Україна та її межі

Так, землі, де сьогодні стоїть і воює наша армія – це історичні землі Слобідської України. Що це означає?

…У лютому 1945 року три лідери трьох країн зібрались у Ялті вирішувати питання геополітичної мапи та впливів в Європі після перемоги у Другій світовій. Серед питань, які дискутували, – кордони України. А саме, західні кордони. А ще детальніше – Львів та околиці.

США та Британія обстоювали їх як польські, СРСР називав українськими. Тиску Сталіна не могли протистояти Рузвельт та Черчилль, він наполягав на лінії Керзона (британського міністра закордонних справ початку ХХ століття), яка малювала кордон між поляками та українцями у 20-х роках ХХ століття. Так постали сучасні західні кордони України, – завдяки таємним угодам.

Щоправда, навряд чи згадували тоді, у 1945 році у Ялті про таємну угоду Молотова-Ріббентропа 1939 року, за якою кордони радянської України доходили аж до Варшави. Саме так СРСР та Німеччина ділили Польщу і малювали кордони своїх імперій за рахунок сателітних утворень, на зразок УРСР… 

Ілюзорне уявлення про непорушність кордонів і зон впливу було зруйновано у XXI столітті країною, яка називає себе правонаступницею всього СРСР. Російські еліти, а потім і народ, вголос декларуючи визнання кордонів 1991 року, цілком спокійно почали ламати свої ж обіцянки, окуповуючи території на Кавказі, а потім вже у географічному центрі Європи, в Україні. Під приводом «повернення історичної території». 

Напад Росії у 2014 на схід країни і вже повномасштабний у 2022-му по всьому російсько-українському кордону знову загострив питання про наші, історичні українські межі. Чи визначаються вони кордонами України з 1991 року і що входить до цього поняття?

Дотримуючись формальної логіки  меж: «Костомаров, видатний наш історик, який народився у Воронежі, то виходить він росіянин? І Плужник був мешканцем Вороніжа, то він російський письменник?», – риторично запитує Ігор Гирич, доктор історичних наук історик, дійсний член Наукового товариства імені Шевченка (НТШ).

А й справді, коли як не зараз, в день 33-го дня Незалежності ще раз поглянути на ці два поняття: українських кордонів і кордонів воюючої України.

Цікавитись національними межами – це нормально

Йшов 2020 рік, за кілька днів Європа закриє свої кордони на карантин, ледь не останнім виривається до Польщі автобус з групою українських туристів. «Польсько-словацький вояж: рідне і красиве» – це був єдиний розроблений і втілений повноцінний маршрут місцями саме компактного заселення українців за межами «кордонів 1991 року». 

Частота таких турів не була аж такою великою, – кілька разів на рік як і кількість учасників. За зізнаннями екскурсантів їх приваблювала можливість побачити “закордон”, термальні басейни і «щось нове». Поява по дорозі могили Михайла Вербицького, автора українського гімну, дерев’яних українських церков та музею української культури у Свиднику (Словаччина), відвідання музею Енді Ворхола, культової фігури сучасного світового мистецтва, засновника попарт і «греко-католика» (так себе називав) стали для багатьох відкриттям... Етнічні українці там і досі живуть.

На жаль, до початку вторгнення російських «іхтамнєтів»  в Україну 2014 року не було втілено жодного постійнодіючого українського екскурсійного туру в РФ по місцях компактного проживання українців. А там теж було б на що подивитись і кого згадати. І не лише – такі відвідання – це важлива частина національного усвідомлення своєї історії та етнічних меж. Як пояснює  Ігор Гирич: «В еліт не було розуміння цієї потреби», а в посполитих українців не було бажання пізнавати український світ за кордонами України. Натомість і до сьогодні в Україну приїжджають польські туристи задля відвідання міст і місць, пов’язаних з польською історією, і це стосується далеко не лише одного Львова. І це нормально.

Межі кордонів України 1991 року значно вужчі за кордони українського етносу, десь на чверть. І сором’язливо замовчувати цю історію ми нині не маємо права, бо «забудькуватість» тут часто виглядає як слабкість, якою може користуватись сильніша сторона. Як і не маємо ми анінайменшого бажання ревізіонувати історію і тим паче  формувати «імперські» прагнення. Нам варто цікавитись і знати – хто ми і де ми на цій мапі світу. 

Нормально знати, що офіційні кордони не завжди збігаються з національними. Не нормально вбивати людей і руйнувати будь-які і будь-чиї кордони. Хто-хто, а нинішні українці це точно знають.

Кордони 1991: де проблемні місця

Мапа 1991 року, яка стала основою меж нинішньої держави Україна це й справді «ленінський проєкт» (пригадуємо псевдоісторію від Путіна), але сталінського варіанта. Тільки проєкт не України, а урізання українських кордонів на сході до мінімальних меж. 

І Олексій Сокирко, історик, член «Українського товариства з дослідження вісімнадцятого століття» (USECS) і Ігор Гирич, коментатори цієї теми, погоджуються що ми не мали б і таких меж 1991-го, якби не Українська держава та Берестейський договір 1918 року. Саме в межах цих основних точок і йшла далі російська експансія вглиб України… 

«Ми повинні чітко розуміти, що території 1991 року – це колоніальні території, які нам дозволила мати Росія, яка була окупантом. Ці межі окреслив нам окупант як йому було зручно. Ми втратили багато. Бо не було ж проведено плебісциту».

Часто можна почути про те, що у ХХ столітті почали формувати кордони за етнонаціональним (для колонізованих народів – мовним) принципом. Але цей принцип не завжди спрацьовував. І не завжди був точним. Скажімо, загальновідоме нині містечко Суджа на початку ХХ століття мало понад 60% україномовного населення, але його включили до складу РФ, те ж саме сталось і з Кубанню, яка на початку ХХ століття всіма визначалась як територія українського заселення. Так, геополітичні і воєнні обставини впливали більше за перевагу якоїсь людності. «Саме за ленінським проєктом кордони і межі України виявилися найменшими», – зауважує Ігор Гирич.

Одним із найдостовірніших джерел меж українських територій початку визвольних змагань науковці називають карту Степана Рудницького – географа, який фактично створив українську національну географічну науку і був директором географічного інституту у Харкові. «Він згодом був репресований», – зауважує Ігор Гирич і додає. – Це, до речі, учень Михайла Грушевського. Дивіться, Берестейщина – частина України. сучасна Холмщина – це теж частина України. І територія Гомеля це теж була визнана частина України». 

Про існування в межах української держави цих територій не згадувались донедавна навіть у курсі історії України. Як зазначає історик: «Такі речі треба говорити. Треба говорити, що, скажімо, Берестейщина – це територія етнічно українська, яка потрапила до Білорусі, тому що Сталін сказав, що українцям буде досить».

Як коментує географ і краєзнавець Андрій Байцар: «На основі переписів населення Австро-Угорщини (1867 – 1910 рр.) та Російської імперії (1897 р.) Рудницький визначив тогочасні межі суцільної (мінімальної) та мішаної (максимальної) української етнічної території». 

Як змінились кордони УНР у порівнянні з етнічними кордонами, можна побачити на мапі того ж Рудницького після підписання Берестейського договору. Коментує історик та популяризатор науки Кирило Галушко: «У договорі визначалися кордони України, частина з яких була вказана остаточно, а частина (наприклад, українсько-російський кордон) підлягала подальшому уточненню в ході міждержавних переговорів. На цій карті червоним діагональним виділенням показані території зі спірним статусом (Холмщина, українські етнічні частини Бессарабії, українсько-російський кордон на схід від Курська і Бєлгорода). Переговори з РСФРР відбувалися 23 травня – 11 листопада 1918, і закінчилися нічим».

Особливо помітним є «зникання» з офіційних кордонів України значної частини етнічних земель, які стають частиною Росії, а особливо значна це Кубань. Ігор Гирич пояснює відхід території до Росії суто географічним розташуванням: «Кубань  дуже далеко була від України. Гетьман Скоропадський намагався її приєднати. І за часів УНР були постійні місії, і була створена Кубанська народна республіка. І вони дуже хотіли приєднати Кубань як федеративну територію до України. Але це 300-400 кілометрів від східного кордону. І межа переривається на районі Дону там, де була територія війська Донського, яке все ж таки переважно було російським. Якби Кубань була суцільною територією з Україною, це було б простіше здійснити. Але оцей географічний розрив створив певний негативний контраст. Якщо брати настрої населення, вони були навіть більш проукраїнські, ніж у населення Донбасу. 

Скажімо, Микола Міхновський у 1924 році ховався від більшовиків на Кубані і викладав там в українському педагогічному інституті. Кубанських українців у Збройних Силах УНР була маса: перший військовий міністр Віктор Павленко був з Кубані родом». 

Ігор Гирич наводить приклад швидкої деукраїнізації цих земель у підрадянський час. За 30-90-ті роки ХХ століття там знищено всі осередки української самоорганізації. «Віктор Чумаченко, історик з Кубані, який казав, що він ледь не останній українець. Тобто, на жаль, це деукраїнізація території. Вона відбулася дуже і дуже сильно. Причому нас росіяни звинувачують, що ми дерусифікацією займаємося, а деукраїнізацію можна робити?”

Далі за північні, східні та навіть західні кордони, які перебували в межах «кордонів 1991» залишались українці. Північні та східні території піддавались жорсткій деукраїнізації. За офіційним мовчанням світу, мовляв, це «внутрішні проблеми» СРСР, а потім і за таким самим мовчанням незалежної України, українці як найчисельніший народ і на Кубані, і на тій самій Воронежчині зникали. В рамках матеріалу неможливо втиснути деталі, але за посиланням ви можете почути детальну розмову з істориком Ігорем Гиричем про кордони української осілості, радянські територіальні махінації та тих, хто домігся існування України у межах 1991 року. 

Коли ми почали уявляти  Україну у точних межах?

Кордони – річ умовна і разом з тим надзвичайно складна, бо серед складових і поняття самоідентифікації нації, і релігійні межі, і культурні кордони. Вони не завжди збігаються із картами. Але і мислити картами ми почали відносно недавно. Як зазначає Олексій Сокирко – «картографічна свідомість є пізнім явищем. Вона існувала в свідомості еліт, які вміли читати книжки і розумілись на картографуванні». Масова ж свідомість, яка вже накладала території на контурні карти почала формуватись у ХІХ столітті, коли в школах з'явилися настінні карти і глобуси.

Олексій Сокрико досліджує саме ту епоху, коли почала формуватись основа української держави. Ми, сучасники, часто намагаємось бачити події того часу із поглядом через гугл-мапи чи джіпіес прив’язку.Тоді таких гаджетів не було взагалі. То ж як визначались межі?

«Ранні держави, держави середньовіччя, досить пластично ставилися до поняття кордонів, – каже Олексій. «Вони не уявляли собі до кінця за відсутності карт масштабів територій. Це значною мірою було віртуальним поняттям. І тільки з часів Ренесансу, коли почалося картографування уже за допомогою більш-менш сучасних інструментів, ситуація почала змінюватися». 

З історії Європи (і тут ми теж серед них) є низка державних утворень, які були з плаваючою територією. «Як правило, це були військові спільноти, типу вікінгів, або класичні держави степовиків, кочових народів, які вважали територію своєї держави там, де зараз перебуває їх табір», – пояснює Олексій.

То ж коли формується на цих територіях уявлення про межі і кордони своєї держави? Сокрико веде цю тяглість із часів давньої Русі: «У принципі, у руських еліт було уявлення про державу як про певну не просто про спільноту, а про народ, даний Богом, який вони були зобов'язані захищати, опікуватись ним. Русь зі столицею в Києві  була територіальною державою. 

Є таке складне поняття –  патримоніальна монархія. Принцип її функціонування – це сім'я, династія, родина. І поділ влади всередині родини відбувається так, як в цьому випадку в звичайній родині, тільки з поправкою на території, уділи, міста і так далі».

Після Руського королівства, під час входження українських земель до Великого князівства Литовського, еліти вже мають чітко окреслену територіальну свідомість. Але, знову ж таки, кордони дуже прозорі, дуже умовні. Вони починають викристалізуватися тільки десь в другій половини XVI століття».

Тут важливо зазначити, що довкола цих умовних територій завжди, практично завжди велись війни. Пояснює історик: «Переділи територій це завжди війни. Мирний обмін з'явився дуже пізно. І той, як правило, був наслідком завершення війни, коли треба було шукати компроміс стосовно кордонів».

Коли князі литовські, польські королі видають привілеї для Волині, для Київщини, для Поділля – це вже територіальна прив'язка. 

Прикладом держави, яку ми можемо приблизно порівнювати із сучасним устроєм є Гетьманщина. Олексій Сокирко: «Гетьманщина як держава народжується у період Хмельниччини. Одразу в угодах, договорах окреслюється її устрій, її ступінь суверенітету, кордони, одразу говорять про територіальні рамки. Але тут ремарка, що територіальна свідомість козацької еліти з'явилася не одразу. Бо дуже довгий час, іще в XVI, і на початку XVII століття, козаки, будучи такою от корпорацією найманців, вони, в принципі, не мали такої сильної територіальної свідомості».

Але існувала Гетьманщина як окрема держава недовго. І саме тут приховано важливий момент, – як вдалось українцям тримати(сь) в межах певних «своїх» територій, перебуваючи фактично в силовому полі інших держав. Пояснює Сокирко: «Коли Гетьманщина була інкорпорована в Російську імперію, коли поділили Річ Посполиту, – залишились еліти. Залишки підросійських, підавстрійських еліт в Україні з розумінням територіальної прив'язки: ось територія, ось народ. Держава вчора була такою, сьогодні вона інша, але народ є той самий».

На територіях, які перебувають по різні сторони кордонів імперій все ще є цілісне поняття своєї території. Пояснює Сокирко: «Є поняття великої Батьківщини. Мала батьківщина, це Полтавщина, наприклад, чи Сіверщина, чи Поділля. А велика – це є все ж таки Русь, Україна. Русь – ця назва найдовше залишалася в Західній Україні, але в ХІХ столітті ці назви цілком зливаються в понятті України».

Аж до початку бурхливого ХХ століття українці без своєї держави тримались свого національного усвідомлення: наявності території та народу, який на ній живе. «З точки зору перспективи завдання українців полягало в тому, щоб вони усвідомлювали, що є одним народом, який розселений на великій території, поділеній між двома імперіями. От, цю тезу, цю ідею, як частину національного міфу, її виносили надніпрянці», – зазначає Сокирко.

Детальніше про братство Тарасівців та унікальну Лубенську справу 1907 року (де лубенський комітет самоорганізовує тогочасну самооборону, аби захищати українців та євреїв від погромів) і яке відношення вони мають до теми українських кордонів – слухайте у розмові з Олексієм Сокирком за посиланням.

Що робити із цими знаннями?

Підсумовуючи, варто зафіксувати, що територіально українці мали і розуміли межі своєї території навіть за відсутності своєї держави.  Чи то у XVIII, чи у ХІХ столітті.

Так само, як вже після окупації українських територій більшовиками у ХХ столітті, – було створено сателітну українську республіку у межах, які були значно вужчими за реальні території проживання українців. 

Олексій Сокирко каже, що ми маємо розуміти, знати і усвідомлювати, що це етнічні українські землі, які потрапили у межі інших радянських республік: «Історично вони були українськими. Просто тут же ж проблема в тому, що от російська, особливо радянська імперія, вони стільки з ними системно попрацювали, що вони просто перетворилися на інтегральну частину цього руского міра.І забирати ці території назад, ну, а людей куди дівати? Це точно історія не для нас». 

Ігор Гирич переконаний, що ми повинні не лише розуміти свої кордони, а ці знання мають робити нас і нашу позицію сильнішою: «Реальна карта України, ну, мала б бути на чверті більша, ніж є сьогоднішні державні кордони. Питання ж не в претензії, а в тому, що нація повинна розуміти, де були межі її етнографічного заселення. Це не є претензія. Росіяни ж не відмовляються від українських земель, які навіть не входили в межі Російської імперії. І чомусь, скажімо, наша позиція українська була така, що ми не повинні претендувати, але Росія претендує, то здавалося б тоді необхідно було б хоч розвивати свою точку зору на цю претензію. Бо це дуже дивна ситуація, що українці самі не знають, де вони живуть».

Можливо, якби не лише у 2020 році було організовано бодай один туристичний маршрут місцями життя українців, то потім надзвичайний попит мали б такі самі маршрути на Курщину чи Кубань, в осередки українського гомельського життя, де була б можливість спілкувались із місцевими, заходити у хати-музеї і жертвували кошти на  підтримку культурних українських пам’яток – сьогодні в нас було б значно більше аргументів і сили повертати собі свої кордони. Зрештою, українці навіть в часи бездержавності та окупації добре пам’ятали хто вони і де їхня земля.

Час повертати собі пам’ять, а вона значно ширша за межі 1991 року.

Ярина Скуратівська, Київ 

Перше фото ілюстративне