Стрілець Сергій Клімченко: Музикант на війні – це важливо

До минулого року Сергій Клімченко грав у складі Національного академічного духового оркестру України, а тепер він – захисник. Із цього київського колективу після 24 лютого 2022 року пішли обороняти Україну восьмеро музикантів. Один із них – Костянтин Старовицький, який грав на фаготі і був диригентом, загинув рік тому на Донеччині…

Солдат Сергій Клімченко часто на службі замість зброї бере в руки музичні інструменти, бо грає тепер у військовому оркестрі. А ще входить до складу гурту «Кінь біжить – козак співає» (КБКС), який організували за ініціативи командира. Укрінформу військовий-музикант  розповідає про навчальний період після мобілізації, завдання оркестрантів, а також згадує Луганщину, де народився, та перші дні повномасштабної російсько-української війни в Ірпені. 

Із паном Сергієм ми зустрілися у центрі Києва, на Європейській площі – у приміщенні Національного академічного духового оркестру України, яке є прибудовою до Національної філармонії. У великій репетиційній залі на другому поверсі він займався на своєму музичному інструменті – тубі.

Під час короткої відпустки відвідати місце роботи, з яким пов’язані майже чверть століття життя, – то внутрішній поклик. До речі, маючи такий стаж – 25 років – ті, хто грають на духових інструментах, за законодавством мають право на вихід на пенсію. Про це мій співрозмовник не згадував і не думав, допоки ця тема не виникла під час нашого спілкування. Втім, на заслужений відпочинок Сергій поки не збирається. 

«МОСКВА  ВТОНУЛА І ЗГОРІЛА, МОСКВА ПІШЛА НА КОРМ АКУЛАМ»

Основний інструмент, на якому грає військовослужбовець Сергій Клімченко, – туба. Для непосвячених – це просто труба. Однак, правильно інакше називати цей мідний духовий музичний інструмент найнижчого регістру, що складається з великої вигнутої труби, ряду циліндричних і конічних трубок та покрученого вентильного механізму. Від своїх «родичів» родини саксгорнів – валторни, власне труби і тромбона – туба відрізняється, якщо придивитися, розміром і конфігурацією певних частин.

В оркестрі туба виконує функцію баса. «Коли тромбоніст перевівся в іншу військову частину, не захотів бути музикантом, то його я замінив в оркестрі, – розповідає Сергій. – Також граю, коли треба, на евфоніумі, він на октаву вище звучить від туби, «писклявіше». Це середні голоси – як баритон у вокалістів».

Військові, які у мирному житті донедавна були музикантами, до речі, нерідко відмовляються доєднуватися до військового оркестру. Таке своє рішення нещодавно озвучив один із захисників із київського Національного академічного духового оркестру України, який воює на Запорізькому напрямку і не хоче афішувати своє прізвище. До того ж, практично неможливо перевестися в іншу військову частину, якщо до цього був інший рід військ, зауважує співрозмовник.

Оркестр за місцем служби Сергія налічує 24 учасники: «Є різні люди: випускники музичних шкіл, які непогано грають, аматор-самоучка і ті, хто закінчив музичне училище. Кларнетист і я – із вищою освітою».

Із київського духового колективу в ЗСУ також служать Олексій Долганов, Віталій Кузьменко, Максим Хастян, В’ячеслав Балан і ще один музикант, який не вважає за потрібне назватися. У цивільному оркестрі вони грали хто на чому: ударні, тенори-баритони, саксофони, туби. «Бас-гітарист, саксофоніст – ніколи б не подумав – пішли воювати.Тубіст Льоша Долганов раніше служив, три роки на контракті. Тепер у військовому ліцеї», – розповідає Сергій Клімченко, який періодично контактує з київськими колегами: телефонує чи обмінюється повідомленнями у месенджерах.  

Військовий оркестр грає багато патріотичних пісень. Серед фаворитів – «Ой, у лузі червона калина» в аранжуванні Артема Погорєлова із київського Національного академічного духового оркестру України. Столичний цивільний колектив, в якому донедавна грав Сергій Клімченко, приїздив із виступом ще влітку минулого року в його військовий підрозділ. Співають, наприклад, «Водограй», а ще – грають музику Джо Дассена. 

Репертуар гурту «Кінь біжить – козак співає» (КБКС), який складається із восьми військових, включає пісні «ТіКу», «Москва втонула і згоріла» («Спів братів») та інші, безжальні до ворога у період російсько-української війни. Натомість у дитячій бібліотеці грали «Гуцулку Ксеню» і українські народні пісні. Гурт «КБКС» для виступів перед українськими захисниками на передовій долучав до своїх виступів «Культурний десант», який започаткував відомий телеведучий, а тепер військовослужбовець Коля Сєрьга.

Назву гурту «КБКС» придумав командир, який любить музику і опікується оркестром та гуртом. Підказує, які пісні ввести в репертуар. «Ще відпустка не закінчилася, а я вже мав завдання», – усміхається Сергій Клімченко. 

«ПІСЛЯ МАЙДАНУ ПРИПИНИВ ДИВИТИСЯ МАНІПУЛЯТИВНЕ РОСІЙСЬКЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ» 

Сергій Клімченко говорить чудовою українською, чим спростовує брехню про те, що народженим на сході України державна мова є якоюсь не своєю, заскладною. Сергій родом із селища Фабричне Лутугинського району Луганської області, ще у 2014 році захопленому ворогом. У 1998 році він закінчив Луганське музичне училище і вступив до Київської консерваторії. Відтоді мешкав у столиці та області.

Захоплення музикою передалося від батька. Вдома було фортепіано, платівки і багато магнітофонних записів. Спочатку Сергій навчався у музичній школі по класу фортепіано, паралельно обрав тоді тубу і духовий оркестр. Потім було навчання у Луганському культпросвітньому училищі, де опанував уже духовий інструмент – кларнет.

Дотепер Сергій вважає правильним свій професійний вибір – гру на тубі. Коли вчився у музучилищі, був учасником міжрегіональних конкурсів у Запоріжжі, Донецьку, займав призові місця. Успіхи відкривали шлях до консерваторії. Сергій обрав Київську, хоча в його регіоні нерідко у ті часи дивилися у бік сусідньої країни і розхвалювали російські заклади.

Його батьки – і мама, і батько – 1950-х років народження, на Донбасі були русифікованими; у сім’ї спілкувалися російською мовою, розповідає Сергій. Бо українська вважалася «нестатусною». До того ж мама трохи жила на Уралі. А от бабуся була зі Львівської області, а дідусь – із Чернігівської, говорили вони українською. 

«Я вирішив перейти на українську мову в 2013 році, коли працював у київському ансамблі «Академія», – розповідає військовослужбовець. – Його створили для концертів за кордоном, а учасники колективу – музиканти з різних регіонів спілкувалися українською».

Важливим для укріплення світогляду Сергія Клімченка став і 2014 рік. «Після Майдану я припинив дивитися російське телебачення, – розповідає співрозмовник. – Бо зрозумів, що вони маніпулюють». Сергій «зістрибнув» з москальської пропаганди. «Хоча в Україні, на жаль, ще вистачає тих, хто готовий вірити російським побрехенькам. Вони зараз не висовуються, але вони є», –констатує співрозмовник.

Коли частину Луганської області, де жили літні батьки Сергія, Росія перетворила у незаконну терористичну «ЛНР», – рідних людей син і донька забрали на Київщину. Втім у 2017 році батьки вирішили повернутися у свій дім. Батько хворів. Тож вирішили не обтяжувати дітей своєю постійною присутністю. Маму Сергія, до речі, на Луганщині навіть «бандерівкою» обзивали.

ПІД ЧАС ТИМЧАСОВОЇ ОКУПАЦІЇ В ІРПЕНІ ТУБА ВЦІЛІЛА ДИВОМ

Сергій до 2015 року знімав житло у Києві, а потім купив собі квартиру поблизу столиці – в Ірпені. Влітку 2020-го чоловік забрав до себе з тимчасово окупованої території на Луганщині бабусю – після того, як у травні померла мама. Батько відійшов у засвіти два роки перед тим. «Спочатку бабусю вивезли у Станицю Луганську, тоді це була неокупована територія. Я зустрів, забрав», – згадує співрозмовник. 

Разом із бабусею Сергій Клімченко був 24 лютого 2022 року в Ірпені. «Я вторгнення проспав, – зізнається Сергій. – Мені зателефонувала вранці подруга і сказала: «А ти знаєшь, уже Адєссу сдалі... Уже всьо...». Хоча насправді було інакше, але російські війська повномасштабно посунули в Україну.

Багато знайомих з дітьми поїхали відразу ж з Ірпеня – за кордон або на захід України. А Сергій упродовж 10 днів не наважувався, бо 83-річна бабуся, з якою жив, ледь ходила. «Вона не вірила, що Путін може до нас дійти, відмахувалася: «У них нічого не вийде. Нікуди я не поїду», – розповідає військовослужбовець. – Я вагався, бо не знав, чи зможемо прорватися через обстріли та як літня людина витримає тривалу непросту дорогу».

Їхній триповерховий багатоквартирний будинок із заселеною мансардою в Ірпені знаходиться біля лісу. Із майже десятка родин на ранок 5 березня залишилися в ньому лише вони і ще одна сім’я.

«Москалі вже сусідній район зайняли, «Синергію», «Грін-яр». Щоб до нас дійти, зовсім трохи залишалося, – відтворює дні тимчасової російської окупації 2022 року співрозмовник. – Зранку 5 березня 2022 року були такі обстріли, що ми з сусідами вирішили все ж виїжджати. Бабуся у капцях і халаті самостійно спустилася з нашого третього поверху. Бо було гучно настільки, що навіть вона чула вибухи, маючи проблеми зі слухом».

Їхали на захід України двома машинами. До Білої Церкви з Ірпеня – якихось 100 км – добиралися близько 7 годин. Згодом дізналися, що блокпост, який був на маршруті, російські окупанти зайняли буквально через 2 години. Далі їхали до Вінниці, Тернополя: це також 6 годин, потім 7. Ще десь 8 – до Львівської області, до Стрия...

Коли точилися бої за Ірпінь, в будинок, де мешкали, сталися два  «прильоти»: у квартиру Сергія  на третьому поверсі і сусідську зверху. «У мене дірка в стелі була площею десь півтора метра на півметра. Знесло балкон, тріснула фронтальна стіна, були вибиті всі двері. У сусіда ще гірше – пів квартири і дах «рознесло». Скинулися грошима і поремонтували. Уже після цього я забрав з Львівщини бабусю знову в Ірпінь. Із нашого будинку – всі живі, всі повернулися».

Тоді, на початку березня 2022 року, Сергій з бабусею збирався так швидко, що про речі не згадували. Не забрав ноутбук, фотоапарат. Коли повернувся після деокупації – цих предметів у квартирі не було. З кухні ножі, навіть, щезли. Але музичний інструмент дивом вцілів. 

Коли доглядав за бабусею, про військову службу Сергій Клімченко не задумувався. 13 березня минулого року,  на жаль, старенька померла в лікарні у віці 84 років від ускладнень ковіду. На наступний день у Сергія Клімченка був запланований візит до територіального центру комплектування.

НЕІДЕАЛЬНИЙ ЗІР НЕ Є ПРИЧИНОЮ НЕ СЛУЖИТИ

Музикант Сергій Клімченко ніколи не мріяв про військову службу. Але обов’язок захищати Україну у період повномасштабної російсько-української війни сприйняв як належне.  

Звертаю увагу, що Сергій носить окуляри з масивними скельцями. «Зір +7, який у мене, у період воєнного стану, – не є причиною, щоб не служити», – каже нині стрілець одного із навчальних центрів України.

Після мобілізації за повісткою Сергій трохи більше місяця набував навичок військового. Для його віку, каже, було нелегко. Ділиться: «Зрозуміло, що був стрес. Непросто змінити життя у 45 років. Трохи було страшнувато. Уже звик. Не на фронті ж служу, мені простіше. Хоча рано чи пізно всі можемо опинитися на передовій».

Опанувати зброю було значно легше, ніж музичний інструмент, каже музикант. Єдине – оскільки у нього поганий зір, то не виходить стріляти на відмінно. Тож Сергій переважно грає в оркестрі частини, а також у гурті «Кінь біжить – козак співає» (КБКС), який організували за ініціативи командира. Музиканти долучаються до підтримки духу захисників у Київській і Сумській областях. Ще військовий оркестр бере участь у прощальних церемоніях по загиблих захисниках...

Зрозуміло, попередньо жодні виступи не афішують, щоб не наражати себе та інших на небезпеку. Якщо виступають десь ближче до кордону з ворожою країною, оркестрантів просять приходити у цивільному, щоб не привертали до себе увагу. Бо десь поряд можуть бути російські навідники або окупанти з ДРГ, які у прикордонних областях намагаються заходити на українські території.

Окрім запланованих концертів, інколи виникають невеликі спонтанні виступи – буквально для кількох людей, якщо дозволяє час, звісно. «Ідемо, бачимо блокпост – чому б не додати військовим трохи настрою. Або прямо в окопі. Я, баяніст – старший солдат, ще кілька солістів», – розповідає Сергій Клімченко.

Військовослужбовець-музикант – реаліст: не думає про швидке завершення війни. Але знає, яку б хто не мав спеціальність у мирному житті, долучатися до захисту України – то обов’язок і необхідність.

Валентина Самченко, Київ

Фото Юлії Овсяннікової.