Як ПЦУ позбулася Олександра Невського

Ця новина залишилася майже непоміченою нецерковними медіа, натомість на неї зреагував російський МЗС. 

Марія Захарова публічно фиркнула на адресу ПЦУ, яка рішенням Синоду (засідання Синоду – це щось на кшталт засідання Кабміну – тут приймаються серйозні рішення, які впливають на життя всіх громад – ред.) вилучила з церковного календаря Олександра Невського. 

«ПЦУ вилучила приліченого до лику святих у XVI столітті Олександра Невського із церковного календаря. Це лише початок. Чекайте на канонізацію (канонізація – долучення до лику святих – ред.) Бандери», – написала прессекретар МЗС РФ. І це каже представниця країни, що готується зробити «святим покровителем війни» Суворова, який «прославився» багатьма кривавими злочинами. 

Вилучення з календаря означає, що ім'я цієї людини не згадується на літургії, вона випадає з церковної та суспільної лексики, з духовного простору, втрачає сакральність. Одним словом, це щось на кшталт церковної «декомунізації». 

Насправді останній Синод дуже чітко показав, що церковна реформа – це не лише календар, а календар – це не лише Різдво на два тижні раніше.

Всі прийняті там рішення є певними векторами (і маркерами) розвитку та більш чіткого розмежування з «російською» версією православ'я. 

Спочатку зупинимося на рішеннях, пов'язаних із календарем та особами, які ним вшановуються. 

У церковному календарі (а він і для віруючих, і для агностиків завжди існує паралельно із світським календарним циклом) зазначено події, пов'язані із християнською історією, життям Боголюдини, його родини, іменами праведників, святих. На кожний день випадає кілька святих, і часто у списку є місцево шановані святі, відомі саме у певному регіоні чи країні, але майже невідомі за їхніми межами. 

Однак, не думаю, що день пам'яті Святого Ярослава Мудрого (ПЦУ вшановує його у лютому) святкують, наприклад, у Римі та навіть у православній Греції. Церковний календар українських церков – і пов'язаних з МП, і автокефальних – свого часу був наповнений фігурами знаковими саме для російського православ'я. 

Нічого дивного. Перші творці нашої автокефалії часто закінчували московські та санкт-петербурзькі виші, тож потягнули в українські церкви і старий календар з відповідним списком суто московських символів. 

А в тому списку було багато всього... Довгий час серед «святих» там був жорстокий руйнівник Києва Андрій Боголюбський.    

Історик Андрій Стародуб вважає, що з використовуваного в ПЦУ календаря слід прибрати більшість «міток» «руського міра». Тим більше, коли йдеться про суто «політичні» канонізації. 

Олександр Невський – один із яскравих тому прикладів. 

На його канонізації у 1547 році наполіг Іван Грозний. Він інтуїтивно «відчув», що цей діяч і є «першозасновником» Московської державності, такої, як вона є. Політика Невського, спрямована на протистояння Заходу та підтримання союзницьких взаємин з Ордою, зрештою і призвела до формування тієї «окремої цивілізації», якою себе вважає Росія.

Невипадково, що саме до цих двох фігур (Невського та Грозного) звернувся й Сталін наприкінці 1930-х, «благословивши» виробництво Ейзенштейном відповідних пропагандистських фільмів.

«У Російській імперії храми з посвятою Олександру Невському були своєрідними «мітками експансії» – їх найбільша концентрація спостерігалась саме на «фронтирах» (від Варшави і Таллінна – до Батумі і Фергани). Показово, що і в «атеїстичному» СРСР статус православного святого не заважав підтриманню культу саме цього князя. Вихованець тифліської духовної семінарії Йосип Джугашвілі чітко розумів, що, на відміну від «тлєтворного Запада», де монарх міг бути визнаний святим за благочестиве життя чи благодійність, у даному випадку йшлося виключно про «сакралізацію» певного, сказати б, «геополітичного» вибору. Воєнні перемоги (не так важливо, наскільки правдиві їхні деталі) Невський отримував у битвах з європейськими арміями (Шведським королівством, Тевтонським орденом). Натомість його позиціювання щодо монголів виходило далеко за рамки тактики поведінки слабшого перед загрозою атаки з боку завідомо сильнішого. Він шукав реального і дієвого зближення з правителями Орди. 

Можна лише здогадуватися чи припускати, на які приниження та виконання яких язичницьких ритуалів довелося піти князю Олександру задля отримання найвищого рівня довіри з боку Чингізидів», – сказав у коментарі Укрінформу Андрій Стародуб, який підтримує рішення Синоду ПЦУ і вважає, що роботу у цьому напрямку слід продовжувати».

З українського списку сакральних, благовірних та інших слід викинути і «царя-страстотерпця» Миколу ІІ, і адмірала Федора Ушакова, і князя Дмитра Донського (за компанію). До речі, Путін ще наполягає на канонізації Івана Грозного. А цей претендент на святість замовив вбивство іншого православного святого – митрополита Московського Філіпа ІІ. 

Ми не можемо цих «святих» «деканонізувати», бо вони канонізовані іншою помісною церквою, але ми виносимо їх за дужки нашого світу. 

Є святі, канонізовані російською церквою, які були святими насправді (як Серафим Саровський), і ми продовжуємо їх вшановувати, але «святі російські полководці і монархи» не можуть нині поминатися у нас.

Цікаво, чи Моспатріархат в Україні, який намагається підкреслити свою українськість, буде якось реагувати на таке вилучення? Ми намагаємося зв’язатися із настоятелями храмів УПЦ МП, які носять ім’я Олександра Невського, але поки що вони не йдуть на контакт. А перейменувати церкви, освячені на честь таких персон, не важко, коли є дозвіл священновладдя...

Одночасно в церковному календарі українського православ’я з’явилося свято митрополита Рафаїла Заборовського. Завдяки митрополиту Рафаїлу Києво-Могилянська академія набула статусу мало не Оксфорда, студенти з бідних родин мали можливість безкоштовно вчитися, у тому числі за кордоном.

А ще – архітектурне обличчя Київської святої Софії саме за цього митрополита набуло виразних українських рис: з'явилася шедевральна брама (відома як «брама Заборовського») і... архангели в шароварах на головній дзвіниці. Додамо, що в ті часи, за відсутності своєї держави, українці горнулися навколо українського митрополита.

А ще у новому календарі з’явився день вшанування жертв Голодомору. Власне, скільки існує День пам’яті жертв Голодомору, стільки в автокефальних (тоді невизнаних) церквах правили поминальні служби. Але тепер офіційно з новим календарем і у визнаній церкві поминальну суботу в пам’ять всіх в Україні голодом заморених відзначатимуть щороку у четверту суботу листопада.

«КАР’ЄРНЕ ЗРОСТАННЯ» НАМІСНИКА ЛАВРИ ТА ОПТИМІЗАЦІЯ ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ

Для «нецерковного» ока не стало особливо помітним ще одне рішення. І дарма. Призначений минулої весни виконуючим обов’язки намісника Свято-Успенської Печерської лаври архімандрит Авраамій став єпископом та позбувся приставки в.о., став повноцінним очільником монастиря. Неофітам пояснимо, що це дуже серйозний кар’єрний крок, це як зі старшого лейтенанта стати генералом. Це рішення – цілий букет сигналів. По-перше, духовенству та монахам Моспатріархату в Україні. Це вже другий клірик УПЦ МП, який в ПЦУ став єпископом менш ніж за рік. Першим був єпископ Херсонський та Таврійський Никодим.

Вибірка скромна, але якщо нею скористатися, то стороннім спостерігачам легко можна сказати, що аби клірику Моспатріархату стати єпископом в ПЦУ, слід мати незаплямовану чернечу репутацію, мати молитовну дисципліну і ще... любити власну країну. Це призначення – сигнал не лише УПЦ МП. А й РПЦ. Відомо, що промосковські монахи Лаври, коли отримали рішення держави залишити Лавру, казали, що, мовляв, треба перетерпіти «утиски», пересідити і за пів року все закінчиться (можна здогадуватися, кого і що вони чекали). У березні буде рік, як держава прийняла рішення про розірвання договору з монастирем МП, і поки українська церква будувала там чернечу громаду, Українська держава дала чіткий сигнал: Лавра ніколи не буде полем для компромісу, це монастир ПЦУ.

Ще одне рішення адміністративне, але не лише адміністративне.

Відбулося об’єднання трьох паралельних єпархіальних структур УПЦ (ПЦУ) в Чернівецькій області в одній єпархії – Синод вирішив об’єднати Чернівецько-Кіцманську єпархію УПЦ (ПЦУ) та Чернівецько-Хотинську єпархію УПЦ (ПЦУ) з Чернівецькою єпархією УПЦ (ПЦУ) в єдину Чернівецьку єпархію УПЦ (ПЦУ).   

Чому це важливо. Кожний «єпархіальний наділ» – це вотчина певного єпископа. Коли в ПЦУ об’єднувалися дві автокефальні церкви, УАПЦ та УПЦ КП, тоді кожен приходив зі своїм статком-здобутком і, щоб уникнути конкуренції, за кожним архієреєм залишали його церкви і його єпархію, якою б маленькою вона не була. Замість множити єпархії, щоб роздавати їх вищому кліру, збільшуючи кількість вдячного «генералітету», ПЦУ пішла шляхом оптимізації. Тобто в міру відходу архієреїв, маленькі єпархії просто об’єднують. Значно прозоріше, логічніше і простіше для управління. 

Ну десь так виглядає рух Православної церкви України. Позбавлення духовного простору «несвятих-святих полководців», розбудова чернечого життя та зрозуміла єпархіальна структура.

Ярослава Міщенко, Київ

Перше фото ілюстративне