч усім теоріям, усвідомлюємо, що справжній націоналізм живе там, на фронті, він у зміцненні держави, в економії й соціальній дисципліні, в боротьбі з корупцією і бандитизмом. А ходіння з факелами, ритуальне накликання смерті на «ворогів» - це, лишень, карнавал. Погром же меморіалу полякам Гути Пеняцької та хуліганство в уманській синагозі - від цього до націоналізму як до неба. Тут чутний дух расизму, релігійного фундаменталізму або банальної спецоперації сусідньої держави.

Ми повинні б зрозуміти, що часи змінюються, і з ними трансформується сутність націоналізму, змінюється його фундамент. З часів Донцова і Коновальця чимало води спливло, і багато громадських трендів змінилися невпізнанно. Демократія, наприклад, у зовсім недавньому історичному минулому затишно межувала з рабством, відсутністю виборчих прав у жінок, дискримінацією чорношкірих. І називалася при цьому демократією.

Давайте не будемо повторювати затерте совкове: націоналізм породив дві світові війни. Давайте згадаємо, що він породив усі сучасні європейські держави. І безліч - на інших континентах.

Давайте згадаємо філософів й істориків жодного разу не націоналістів, які раптом заговорили про націоналізм високим стилем. «Бути нацією - це по суті найбільш універсальна легітимна політична цінність нашого часу, - пише дослідник націоналізму Бенедикт Андерсон. - Націоналізм «породив високу літературу, він - це любов, а не ненависть. У ньому немає ніякого корисливого інтересу».

Тож давайте відділимо зерна від полови. Очистимо поняття «націоналізм» від наносного, не характерного для нашого часу.

Давайте усвідомимо, що нація - це зовсім інше, ніж раса, що «націоналізм мислить категоріями історичних доль (Андерсон), тоді як расизму бачиться вічна зараза, яка передається з глибини століть через нескінченну низку огидних злягань: тобто поза історією».

З точки зору расиста, «ніггери, в силу присутності в них незримо негритянської крові, завжди залишаються ніггерами; а євреї, насіння Авраама, завжди залишаються євреями, і не важливо, які паспорти вони носять і якими мовами говорять та читають. (Тому, наприклад, для нацистів німець єврейської національності завжди був самозванцем)».

А ось для націоналізму (актуалізуємо Освальда Шпенглера) «український єврей завжди більше українець, ніж єврей». І це значить, що не може націоналізм будуватися на «поклику крові».

А ще сучасна нація не може будуватися на праві первородства корінних жителів над «свідомо завезеними» (як висловився один вітчизняний чиновник). Бо поняття «корінний житель» завжди впиралося в питання: «Корінний житель чого?» Якщо він народився на Волині й переїхав до Львова, він корінний? А якщо в Криму або в Донецьку? А якщо «завезений» до Львова зі Стрия? Так можна й до корінних жителів вулиці дістатися.

І ще, націоналізм не побудуєш на вірі та традиції. Бо націоналізм - суперник віри в своїй обіцянці безсмертя. А традиції - вони всюди свої: хтось бачить їх у різдвяних гуляннях, хтось у язичницькому рідновірстві. Патріархальщина, «домострой», ксенофібія, кастовість, кумівство - весь набір архаїчного суспільства - це те, з чим націоналізм, як породження индустріальної епохи - воює, стверджував французький історик Фернан Бродель. А в новонароджених націях - від них страждає.

І нарешті, націоналізм не може будуватися на історії. Бо ж жодної історії націй самої по собі не існує. Дослідники націоналізму зіткнулися з нерозв'язною загадкою: реально нації виявилися набагато молодшими, ніж про те пишеться в національних підручниках. Спроба знайти своє коріння в давнині зрозуміла, адже нація - це не тільки живі, а й померлі, і ненароджені. Чим більш численним є пантеон героїв, тим надійніше почувається нація. «Націоналізм не відроджує нації, - сказав ще один дослідник явища - Ернест Геллнер, - він їх винаходить».

Справжній націоналізм охоче приймає до своїх лав усіх бажаючих. І ані раса, ані віра, ані традиції тому не перешкода. Приймає з радістю, бо зростання чисельності розширює зону її впливу. Єдина умова: всі неофіти повинні бути готові жити за правилами спільноти.

Що ж це за правила? Що, коли не кревні узи, не походження, не історія й не традиції об'єднує людей у націю?

Виявляється, вони у кожного «націоналізму» свої. Бо в різних країнах він будувався на різному фундаменті. На думку Андерсона, таких існує три.

Є - мовний. Ідеться не про давні усні говірки, мінливі в часі й просторі. І не про рукописні звитки грецькою, латиною, церковнослов'янською. Націоналізм, як імпульс, що породив нації, сам народився з друкованого слова, книги, а пізніше - газети.

І як приклад, філософ приводить українську мову. «У XVIII ст. українська (малоросійська) мова зустрічала презирливо-терпиме до себе ставлення як мова селюків. Однак у 1798 році Іван Котляревський написав свою «Енеїду» - надзвичайно популярну сатиричну поему про українське життя. У 1804 році був заснований Харківський університет, який швидко перетворився на центр бурхливого розвитку української словесності (так, товаришу Путін, Харків був центром зародження української словесності!).

1819 року побачила світ перша українська граматика. У 1846 році в Києві була заснована перша українська націоналістична організація - причому заснована істориком!».

Усе це нам відомо, але Андерсон порівнює українців з іншими націями, що народжувалися того часу.

У Росії офіційний підручник граматики вийшов у 1802 році, й лише імперський пресинг не дав українському аналогу з'явитися в той самий час. Українська граматика, пише Андерсон, побачила світ через 17 років після російської, що за історічними мірками не такий вже й великий часовий розрив.

А тепер, увага! Майже в той же час, що й «Енеїда» Котляревського, наприкінці XVIII ст. з'являються перші літературні твори, словники та історії румунською мовою. А в 1772 році друковані праці угорця Дьордя Бешен'єї дали поштовх розвитку угорських - і мови, й націоналізму. З 1800 по 1850 роки на Північних Балканах зусиллями місцевих вчених отримали життя словенська, сербохорватська і болгарська мови. Фінська з'явилася до 20-х років XIX століття. У 1803-у - завдяки лексикографові Адамандіосу Кораїсу - грецька. Норвезька, прорвавши мовну блокаду датської писемності, вперше заявила про себе у 1848-50-і роки. Чеська, до того - мова богемського селянства, завдяки священику Йосефу Добровському, стала мовою друку у 1792 році.

Тобто, більшість нових європейських націй зародилися (або були «винайдені») практично одночасно. Українська мова і національна самосвідомість у цьому процесі не «пасли задніх», а багатьох і випереджали. І разом з усіма перерахованими націями повинні були завершитися державністю ще в кінці ХІХ - початку ХХ століття! Якби не Росія…

Є ще один тип націоналізму - креольський. Його засновники - колоністи з Європи, які винищили, загнали в гори індіанців Америки і принесли на нові землі нові, заборонені в «старій» Европі, політичні погляди і віяння. Це породило парадоксальний феномен: креольські держави Латинської Америки набагато раніше монархічної Європи відобразили в своїх конституціях норми рівності й братерства, демократії та загального виборчого права. І в цьому їм анітрохи не завадили португальська та іспанська мови колишніх метрополій, які отримали статус державних. 

І, нарешті, існує ще один вид націоналізму. Так званий «офіційний». Винахідник терміну - британський славіст Роберт Сетон-Вотсон як приклад називає Росію 30-х років ХIХ століття. До війни з Наполеоном придворною мовою в Санкт-Петербурзі була французька, а регіональне дворянство говорило німецькою. Популярність наполеонівської «європейської» конституції настільки похитнула династичні підвалини імперії, що там спішно взялися за примусове сколочування «російської нації» за рецептом графа Уварова - з обов'язковими самодержавством, православ'ям і народністю.

Оскільки мова про Росію, процитую докладніше.

«Це був нонсенс для епохи, коли половину «нації» все ще складали кріпаки, а більше половини говорили рідною мовою, яка не була російською, - пише Андерсон. - До того ж «офіційний націоналізм у Росії з'явився набагато пізніше, ніж в імперії з'явилися український, фінський, латиський та інші націонализми».

І далі.

«Ці «офіційні націоналізми» найкраще зрозумілі як засіб натягування маленької, тісної шкіри нації на гігантське тіло імперії. «Русифікація» різнорідного населення царських володінь була, таким чином, насильницьким, свідомим зварюванням двох протилежних політичних порядків, один з яких був давнім, а інший - зовсім новим».

До речі, за версією Андерсона, саме Сетон-Вотсон увів термін «русифікація» в науковий обіг для пояснення методів збереження династичної влади під флером націоналізму.

Росія як імперія потім неодноразово у своїй історії зверталася до русифікації: це робили Сталін під час Другої світової, і Путін сьогодні. І оскільки нація Сталіна-Путіна була, залишається і помре «офіційною», то й нині не може не триматися за кожен із трьох своїх стовпів, включаючи дикунське для ХХI століття самодержавство. Але у Росії є послідовники - царьки молодих незалежних країн Африки і пострадянської Середній Азії, які швидко зметикували, як із племінних вождів перетворитися на легітимних президентів.

Чи була нацією Україна, коли отримала незалежність у 1991 році? Скоріш за все - ні. Був нашвидкоруч побудований «офіційний націоналізм», коли озброївшись тризубом і гімном, комуністичні династії на 20 років зберегли реальну владу.

Після двох Майданів стало зрозумілим - офіційний націоналізм розвалився, як нежиттєздатне утворення. Який вибрати з решти двох?

Мені, етнічному росіянину, вихованому на літературі Достоєвського й Чехова, колись хотілося бачити Україну креольською, де провідну роль відіграють ліберальні ідеї, виплекані в тому числі й російськими мислителями.

Але сьогодні, друзі-креоли, це жодним чином неможливо через безліч причин.

Практика історії невблаганна: креольські нації довговічні, якщо між ними й колишніми метрополіями лежить інший етно-національний простір, а краще - океан. Спільний кордон із колишнім поневолювачем прирікає нові нації на довгу й почасти безнадійну боротьбу. Адже вся незалежність креольских націй тримається на пасіонарності еліт. Для пересічного креольського плебсу жодної різниці - ні в культурі, ні в мові - між життям у незалежній державі та колонії немає.

Ще гірше з аборигенами - зазвичай загнані у креольских націях на задвірки, вони бачать у місцевій еліті ще більше зла, ніж в імперії, і охоче допомагають колишній метрополії повертати нації, що збороли свободу, назад - у колоніальне рабство.

До речі, хіба не це спостерігаємо ми зараз, коли люди, що називають себе патріотами, виступають за присутність в Україні російських ЗМІ, бо ж ці, останні, нещадно лають українську - але багато в чому креольськку - владу?

Тож глибоко праві ті, хто воює за націю однієї, української мови. Будь-яка офіційна двомовність, будь-яке послаблення мовного режиму, будь-який розгул регіональних мов може позначитися тільки згубно. І російськомовні креоли повинні прийняти цю аксіому.

Інша справа, що їм належить дещо натомість. Цим «дещо» може бути відмова від дискримінаційної ідеології поділу нації на «корінних» і «завезених», від нав'язування архаїчних цінностей і моралі, від різких проявів однобічності в історії. Українська не повинна бути мовою, якою ностальгують про минуле або ненавидять сьогодення, "Національна мова, - писав німецький соціолог Макс Вебер, - це мова, якою мріють». Про майбутнє.

І ще одне правило справжнього націоналіста, почерпнуте в істориків і філософів. І можливо - найголовніше.

Націоналізм повинен мати здатність до вибіркової амнезії. Це коли пам'ятається і стає наративом все, що об'єднує, і навмисне піддається забуттю все, що роз'єднує. Колись В.Ленін з тривогою писав, що для світового пролетаріату націоналістична ідеологія є смертельно небезпечною, оскільки закликає до класового миру.

Слідуючи його заповітам, путінська імперська пропаганда намагається посварити українців одне з одним, роз`ятрюючи рани давно минулих конфліктів. Ветеранам Червоної армії вона навіює, що їхні вороги - бійці ОУН-УПА, євреям - що їх розстрілювали в Бабиному Яру українці, слобожанцями - що «галичани» вигадані Австро-Угорщиною.

Усі ці чвари час забути. Як забули ми, що в Першу світову українці вбивали одне одного в арміях різних імперій, що Скоропадський був ворогом Петлюри, і обидва воювали за різні цінності з Махном.

Не дозволяймо нас розділити минулим і сьогоденням. Читаймо філософів. Даваймо вчитися бути націоналістами, відібравши право називатися цим ім'ям у маргіналів. Даваймо берегти країну. Даваймо мріяти.

Євген Якунов. Київ.

Перше фото: Дмитро Ларін

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-