Повномасштабна війна змінила життя всіх українців, а для людей з інвалідністю вона стала ще одним викликом на їхньому шляху. Необхідність залишити свої домівки, своє звичне середовище та пошук безпечного прихистку - дуже складний процес для будь-якої людини, а для осіб з інвалідністю це вдвічі непросто. В Україні налічується близько 3 мільйонів таких людей. Багато хто виїхав з країни через війну, але більшість все ж таки залишається. З якими проблемами зараз стикаються особи з інвалідністю, як вони живуть у зонах бойових дій, а також за кордоном, про все це в інтерв’ю Укрінформу розповіла Урядова уповноважена з прав осіб з інвалідністю Тетяна Баранцова.
ЕВАКУАЦІЯ - НАДЗВИЧАЙНО ВАЖКИЙ ПРОЦЕС ДЛЯ ОСІБ З ІНВАЛІДНІСТЮ
- Скажіть, будь ласка, з якими труднощами і додатковими проблемами стикнулися люди з інвалідністю від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну?
- Ви знаєте, люди з інвалідністю, це, скажімо так, одна з найвразливіших категорій, яка надзвичайно важко переживає цю трагедію. Буквально на всіх напрямах, в усіх аспектах життя, починаючи з евакуації, настільки це важкий процес. Ми з вами розуміємо: для того, щоб врятуватися здоровій людині, потрібно бути швидким, необхідно чути гарно, орієнтуватися, де бомбосховище. То можемо собі уявити, як важко орієнтуватися людині, яка не чує. Вона, наприклад, може просто не почути сигнал повітряної тривоги, незряча людина має надзвичайно великі проблеми з тим, щоб хтось у цей час був поряд із нею і просто її зорієнтував. І коли людина пересувається на візку, ми розуміємо, що вона не може сховатися в бомбосховище, воно недоступне для неї. Людина, яка має проблеми інтелектуального розвитку, може стати як скляна, розумієте? Вона стоїть і вона настільки налякана, що нікуди не може йти. Усі захворювання у людей дуже загострюються. Якщо людина не буде мати ліків, вона не зможе вижити, вона не зможе врятуватися. Евакуація - надзвичайно важкий процес.
І ще один аспект. Просто, щоб одразу картинка була. Коли люди вимушені евакуюватися, вони потім десь шукають житло. І саме людина з інвалідністю здебільшого має великі труднощі, щоб знайти те житло. Як ви думаєте, чому? От я пересуваюся на візочку, і щоб я собі зняла житло, це майже неможливо. Тому що воно є архітектурно недоступним. Тобто в жодну квартиру не можна потрапити, щоб там не було сходів.
- Чи залишаються зараз люди з інвалідністю у тих регіонах, де проводяться бойові дії? Яким чином вони отримують лікування чи медикаменти, які їм потрібні?
- Звичайно, залишаються. Наприклад, є місто Слов’янськ, де є такий спеціалізований санаторій «Слов’янський». Це санаторій, де в мирний час відпочивало від 200 до 500 людей, які пересуваються на візочках. Там дуже багато людей, які мають проблеми опорно-рухового апарату, вони живуть у тому місті. І я вам скажу, що багато хто виїхав, але багато хто і залишився. Люди вже другий раз переживають воєнні дії. Вони говорять, що надзвичайно важко їм даються ці переїзди. Вони не наважуються. І знаю жінку, яка сама пересувається на візку і доглядає за дуже стареньким батьком по чоловіку. Є люди, які не наважилися. І як ми не вмовляємо… Я ось намагаюся вмовляти кожну людину, що необхідно їхати.
- А чи є інформація про те, скільки осіб з інвалідністю залишили Україну з початку повномасштабної війни?
- Саме про те, скільки людей з інвалідністю виїхали за кордон, ми не маємо такої інформації. Нам також хотілося б це знати. Але я дуже часто спілкуюся, виїжджаю у відрядження саме на прохання людей з інвалідністю, які виїхали. Здебільшого ж виїжджають мами з дітками, чи просто жінки. І звичайно, що серед тих категорій, що виїжджають, багато осіб з інвалідністю. Особливо у березні-травні дуже багато людей виїхали.
- Такими людьми продовжує опікуватися Україна чи все-таки та країна, яка приймає людину?
- Це наші громадяни. Громадяни, яким надзвичайно важко, бо виїхати зі своєї країни - це дуже непросто. Це ж не подорож, яку планували. Це евакуація. І це вимушена евакуація. Це психотравми, страшні спогади, біль від того, що все життя просто зруйнувалося. І найголовніше - людина з інвалідністю має обмеження у пересуванні, зорі, слуху.
І ці країни, дружні країни, які дійсно нас рятували і рятують, в них також є певні вимоги. Наприклад, людина повинна через три місяці зробити все, щоб вивчити мову до рівня А2, і працевлаштуватися. Людина через три місяці повинна собі шукати житло тощо. Тому ми розуміємо, як непросто поїхати на мовні курси в іншому місті людині, яка має проблеми з пересуванням, чи людині, яка не чує, чи не може орієнтуватися в просторі, тому що вона не бачить, вона не розуміє, де вона, і її не розуміють, якщо вона запитає. Дуже багато складнощів у людей виникає.
Ми намагаємося максимально допомогти людям. Індивідуально вирішували багато питань. До нас звертаються з проханням і ліки привезти, і засоби особистої гігієни. Ми намагаємося допомогти частині людей, які просять. Є питання, коли дуже турбуються люди з приводу отримання пенсії, з приводу отримання тих же візочків, технічних засобів пересування.
- Ви якось співпрацюєте з тими країнами, які приймають українців? Якось обговорюєте ці проблеми, з якими стикаються наші люди з інвалідністю за кордоном, говорите їм про це?
- Наш офіс дійсно має певну стратегію, тому що ми добре розуміємо проблеми людей, дуже багато моніторимо, і дуже багато спілкуємося з людьми, які виїхали. До мене звертаються не тільки як до Урядового уповноваженого, а й просто як до подруги, до колеги. То я вам скажу, що для нас дуже важливо зараз те, що ми робимо.
Перш за все, ми намагаємося спілкуватися з послами України в різних країнах. Я бачу в цьому дуже потужну силу допомоги переселенцям. Я зустрічалася з багатьма консулами та послами, і можу сказати, що це дуже-дуже досвідчені та професійні люди. Але іноді вони не зовсім в темі, якщо ми говоримо за людей з інвалідністю. Ми дуже багато часу розмовляємо, я розповідаю так емоційно, як вам, про проблеми різних категорій людей. Ми проговорюємо все це, з’ясовуємо головні проблеми, як-от необхідність працевлаштування. Дуже гарним прикладом є Латвія. Там люди з інвалідністю мають право підтверджувати свій статус і бути на рівні з усіма громадянами в Латвії. Там дуже великий плюс в тому, що до вирішення проблем переселенців з інвалідністю долучилась першою громадська організація людей з інвалідністю “Сустенто”. Вони прислухалися до того, що може бути важливим для евакуйованої людини.
Також я зустрічалася з послом України в Чехії, і його дуже зацікавила ідея працевлаштування людей з інвалідністю. Я відчуваю дуже велику підтримку. Дуже важливо працювати з громадськими організаціями саме тих країн, де знаходяться наші переселенці, і з державою. Тобто це дуже гарні можливості вирішити індивідуальні питання, тому що в кожній країні свій закон, свої можливості допомоги, свої проблеми.
- Як зараз себе відчувають діти з інвалідністю, які опинилися за кордоном?
- Різні теж ситуації. Наприклад, 18-річний хлопець має проблеми ментального розвитку, і в Україні він ходив тільки з мамою за руку. Коли вони потрапили в Німеччину, родині запропонували, щоб хлопець ходив до школи. Звичайно, це особлива школа, де з ним займалися. А мама в цей час вирішила побути волонтером в цій країні. Тобто, дитина в школі, а вона йде у волонтерський пункт. У школу діти ходять, але це залежно від важкості захворювання. Немає такого, що здорова дитина іде до школи, а дитина з інвалідністю не йде. Дійсно, там такого розподілу немає.
МИ ПРАЦЮЄМО, ВИХОДЯЧИ ІЗ СИТУАЦІЇ НА ДАНИЙ МОМЕНТ
- Як взагалі змінилася ваша робота з початку війни? От якщо порівнювати мирні часи і зараз. Які у вас зараз пріоритетні напрями роботи?
- Коли все розпочалося, це було дуже страшно, бо ми все ж таки мали надію, що не може такого трапитися. Ми не могли сказати, де найнебезпечніша область, і куди необхідно евакуювати людей, тому що це надзвичайно важкий процес, особливо процес евакуації людей з інтернатів. Уявіть собі, що таке для людини, коли навколо все гримить, коли така паніка, і людина повинна залишити той заклад, де вона прожила все життя, і не знає, що за тими воротами. Це все дійсно дуже важко. Ми працювали і працюємо, виходячи з цієї ситуації, яка відбувається саме у цей момент. Наприклад, потрібна евакуація з Донбасу, чи виникає термінова потреба у наданні психологічної допомоги тощо. Настільки багато напрямів. Життя змінилося дуже серйозно, майже повністю, хоча ми і так допомагали, але зараз інші ситуації, коли необхідно практично рятувати людей.
- А які напрями вашої роботи зараз довелося відкласти через війну?
- Ми вчимося бути дуже міцними в умовах війни і працювати на потреби людей, по-іншому не можна. Так, ми планували провести надзвичайно потужний форум міжнародний, ми працювали майже пів року і саме у березні 2022 року він мав відбутися у клубі Кабінету Міністрів. На жаль, цього заходу не відбулося, але колеги нас дуже підтримували та писали нам, і зараз допомагають пережити ось ці важкі моменти. Вони допомагали дуже багато потім в евакуації людей з інвалідністю, у розміщенні навіть важких людей. Я вам скажу, що ми отримуємо таку кількість повідомлень, звернень, і кожне звернення індивідуальне. Кожний вважає свою проблему найголовнішою, хтось хоче отримати візочок такий, який потрібно, зручний. А хтось до мене звертається з тим, що він спортсмен, та був евакуйований з Луганської області до Львівської області, і зараз йому потрібна допомога, щоб далі просуватися у спорті. Розумієте, у кожного своє, і ми це повинні вирішувати і вирішуємо.
- Чи достатньо коштів ви зараз отримуєте на свою діяльність, чи на все вистачає?
- Ми інформуємо про наші потреби різні організації, з якими співпрацюємо - Агентство ООН у справах біженців, Моніторингова місія ОБСЄ. Мене запрошують на координаційні наради з гуманітарних питань, які працюють при обласних адміністраціях. На цих нарадах присутні донорські організації, які працюють саме в певній області. І там я розповідаю про дуже серйозні проблеми. Я маю можливість достукатися, і мене чують. Ці організації роблять свої внески для вирішення певного питання. І такого дуже багато. Звичайно, фінансування не вистачає на важливі речі. Зокрема, центри тимчасового перебування потребують дооснащення для людей з інвалідністю. Щоб санвузол був доступний архітектурно, щоб вхід в саму будівлю був доступний. Наш офіс вже пів року працює над тим, щоб розказувати, наскільки це важливо зробити доступними, враховуючи, що йде зима і так далі.
УКРАЇНА ВЖЕ ЗРОБИЛА БАГАТО КРОКІВ ДО ІНКЛЮЗИВНОСТІ
- Які країни мають найкращі умови для осіб з інвалідністю і можуть бути прикладом для України?
- Я вас зараз дуже здивую, але я вам скажу не тільки свою думку, а й думку дуже багатьох людей, які побували в різних містах, різних країнах. Хтось по роботі, як я, а хтось через евакуацію. Я вам скажу, що наша Україна надзвичайно багато чого досягла. У нас не було все доступним, але свідомість людей була дуже серйозною. В багатьох країнах ми не відчули цього прагнення до інклюзії. Людину з інвалідністю в багатьох країнах сприймають не так, як у нас. Якщо людина на візочку, а ще, якщо їй трошки за 55, то її можуть евакуювати кудись в геріатричний інтернат. Це з одного боку затишок, а з іншого боку у нас люди звикли до незалежності. Звикли, що вони мешкають у своїх квартирах, прагнуть працювати. Дійсно, ми прагнули до цієї інклюзивності, і ця програма безбар’єрності, і бажання, щоб діти всі навчалися на рівних.
Розумієте, Європа - вона стара. Вона прекрасна тим, що ми бачимо стільки старовинних будівель, які дуже класні, красиві, але вони зазвичай недоступні. Багато бруківки, і людям на візку дуже важко. Тому я б не сказала, що Європа дуже доступна. Але там немає цього розділення. Працедавець не буде думати, чи брати йому на роботу людину з інвалідністю. Тобто, там рівні можливості для всіх. І таких прикладів дуже багато.
Але ми зробили дуже багато кроків в Україні і ми маємо пишатися своїми доробками. Я вам скажу, що до мене неодноразово зверталися представники різних міністерств в різних країнах, коли я їх відвідувала, саме для того, щоб ми могли поділитися досвідом, своїм досвідом. Точно скажу, що у 90% людей, які виїхали, є відчуття того, що наша країна дуже багато чого вже досягла. І ще досягнемо, тільки відновимо те, що знищила росія.
Вікторія Шевченко, Київ
Фото: Чернівецька ОДА, Anastasia Vlasova