ПЦУ: сучасна церква, в якій є і демократія, і людяні відносини
Це стало однією з трьох головних подій процесу набуття автокефалії, дві інших: Об’єднавчий собор та власне вручення Томосу. Якою стала перша п’ятирічка для Церкви, про яку український народ мріяв останні сто років?
Річниця дати збіглася з оприлюдненням новини, що український парламент практично готовий (зібрано голоси) до прийняття закону про «заборону» Московського патріархату в Україні.
Як йшли до цього суспільство, Українська Церква, влада та той самий Московський патріархат, якщо держава законодавчо прописала механізм заборони парафій, які де-факто продовжують воювати на боці російських нацистів проти Української держави.
Я пам’ятаю той вечір у Стамбулі, як зараз. Завершувався синод Вселенського патріархату, де вперше за століття було поставлене українське питання. Точніше, де воно почало вирішуватися.
На подвір’ї патріархії, в очікуванні стояли українські дипломати, а за їхніми плечима невидимо стояли попередники. Мало хто в Україні знає, що в 30-х роках саме тут у Стамбулі російські спецслужби вбили не одного українського дипломата УНР у вигнанні, які працювали на здобуття автокефалії.
Сюди приїхали віряни, за плечима яких так само невидимо стояли тисячі вбитих та закатованих по радянських таборах священників, простих церковних хористів, митрополитів тільки за те, що вони прагнули духовної свободи. І як журналіст, я відчувала за плечима постаті церковних істориків минулого, які померли на чужині, ховаючись від НКВС, але з вірою, що Українська церква таки постане.
11 жовтня 2018 року у кімнаті Вселенської патріархії, за зачиненими дверима, у приміщенні, захищеними від прослуховування, були прийняті доленосні і, як показав час, абсолютно правильні рішення щодо української автокефалії.
Синод скасував зобов'язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії (церковна поблажливість) право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який, проте, мав згадувати Вселенського Патріарха як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинополя.
Лист засвідчив: Київ – це знову канонічна територія Вселенського патріархату (до надання Томосу). Через два місяці Україна отримала Томос про автокефалію та увійшла в родину помісних церков. Макаріос, помічник Вселенського патріарха, пояснюючи рішення Синоду, сказав, що просив би український народ пам’ятати та ніколи не забувати про благодіяння Великої Константинопольської Церкви.
МИНУЛО П’ЯТЬ РОКІВ...
За цей час до Православної Церкви України перейшло понад півтори тисячі парафій МП. ПЦУ провела календарну реформу, почала відправляти своє духовенство на навчання за кордон. На 30-річчя Незалежності Україна зустріла Вселенського патріарха, який (це неймовірно!) сидів на трибуні поруч з першими особами держави, коли по Хрещатику проходив військовий парад.
Православна Церква розробила та прийняла закон про капеланів, багато з яких зустріли Велику війну вже на лінії фронту разом з ЗСУ, як опікуни війська.
Моспатріархат в Україні теж зустрів війну. Але по-своєму. Це, власне, пояснює, чому через п’ять років після Томосу держава постала перед необхідністю заборони цієї церкви. У перший день повномасштабного вторгнення біля Гостомеля був затриманий священник УПЦ МП, який координував висадку російського десанту. Новину, оприлюднену Антоном Геращенком у перший день війни, нещодавно підтвердили наші джерела в ГУР. Священник як професійний диверсант забезпечував висадку «визволителів».
А всього, за останніми даними СБУ, розпочато 69 кримінальних проваджень щодо кліру УПЦ МП, серед статей – державна зрада, посягання на територіальну цілісність, незаконне поводження зі зброєю, це, якщо не говорити про шахрайство, поширення дитячої порнографії та інше.
Держава Україна намагалася знайти консенсус із МП, але «консенсус» останньої із Москвою склався раніше і виявився куди міцнішим, аніж зв’язок з Вітчизною.
«Мені стає моторошно, коли я собі уявляю, що було б, якби ми не отримали Томосу. Усі б звірства, які вчиняють російські військові проти українців, нам подавалися б, як «асвабаждєніє православних укрАінцев» безпосередньо через інституцію, яка називала б себе «єдінствєнно канонічєской церковью укрАінского народа». Вбивці українців оголошувалися б нашими героями і з них би малювали ікони… Саме ця б інституція наповнювала «капеланами» наше військо на підставі того, що більшість українців – православні за віросповіданням», – ділиться з Укрінформом старший науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Григорія Сковороди НАН України Оксана Горкуша.
«Церква МП вже не має ані потужного політичного лобі, ані соціальної підтримки. І це дуже важливо. Бо МП виховувала в українцях російський менталітет. І, як казав один гарний священник з Моспатріархату, ми 30 років виховували той менталітет, бо ані в семінаріях, ані в богослужіннях не була присутня Україна. Ми виховували в них не церковність, а вірність російській державі. Ми не лише не виховали українських патріотів, ми не виховали людей церкви, які б любили її, – каже письменник, блогер з богословською освітою Денис Таргонський, який доєднався до ПЦУ після Томосу, – по факту люди Моспатріархату в Україні є. Вони якийсь час ще будуть, бо це пострадянські люди. Вони по-іншому бачать Церкву. Вони думають, що мають вплив на суспільство, але це неправда. Їхня діяльність – це метушня тарганів у банках, Україні це абсолютне чуже».
«Процес витіснення МП слід розглядати як терапію залежних від тоталітарних сект, – сказав у коментарі Укрінформу соціальний психолог Олег Покальчук, – процес непростий. Але Московський патріархат, його риторика, технологія, управління поведінкою – абсолютно ідентичні практиці тоталітарних сект, які в основі своїй мають дві цілі. Перша, щоб учасники секти добровільно розставалися зі своїм майном, ресурсом, здоров’ям на користь своїх лідерів. А психіка людини – це також ресурс. І другий момент – використання людей з МП для політичних впливів.
Не треба намагатися раціонально переконати сектантів, до них слід ставитися уважно-чуйно. Членів секти привчили, що любов та дружба можливі тільки у своєму оточенні, все, що поза – неправда, облуда. Тож їм і слід доводити, що справжні людські стосунки існують і поза сектою. І третій момент – те, що ми спостерігаємо зараз. Всім насамперед кліру та вірним МП слід розуміти, що є різниця між світоглядними речами і певними діями, які призводять до кримінальної відповідальності. Будь-яка терапевтична практика неможлива, якщо не показувати, як працює правове поле. І 5 років це поле працює. Дуже позитивно, що Томос ми отримали перед війною, бо документ такого рівня має значення і символічне, і духовне. Думаю, що саме завдяки Томосу ефекти від розмови з людьми, які перебувають у хворобливій залежності, можна підняти на інший, вищий рівень. За рахунок таких документів створюється доказова база, вони зміцнюють правове поле, говорячи при цьому не про світське, а про церковне».
«ПЕРЕЙШОВШИ ДО ПЦУ, МИ ОБАЛДІЛИ ВІД ЇЇ СВОБОДИ»
П’ятирічні підсумки розвитку ПЦУ почнемо з доброго. Знайомі священники, ті, хто перейшов до ПЦУ, кажуть, що перша «церковна п’ятирічка» вдалася. Гординя вважається гріхом у всіх християнських конфесіях, але вихід з ізоляції, перехід у канонічне церковне поле, присутність у Диптиху (офіційний перелік помісних церков) дуже зміцнює церковну гідність. За п’ять років чотири помісні церкви визнали ПЦУ офіційним рішенням, ще чотири співслужили літургію з ієрархами ПЦУ або молитовно поминали в Диптиху митрополита Епіфанія (це фактично визнання, бо спільне служіння – вище свідчення визнання). Серед тих, хто затримує рішення або давні сателіти Москви, або ті, хто дуже бояться її розсердити.
Як нам сказав один з очільників Державної служби етнополітики, незабаром буде ще одна хвиля визнання. На думку чиновника, ПЦУ впоралася з серйозними викликами, вона уникнула скандалу з патріархом Філаретом, предстоятель Епіфаній виявився самостійним очільником та добрим адміністратором, він налагодив чудову комунікацію з кліром, який перейшов з МП до ПЦУ, Церква демонструє стійкість та єдність, в ній немає скандалів, вона добре балансує у своїх відносинах із державою. «Це саме та ПЦУ, яку я хотів. Головне, ми не перетворилися на протилежну копію своїх гонителів, – сказав київський священник Сергій Бережний, – ми відкрита, сучасна церква, в якій і демократія, і дуже людяні відносини між ієрархами та священниками».
«Я повернувся у звільнений Херсон після окупації, мої священники, які служили при соборі, та мої віряни чекали переходу до Святійшої Церкви України. Рішення громади про перехід було одностайним. Шлях долучення до Святійшої церкви України - це та брама, яку має пройти кожний український православний єпископ і священник», – каже клірик Валентин Гороховський, чия громада першою в Херсоні приєдналася до ПЦУ.
Не так давно говорила із двома ієромонахами, які перейшли до ПЦУ, їхній відгук був однаковий: «Ми не розчаровані. Ми в церкві, в якій вільно можна бути і монахами, і українцями».
«ПЦУ – вільна Церква, це відчувається. Тут багато молодих священників, які дуже чітко розуміють місце церкви в суспільстві. І вона розвернута до такої церковності, про яку ми в МП ніколи не знали. Я помітив, що деяким священникам, які перейшли до ПЦУ, трохи страшно від такої свободи. І вони не знають, що з нею робити, якось же треба нею користуватися», – зауважує Деніс Таргонський.
«Отримання Томосу про автокефалію безумовно стало утвердженням суб’єктності України у духовно-світоглядно-релігійно-політичних векторах, – каже Оксана Горкуша, – отримання цього документа в цивілізаційному вимірі можна порівняти із засвідченим у Біблії виходом євреїв з Єгипетського полону. Для нас це вихід світоглядний: звільнення від імперських світоглядних тенет. У духовному вимірі – це обіцянка нам нашої Ойкумени – звільненої від загарбників земної домівки, ввіреної нам Господом для догляду. На інституційному рівні – ПЦУ як спільнота віруючих українців стала визнаватись повноцінним суб’єктом на релігійній глобальній мапі (15-та церква в Диптиху Православних Церков). І вона відразу повелась саме як Церква українського народу, що разом з громадою співпереживає нашу дійсність, є побратимом на полі бою проти звірячої кремлівської наволочі, духівником у розпачливу мить, оберегом наших душ пастирським співучасним словом».
ЗАВДАННЯ ДЛЯ ПЦУ НА НАСТУПНІ П’ЯТЬ РОКІВ
Експертиза (а підсумки, це не лише здобутки) завжди про виклики, промахи та завдання. Якщо йдеться про виклики, то кліру ПЦУ, слід готуватися до колосальної протидії Моспатріархату, який не припиняє шукати по світу «експертів», які будуть зловживання релігійними правами називати порушеннями релігійних прав. Церква повинна зробити максимум, щоб згуртовувати і українське суспільство, і українців за кордоном. Згідно з умовами Томосу, ПЦУ не може мати парафій за кордоном, закордонними українцями мають опікуватися священники – українці Вселенського патріархату. Але Томос писався, коли за кордоном не було мільйонів українських біженців. А сьогодні у багатьох столицях Європи немає ані українського кліру, ані української літургії. Це слід виправляти негайно, тим більше запит на українську молитву є. А тим часом МП туди вже відправляє своє духовенство, яке (відомі ситуації) служить у соборах РПЦ (наче немає війни).
«Нам, безумовно, треба перемогти у цій кривавій війні. І вижити не лише як певній кількості людей з конкретним генетичним кодом, але й зберегти свою душу і свідомість у цих моторошних обставинах, – розмірковує Оксана Горкуша, – у цьому нам можуть допомогти лише справжні українські духівники, які можуть свідчити Господу про нашу дійсність та наш досвід цієї трагедії і свідчити українцям про те, що Господь чує нашу молитву, відчуває наші рани, співпереживає нашу Голгофу. Тобто місія Православної Церкви полягає у тому, щоб допомогти українському народові здобути перемогу над ідолопоклонницьким антихристиянським ворогом, зберегти українську душу як Грааль щирої Любові в мороці розпачу від цієї війни. Стати натхненням для українців збудувати після перемоги таку Україну, яка буде гідною жертви тисяч сучасних українських героїв».
«ПЦУ – відкрита і людяна, але вона має зростати. Нам потрібні нові житія, бо життя змінюється. Святі люди завжди є і будуть, бо церква жива. Люди, які йдуть з надією в ПЦУ працюють на сучасних підприємствах. Як працювати із сучасними людьми? Церкві потрібний не лише переклад з церковнослов’янської на українську, а створення своєї мови, яка буде допомагати сучасній людині ходити на роботу та бути християнином, у жахливому темпі життя залишатися людиною», – каже Денис Таргонський.
«Як соціальний психолог, я можу стверджувати, що рівень релігійності зростає. На війні атеїстів немає, – каже Олег Покальчук, – але слід розуміти, що цей процес буде йти врізнобіч, по всіх конфесіях, по всіх напрямках, деномінаціях. Ми побачимо цю величезну кількість людей – і новонавернених, і тих, хто повернувся у віру після криз. Тут багато є викликів перед церковними ієрархами, яких суспільство сприймає з часів Майдану як моральних арбітрів. Слід навчитися говорити щось таке, що відповідає і вимогам часу, і запитам вірних та тримається в рамках своєї світоглядної парадигми. Бо ж тут і криза сімейних інститутів, і суспільної моралі. Питання не встигають за відповідями. І пастир, який це все знає, буде на вагу золота. Що ж стосується перспектив ПЦУ – у неї будуть перемоги. Просто деякі речі робляться без нас, давайте залишимо їх Богу».
Лана Самохвалова, Київ
Фото та реліз з архіву автора
Перше фото: golos.com.ua
