«Я не можу жити в Україні і розмовляти російською»

«Лагідна» українізація, яку просували весь час незалежності України переважно волонтерські ініціативи, перетворилась на майже тотальну реально добровільну «воєнну» українізацію з російської ініціативи, – і ця кривава і підступна агресія зробила більше, як не парадоксально, аніж невеликі зусилля держави та величезні старання громадських ініціатив. Цей, на перший погляд, парадокс підтверджують і наші співрозмовники, всі з них із початком повномасштабного вторгнення відчули потребу перейти на українську – вважаючи саме мову важливою ознакою громадянина України. 

«Давайте знайомитись…»

Здається, що російські бомби зробили значно більше для ідентифікації українців, аніж десятиріччя переконувань, вмовлянь та патріотичних уроків. Звичайне «неозброєне» вухо у столиці вже чує значно більше української, аніж ще кілька років тому. Олексій Гарань в інтерв’ю Укрінформу підтверджує зміну і кардинальну в українській свідомості: «Важливим результатом 2023 року є те, що йде дерусифікація знизу. Люди самі хочуть переходити на українську мову. Цікаво, що ця тенденція намітилась ще до Великої війни, коли встановився консенсус, що українська має бути єдиною державною мовою. Зараз вже нова тенденція – до переходу на українську».

Укрінформ побував на першому засіданні україномовного розмовного клубу проєкту «Єдині» і познайомився з тими, хто шукає підтримки і кола спілкування, аби заговорити українською.

- Давайте знайомитись. Мене звати Іванна і я буду з вами всі заняття розмовного клубу...

- А яка ваша освіта?

- Я ще навчаюсь, але зараз працюю редактором ...

-  А ви україномовна по життю?

- Так, мені пощастило (сміх аудиторії), всі мої родичі спілкуються українською. Але моя бабуся народилась в Росії, вийшла заміж дуже рано і приїхала до України, з того часу і розмовляє українською. Але, знаєте, в мене теж був період, коли російськомовне оточення, хочеться бути як усі, і я пробувала перейти на російську…

Так зі сміхом і безпосередньо розпочинається засідання в одному із хабів на Оболоні в Києві, де щовихідних збираються ті, хто поступово набирає внутрішньої сили і переходить на українську. Модерує оболонський клуб Іванна, яка вже півтора року співпрацює із Всеукраїнським рухом «Єдині». Це волонтерське об’єднання працює з бажаючими у двох напрямках – навчальною програмою, яка триватиме 28 днів, та розмовними клубами, де теоретичні знання підкріплюються практикою спілкування.

Якщо формат навчання онлайн відносно поширений, то мережа розмовних клубів (а тим, хто переходить на українську завжди бракує мовного і доброзичливого оточення) – це й справді ефективний спосіб подолати сумнозвісний мовний бар’єр. Ба більше, за зізнаннями Іванни й інших волонтерів, з якими спілкувалась авторка, мовні клуби часто перетворюються на справжнє коло однодумців. «У моєму досвіді є приклади, коли група після занять йшла гуляти собі містом, вони стали друзями». Колективи співрозмовників продовжують і надалі спілкуватись, обговорювати прочитані книжки і залишаються в спільному колі підтримки. Є приклади груп, які дружать і спілкуються уже майже два роки.

Незважаючи на сніг та мороз, у кімнаті хабу зібралось десятеро людей. «З мого досвіду на заняття приходять переважно жінки поважного віку», – після заняття ділиться досвідом Іванна. І це зрозуміло, середня освіта, яка в Україні йде українською забезпечує молодшому поколінню знання державної мови. На відміну від старшого покоління. А ось пошук мовного середовища це і справді виклик для різних поколінь. На цьому занятті зібралась різновікова група. Знайомимось ближче.

«Я українка і маю говорити українською»

Ірина із Харкова переїхала до столиці з початком повномасштабної війни. У Харкові їхній район обстрілюють часто, тут їй із чоловіком подобається відносно спокійніше атмосфера. Ірина говорить із притаманною східній говірці вимовою і старанно підбирає слова. За два слова «біг підтюпцем», сказані під час гри, вона отримує оплески учасників – такі вишукані слова підібрати вдається не одразу і не кожному. Як і решта учасників розмовного клубу, активно переходити з російської на українську її «підштовхнули» російські обстріли з лютого 2022 року. Вже в Києві на мовні курси першим пішов чоловік, а тепер вже й Ірина підхоплює ініціативу. 

Юля все свідоме життя у Києві, але народилась у Житомирі. Працює Юля в секторі освіти за кордоном, серед її клієнтів багато представників колишніх радянських республік, тому мова спілкування на роботі переважно російська. Але у побуті на українську перейшла з початку повномасштабного вторгнення. «Я українка і маю говорити українською». Чоловік та батьки Юлі поки російськомовні, але вона готується до їхньої українізації теж. До речі, Юля  не має особливих проблем з українською, але вважає не зайвим підтягнути загалом лексику.

Парадокс. Соціологічні дослідження підтверджують, що українці визнають українську рідною, але при тому серед таких є частка російськомовних у побуті. Якщо у 2021-му українську рідною називали 77%, то за рік ця частка зросла до 87%. При цьому українська мовна ідентичність переважає в усіх регіонах України (98% – на заході України, 93% – у центрі, 74% – на півдні та 70% – на сході). Парадокс у тому, що російською дома спілкуються 23,7%. При додаванні цих показників виходить більш як 100%. Цей парадокс пояснює Лариса Масенко, соціолінгвістка. Для багатьох українців поняття «рідна мова» не тотожна поняттю мови батьків чи якою спілкуються з дитинства. Українці визнають рідною українську, будучи при тому російськомовними. Виходить, що знати рідну мову, визнавати її рідною це ще не говорити нею, рідною. І справді, саме крок переходу є дуже важливим, особливо після російського вторгнення, – зізнаються учасники розмовного клубу. 

Змінити дім і змінити мову

Серед учасників першого заняття більшість становлять внутрішньопереміщені особи. Яна називає себе двічі біженкою. Жінка у 2014 році разом із чоловіком перебрались з Алчевська до Маріуполя. Тоді ж змінила і професію. У 2022  вони змушені були кидати обжите місто знову і вибиратись із окупації. «Вибирались довго, в Київ приїхали у вересні. З того часу викинула всі російськомовні фільми, не прочитала жодної книжки російською, навіть якщо переклад виходить раніше, чекаю на український».

Двоє учасниць клубу з Криму. Для Ліди зміни почались у 2014-му, з Майданом «я почала себе ідентифікувати з українцями», але активний процес переходу на українську Ольга почала з повномасштабною фазою війни: «Для мене мова стала маркером. Я не можу жити в Україні і розмовляти російською». В школі жінка вивчала українську побіжно, уроків 20 було, і ставлення до україномовних лишалось негативним. До речі, навіть у новітній Україні є місця, де виключно російська була мовою викладання у школі. Ігор, який в столиці працює на підприємстві, приїхав із Миколаєва. Зізнається, що його школа була російськомовною і з ухилом на історію, зокрема, російської імперії. Хлопець самотужки почав вивчати українську історію і так само з початком Великої війни мріє про повністю україномовне середовище для себе, то ж прийшов до клубу в пошуках такого місця.

З Маріуполя виїхала ще одна учасниця, Ольга. Згадує, що колись в її рідне місто приїздила посол Франції і говорила такою красивою і вишуканою українською, що їй стало соромно за рівень знань рідної мови. І все ж, друга окупація росіянами змусила жінку шукати новий дім і таки взятись за зміну мовного профілю. «Я тут дивлюсь, що діти спілкуються українською і в них це природно. Це був стимул для нас всіх. Хочеться, щоб оточення стало україномовним».

До речі, соціолінгвісти, як і ті, хто переходять на українську, зауважують одну типову колоніальну ІПСО (якщо говорити сучасною термінологією), яка свого часу міцно вкорінилась у нашому суспільстві – що українською треба говорити одразу літературною, «правильною» мовою, без помилок. Тривалий час нетерпимість до відхилень від норми перетворювалась на культ, а носії діалектів, просторіччя, побутової української (а також сленгу і професійних арго) піддавались знущанню і кривлянню. І так, перше заняття було саме про це, про право на помилку, про діалекти, регіональні нюанси і терпимість до різних рівнів мовлення. 

Іванна має план, який є уніфікованим для усіх розмовних клубів мережі. Однак, має також і простір для індивідуальних змін. Каже, що інтерактивні ігри, адаптація в побуті і мовна стійкість – важливі теми, які завжди викликають зацікавлення у відвідувачів.

Перехід на українську це волонтерська ініціатива

З досвіду попередніх волонтерських ініціатив питаю про мотивацію відвідувачів продовжувати навчання і отримую вже звичну відповідь – з часом кількість постійних відвідувачів падає. Це також було викликом і для проєкту «Є-мова», який у період нової русифікації часів Януковича працював на популяризацію і стимул переходити на українську. Та й взагалі волонтерські проєкти, а це, зокрема «Не будь байдужим», «Переходь на українську», «Є-мова», пропонували україномовну, дружню і комфортну спробу українізації без підтримки держави.

Питаю модераторку, чи потрібна допомога державних інституцій нині? «Так. Нам потрібна інформаційна підтримка, щоб більше людей дізналось про наші клуби, щоб більше було інформації. Якщо ви запитаєте, чи отримую я за це гроші – ні, не отримую. Це мій волонтерський внесок». На запитання, а чи є фінансовані державою клуби, курси, чи існує конкуренція у цьому напрямку отримую негативну відповідь. То ж українізація знизу знову і вкотре підтримується громадським сектором і не перше десятиліття, практично без фінансової підтримки держави. Натомість на сторінці уповноваженого із захисту державної мови можна знайти перелік курсів, клубів та інтернет-ресурсів, які допоможуть якомога спокійніше пройти перехід на українську.

Розгалужена мережа клубів, які є можливість відвідувати онлайн, кількість локацій і міст, де можна практикувати українську для повноцінного переходу і в побуті, теж зростає. Як зазначає Іванна, переважна більшість тих, хто мотивований заговорити рідною українською, – це люди, які зазнали впливу війни і «денацифікації» і для кого російська стає маркером ворога. «Відділитись від Росії». Що кардинально відрізняє нинішню ситуацію від попередніх, довоєнних років, родини та оточення цих людей підтримує перехід і це теж вплив повномасштабної війни. «Популярно – це добре», – каже Іванна і закриває ноутбук. Тим часом у коридорах хабу звучить українська – учасники клубу розповідають смішні історії з життя і домовляються зустрітись наступного тижня у цьому ж приміщенні. 

ДОВІДКОВО:

За інформацією Київської міської військової адміністрації активними осередками, навколо яких здійснюється робота щодо дотримання мовного законодавства, є публічні бібліотеки міста Києва, на базі яких відкриваються різноманітні проєкти.

Серед них: Міська спеціалізована молодіжна бібліотека, ЦРБ ім. Ф. Достоєвського, бібліотека імені О. Герцена ЦБС «Свічадо», бібліотека імені Н. Рибака ЦБС «Свічадо», бібліотека імені А. Костецького для дітей, бібліотека імені Адама Міцкевича, бібліотека імені М. Костомарова, бібліотека імені І. Котляревського, бібліотека № 16 для дітей, ЦРБ ім. П. Загребельного, публічна бібліотека № 160, бібліотека «Книжкова світлиця» для дітей ЦБС «Свічадо», бібліотека ім. О. Теліги тощо. 

Також на базі громадських просторів «VcentriHUB» (за адресами вул. Володимирська, 51Б, просп. Оболонський, 22А, вул. Велика Китаївська, 83) спільно з Громадською організацією «Українська гуманітарна платформа» в рамках проєкту «Єдині» проводять безплатні курси та розмовні клуби з опанування української мови.

Ярина Скуратівська, Київ

Фото автора публікації