23 вересня. Пам’ятні дати

Пропозиція про проголошення Міжнародного дня жестових мов надійшла від Всесвітньої федерації глухих - організації, що нині об'єднує 135 національних асоціацій глухих і захищає права близько 70 мільйонів глухих по всьому світу.

Дата 23 вересня була обрана в ознаменування створення Всесвітньої федерації глухих у 1951 році. З того часу ця організація займається збереженням жестових мов і захистом прав глухих.

Жестові мови - це повноцінні природні мови, що відрізняються від розмовних мов. Існує також міжнародна мова жестів, яка використовується глухими людьми на міжнародних зустрічах, а також під час поїздок і особистого спілкування. Вона вважається основною формою жестової мови, яка не така складна, як природні жестові мови знаків і має обмежений лексикон.

Події дня

23 вересня 1648 року українські війська під проводом Богдана Хмельницького здобули тріумфальну перемогу над польською шляхтою у триденній битві під Пилявцями.

Пилявці стали черговою перемогою українського війська після битви під Жовтими Водами і Корсунською битвою (обидві відбулися в травні 1648 року).

Битва розпочалась 11 вересня і спочатку поляки начебто почали перемагати, але досить скоро 30-тисячне українське козацько-селянське військо за допомогою 4-тисячного загону кримських татар розгромило їх. Особливо відзначилися загони під керівництвом Максима Кривоноса та Івана Чорноти. Величезний польський табір з усім добром, а головне артилерією (майже 100 гармат), дісталися переможцям. Після цього українці рушили на Львів. Максим Кривоніс захопив Високий Замок, але нищити величне місто Хмельницький не захотів. Як пише тогочасний історик, «пожалував найпершого міста на Руси». Налякані міщани відкупилися, заплативши більше півмільйона злотих, а козаки рушили далі. У Варшаві тим часом обрали короля. Ним став Ян Казимир, якого визнав і Хмельницький. Встановилося коротке перемир’я, яке закінчилося вже влітку наступного, 1649 року. Попереду були Зборов, Берестечко, переможна битва під Батогом…

У цей день народилися

в Україні…

Соломія Крушельницька (1872-1952), всесвітньо відома співачка, володарка лірико-драматичного сопрано.

Примадонна європейської оперної сцени Соломія Крушельницька з’явилася на світ в селі Білявинці що на Тернопільщині в сім’ї місцевого священника. З дитинства виявляла хист до співу. Навчалася в Тернопільській школі товариства «Приятелі музики» та в Тернопільській класичній гімназії. 19-річною вступила до Львівської консерваторії. Перший оперний дебют молодої співачки відбувся 15 квітня 1893 року – Крушельницька співала партію Леонори в опері італійського композитора Гаетано Доніцетті «Фаворитка» на сцені Львівського міського театру Скарбека. Після закінчення консерваторії її запрошують співати в польській опері, але вона їде удосконалювати вокальне мистецтво до Італії. Крушельницька - виконавиця понад 60 оперних партій. Вона співала на сценах провідних театрів світу, зокрема в Одесі, Варшаві, Петербурзі, Парижі («Гранд-опера»), Неаполі, Римі, Мілані («Ла Скала»), Каїрі та ін. За життя співачки було здійснено 31 запис її голосу на грамплатівки. Фонозаписи зроблені у Варшаві, Мілані й Чикаго. Співати з нею на одній сцені вважали за честь Енріко Карузо, Тітта Руффо, Федір Шаляпін. Італійський композитор Джакомо Пуччіні подарував співачці свій портрет з написом «Найпрекраснішій і найчарівнішій Баттерфляй» (власне саме Крушельницька врятувала цю оперу від провалу). У 1910 році Крушельницька вийшла заміж за відомого італійського адвоката, мера міста Віареджо Чезаре Річчоні – аристократа, тонкого знавця музики. Подружжя мешкало на віллі, яку назвали «Саломеа». 1920 року, у зеніті слави, Крушельницька завершує оперну кар’єру й усе своє подальше життя присвячує виключно камерній музиці та педагогічній діяльності. Після смерті чоловіка, у 1938 році, співачка їде на батьківщину, але розпочинається війна, Західна Україна відходить до СРСР, і співачка не має змоги повернутися в Італію. По суті, вона стає заручницею більшовицького режиму. Доживала віку Соломія Крушельницька разом із сестрою Ганною у Львові, у квартирі колись свого будинку – радянська влада націоналізувала його, залишивши співачці декілька кімнат. Викладала в місцевій консерваторії. Радянське громадянство отримала лише після того, як переписала віллу в Віареджо на користь держави. Маєток, де  в любові та злагоді прожила Соломія Амвросіївна з чоловіком понад чверть століття, продали, віддавши власниці лише невелику частину вторгованого. В характеристиці на співачку, поданій директором консерваторії до обкому партії в 1948 році, зокрема, писалося: «Колишня знаменитість. У громадському житті консерваторії жодної участі не бере. Як педагог втратила необхідний для викладача рівень. Як вихователь – аполітична. Бажане переведення на пенсію». Але в обкомі вирішили, що списувати в тираж «колишню знаменитість» ще зарано. За три роки до смерті, 77-річна примадонна відспівала у філармонії прощальний концерт. Звання професора Львівської консерваторії їй дали за місяць до смерті. Похована Соломія Крушельницька на Личаківському цвинтарі, неподалік могили Івана Франка, з яким за життя була у приятельських стосунках.

Аркадій Казка (1890-1929), поет, перекладач.

Народився в українському містечку Седнів, що на той час входило до складу Чернігівської губернії, у багатодітній родині сільського шевця.

Навчався у Київському комерційному інституті (нині — Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана), але не закінчив через нестатки. Повернувся до Чернігова, працював креслярем у земській управі. Згодом учителював у селах Київщини, Дніпровщини, в Одесі – викладав співи та українську мову.

Вночі 10 вересня 1929 року Казку заарештовано у справі СВУ (справа про міфічну антирадянську організацію «Союз Визволення України»), відправлено в одеську в’язницю. Поводився на допитах гідно, нікого не обмовив. Крім того, послідовно використовував українську мову, чим додатково дратував допитувачів. Доведений слідчим НКВД Григоренком до самогубства (23 листопада повісився, за іншими даними — убитий в камері слідчого відділу НКВД СРСР).

Понад 35 років творчість Аркадія Казки була під забороною, як і доробок усіх страчених і репресованих у справі СВУ.

Літературну діяльність поет почав ще до 1917 року з перекладів західноєвропейських та  російських творів. В УРСР свої вірші та поеми друкував у журналах.

Творчій манері Аркадія Казки властиві важкі «залізні» ритми, які зумовлюють певну «прозаїзацію» мови і монументальність віршів. Особливості ритміки поета найяскравіше проявилися у пізніх поемах  «Великдень» (1925), «Стежка» (1926—1927), «Сон старого кобзаря» (1927—1928), «Він іде» (1928—1929), які й досі цікаві своїми відкриттями у фонетиці.

На початку 60-х Павло Тичина мріяв видати збірку Казки, який був його другом. Але перші вірші у 1965 році опублікував не він, а його учень Василь Мисик у збірці «День поезії».

Володимир Кубійович (1900-1985), історик, географ, енциклопедист, організатор видання та головний редактор «Енциклопедії українознавства» та фундаментальної праці «Географія українських і сумежних земель».

Народився на Західній Лемківщині в українсько-польській родині.

 У своїх дослідженнях польсько-українських окраїн Володимир Кубійович послідовно обстоював українські геополітичні інтереси і провадив наукову дискусію з польськими вченими, яких звинувачував в умисному підробленні статистичних даних в дослідженнях.

Автор понад 80 наукових праць з географії України. Найцінніший внесок вченого в україністику – це ініціювання, редагуванні і видання «Енциклопедії українознавства» (Париж — Нью-Йорк, 1955—1984) та «Encyclopedia of Ukraine» (Торонто, Баффало, Лондон, 1984—1985).

На початку 1990-х тритомна загальна частина «Енциклопедії українознавства» була видана репринтом у Києві  і стала надзвичайно цінним джерелом інформації для українців, які раніше мали справу лише з совєтською версією відомостей про себе та свою країну.

Олександр Івченко (1903-1968), авіаконструктор, керівник розробки поршневих, пізніше газотурбінних двигунів для багатьох типів літаків.

Народився в Запорізької області у родині робітника-ливарника. Підлітком почав працювати на заводі – теж ливарником.

У 1930 вступив до механіко-машинобудівного інституту в Харкові (нині НТУ «Харківський політехнічний інститут»). По його закінченні пішов на Запорізький моторобудівний завод (нині — «Мотор-Січ»).

З початком Другої світової війни підприємство, де Івченко був уже заступником головного конструктора, евакуювали в Омськ. Там Олександр Івченко й створив свої перші авіаційні мотори. Найвідоміший з них — поршневий АШ-82ФН з повітряним охолодженням потужністю 1850 кінських сил. Він встановлювався на фрон­товий бомбардувальник Ту-2 і на винищувачі Ла-5 та Ла-7.

По війні з родиною повернувся в Україні, відроджував у Запоріжжі свій завод і конструкторське бюро. У 1948 році відбулася знакова у його долі подія — знайомство з авіаконструк­тором Олегом Антоновим. Відтоді на всіх без винятку антоновських пасажирських і транспортних літаках стоять івченківські турбогвинтові та турбореактивні двигуни.

Найзнаменитіші з них — турбогвинтові АІ-20 потужністю 4 тисячі кінських сил. Ще наприкінці 1950-х вони здійняли на крило 100-місний пасажирський Ан-10 «Україна» і транспортний Ан-12, який літає досі.

У середині 1960-х Олег Антонов створив найбільший у світі турбогвинтовий транспортний літак Ан-22 «Антей», здатний підняти на восьмикілометрову висоту вантаж вагою до 100 тонн. Він і сьогод­ні в строю. Спеціально для цього велетня Олександр Івченко створив унікальний двигун потужністю 12 тисяч кінських сил.

Під керівництвом академіка були також створені двигуни для кораблів на підводних крилах «Буревісник» і «Тайфун», судна на повітря­ній подушці «Сормович».

А ще, мабуть, кожен чоловік, навіть дуже далекій від авіації,  хоч раз у житті тримав у руках винахід Івченка – у 1950-х він сконструював мотобензопилу «Дружба».

Ігор  Блажков (1936),  видатний диригент, який відроджував маловідомі твори і був першим виконавцем творів багатьох сучасних композиторів. Був диригентом Державного симфонічного оркестру України.

Народився у Києві. Закінчив диригентський факультет Київської консерваторії (1959) і того ж року став дипломантом республіканського конкурсу диригентів.

З самого початку зарекомендував себе як виконавець забутих, маловідомих творів. Зокрема, після майже 30-річної перерви виконав Другу та Третю симфонії Дмитра Шостаковича.

У 1969–1976 роках очолював Київський камерний оркестр, виконував численні твори композиторів різних епох і країн — від бароко до сучасних українських. Практично в кожному концерті колективу були твори, позначені: «в Києві виконується вперше», «в СРСР виконується вперше» або просто «виконується вперше».

З 1983 року керував камерним оркестром «Перпетуум мобіле» Спілки композиторів України, з яким виконував численні рідкісні та забуті твори, в тому числі з архівних матеріалів зібрання Берлінської співацької академії, вивезеної з Німеччини після Другої світової війни.

За виконання авангардної музики (Арнольда Шенберґа, Антона Веберна, Едґара Вареза, Чарлза Айвза, Валентина Сильвестрова, Андрія Волконського, Миколи Каретникова та ін.) мав численні неприємності з владою.

Коли між Німеччиною і Україною почалися переговори про реституцію нотної колекції берлінської співочої академії, над вивченням і озвучуванням якої диригент пропрацював понад тридцять років, Ігор Блажков виїхав слідом за своєю улюбленою музикою.

Втім і потому Ігор Блажков давав концерти в Україні, кожен з яких ставав значною подією у музичному житті країни.

Олег Шупляк (1967), художник, відомий картинами «двовзори».

Народився на Тернопільщині. Закінчив архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту.

Працює у різних напрямках живопису, але широку популярність йому принесла серія картин «Двовзори» - авторська назва картин-ілюзій з подвійним змістом.

Дивитися роботи автора: https://arts.in.ua/artists/MrOlik/

Юрій Верес (1977), музикант, вокаліст, автор пісень, лідер гурту «Кам’яний гість».

Народився у Києві. 1998 року разом з Геннадієм Барабашем створив гурт «Кам’яний Гість».

У 2001 році Юрій Верес став одним із організаторів концертного циклу Рок-легенди, в рамках якого відбулися концерти пам’яті легендарних музикантів — Віктора Цоя (м. Київ, 2000), Джиммі Хендрікса (м. Київ, 2000), Джима Моррісона (м. Київ, 2002) та Фредді Мерк’юрі (м. Київ, 2003).

Гурт «Кам’яний гість» видав кілька альбомів:  «60/70»,  «Там, за горами»,  «70/80», «Плине час».

На платівках «60/70» та «70/80» звучать українські переспіви легендарних рок-гуртів 60-х та 80-х років. Юрій Верес  - автор майже всіх перекладів пісень, які звучать в альбомах.

Дайджест альбому «60/70»: https://www.youtube.com/watch?v=Zwh7wGtZx_g

Дайджест альбому «Плине час: https://www.youtube.com/watch?v=U1Rpkx10G5Y

Послухати українізовані версії західних рок-хітів :

https://www.youtube.com/watch?v=LneEFLYpz_M

https://www.youtube.com/watch?v=YeKEXArWx7M

…і у світі

Ромі Шнайдер (1938-1982), австрійська кіноактриса, зірка європейського кінематографа.

Знімалась у фільмах «Процес», «Людвіг», «Басейн», «Проста історія», «Сезар і Розалі», «Мадо» та ін. Була знайдена мертвою у своїй паризькій квартирі за декілька днів до прем’єри фільму «Прохожа із Сан-Сусі», у якому Шнайдер зіграла одну з головних ролей. Актрисі було лише 43 роки. Офіційна версія смерті – серцевий напад, але ходили чутки, начебто акторка наклала на себе руки. За рік до цього в житті Ромі сталася страшна трагедія – загинув її син Давид (хлопець перелазив високу огорожу вілли, але втратив рівновагу і впав прямісінько на гострі металеві стрижні). Перед тим покінчив життя самогубством батько Давида (німецький актор і режисер Гаррі Меєн); та й сама Ромі Шнайдер, у 1963 році намагалася заподіяти собі смерть, важко переживаючи розрив стосунків з Аленом Делоном. Саме Ален Делон взяв на себе всі витрати, пов’язані з похоронами Ромі Шнайдер. «Ромі вчасно померла… Вона пережила стільки горя, але вона все одно б не пережила власної старості…», - сказав Делон під час траурної церемонії прощання з небіжчицею і поклав до труни жінки, котру колись кохав букет червоних троянд. Точнісінько такий самий, як і далекого 1958 року, під час їхньої першої зустрічі.