В чому полягає таємниця непереможності й незламності Українського козацького духу

Століттями чужинці дивувалися неповторній Звитязі Українського воїна

Духовність! Честь! Звитяга!

- Тут місце пустинне, і година вже пізня; відпусти народ, хай по селах розійдуться, і куплять поживи собі…. (Мт.14:15) – звертаються учні до Ісуса.

І дійсно, народ був стомлений, терпів від спраги та потребував поживи.

Український народ віками також томиться від “спраги” та потребує поживи. І століттями, як по чужині, так і по "нашій та не своїй землі" (Тарас Шевченко) скитаються сини та дочки України. Шукають змоги, щоб втамувати  “спрагу” гострого відчуття потреби СПРАВЕДЛИВОСТІ та подолати “голод “ у пошуках ПРАВДИ БОЖОЇ для свого народу.

- Не потрібно відходити їм, нагодуйте їх ви! (Мт.14:16).

Такими словами Христос підбадьорює своїх учнів та водночас словами святого Євангелія, ніби звертаючись до всього Українського народу. Особливо до тих, кому Господь доручив надзвичайну місію: іноді навіть ціною власного життя боронити свій край та відновити віру у свідомості народу. Віру у Справедливість, Правду та власні сили.

Не завжди радо віддається людина на промисел Духа Святого. Іноді вагання, сумніви та недовіра стають перепоною.

- Не маємо чим нагодувати, тут є тільки п'ятеро хлібів й дві риби. (Мт.14:17) – недовірливо звучать слова учнів.

- Хіба ми зможемо щось змінити? Та що від нас залежить? Хіба на нас зважатимуть "князі" світу цього? – лунає вагання та розпач вже з вуст нашого народу.

І здається, ніби оте "місце пустинне", що згадується у Євангелії, стало основою свідомості суспільства. На перший погляд здається, ніби пустота, і нав'язаний комплекс меншовартості остаточно зруйнували внутрішній дух Віри та Звитяги Української нації.

- ... І  взяв Він п'ятеро хліба й дві риби, споглянув на небо, поблагословив й поламав ті хліби, і дав учням, а учні – народові. І всі їли й наситились, а зі шматків позосталих назбирали дванадцятеро повних кошів... Їдців же було мужа тисяч із п'ять, окрім жінок і дітей.(Мат. 14:19-21)

Учні, дивуючись, ще більше укріпились у Вірі. Натхненні чудом Спасителя ще ревніше пішли за ним.

Як через ламання Спаситель помножує хліби, так через Благодать Духа Святого помножує відвагу та ревність у серцях тих, хто в Любові та Жертовності наслідує Його в наші дні. Тих, хто готовий принести найвищу жертву – своє життя – во ім'я Перемоги і Торжества Божої Правди на Святій Українській землі, у серцях Українського воїнства. І щедро родить, помножуючи своїх героїв, Українська земля. Сягаючи корінням у глибину тисячоліть, проростає із сердець героїв могутнє дерево славного Українського роду.

Щедро, рясніючи плодами Чину боротьби та Перемог, втамовує і "голод", і "спрагу" нашого народу – відновлює дух Віри та Свободи. 

Століттями чужинці дивувалися неповторній Звитязі Українського воїна. Варто пригадати блискучу перемогу козацтва під керівництвом Богдана Хмельницького та отамана Івана Сірка по взяттю за лічені дні фортеці Дюнкерк, що була захоплена іспанцями, і котру понад десять років не могла відбити французька армія.

Чи то слова сказані Шарлем де Голлем:

– Якби я мав таку армію, як УПА, німецький чобіт ніколи не топтав би землі Франції.

Та й у наші дні на початку війни на сході, в час, коли Українська армія перебувала у напівзруйнованому стані, колишні студенти, інтелігенція та прості хлібороби, об’єднавшись у добробати, не маючи належного озброєння та амуніції, дали достойну відсіч, до зубів озброєній, вишколеній московській орді.

Так і сьогодні, коли за короткий термін, за підтримки цілої армії злагодженого волонтерського руху, Українська армія перетворилася на одну з найбільш боєздатних та дієвіших, Український народ не припиняє  дивувати світову спільноту своєю злагодженістю та звитягою.

То в чому ж полягає таємниця непереможності та незламності Українського козацького духу протягом цілих віків аж до сьогодення?

Духовність, Віра, дух Свободи та гостре відчуття потреби боротьби за Справедливість – ось вони – фундаментальні камені нездоланності Українського козацького духу.

Пригадаймо собі відгуки сучасників про духовне життя Запорожців: під час посту Січ нагадувала величезний монастир, а курені – своєрідні келії, де мерехтіли лампадки, витав запах ладану та панував дух молитви.

Чи з яким трепетом душевним чубаті, кременочолі запорожці у своїй січовій церковці на молебнях просили благословення у Богородиці перед походом чи приносили подяки по завершенні його.

А вже у дрімучих Карпатських, непрохідних Волинських лісах, де на якомусь  старезному пні перетвореному на тимчасовий престіл перед лавами суворочолого воїнства УПА служили святкові та недільні літургії бувалі фронтові капелани. У вись підносилась молитва, і Віра, віра у Христа та  правоту Визвольної боротьби, надавала наснагу та сили до подальшої боротьби і Перемог.

Також і сьогодні: з якою обережністю прикріплюють до бронежилетів вервички наші воїни, з якою радістю зустрічають на бойових позиціях своїх капеланів!

А настільки щирою та справжньою є молитва там, де свистять кулі та вибухають міни і снаряди. Молитва, на котру, немов у бліндажах духовних, частенько збираються побратими різних конфесій, а то й віросповідань.

Молитва за Перемогу, за Україну, за побратимів, за Майбуття.

Хочу навести один із таких прикладів. Посвячуючи Великодні кошики воїнам по лінії фронту (за кошики як правило слугувати бойові шоломи чи скрині з-під боєприпасів), ми зайшли на передові позиції 10-тої окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ.

Освятивши паски, промовивши слово науки та благословивши воїнів, я продовжую розмову з ротним, це Максим Ємець, мій земляк – Березун. Цей молодий за віком але зрілий за помислом бойовий офіцер залишає неповторно-позитивні враження від розмови з ним.

Неквапно розповідає, як про проблеми, так і про досягнення, ознайомлює із подробицями фронтового життя їхнього бойового товариства. 

– Отче, хочу Вам дещо показати та попросити про послугу - якось поспіхом, ніби чогось устидаючись, мимоволі промовляє допоки підходимо до одного з бліндажів.

–  Ось! – і з якоюсь особливою благоговійністю Максим знімає з центральної полиці бліндажа невеличку ікону Димитрія Солунського. – Я її знайшов ще в далекому 2015-році, на місці вщент снарядами розбитої каплички неподалік від Дебальцевого...

Вона єдина, що там було вціліло... З того часу вона завжди зі мною, молюся і я, і хлопці.  Господь, за молитвами святого Димитрія, завжди оберігав нас, а зараз ми збираємось на ротацію, тож я хочу передати її Вам до храму.

І розповідь бійця, і сам акт, спонуканий глибокою вірою, розчулив мене до глибини душі.

Тож, коли через певний час я побачив його разом із нареченою у себе у храмі на святій літургії, радості від зустрічі, здається, меж не було. 

Тримаючи в руках посеред храму цю новітню святиню та символ Віри і Боротьби Українського козацтва, славний воїн Максим Ємець під час молитви підніс ікону до благословення свяченою водою. Відмовивши Вервицю Перемоги, встановили її на чільному місці.

І вже у близькому часі вона буде прикрашена своєрідним кивотом у фронтовому стилі.

Якийсь особливий сакральний зміст відчувається у всій цій події, адже знаходитись ікона буде у храмі Всіх Святих Українського народу - а саме їх та самого Христа наслідують наші воїни, захищаючи свій народ.

Більше того, фундамент храму був освячений саме в цей день, у день, коли свята церква поминає святого Димитрія Солунського. Тож знаменно, що з фронту ікона примандрувала саме до нашого храму, адже Чином своєї Боротьби та героїчно пролитою кров'ю наше воїнство освячує фундамент майбутньої, Великої Могутньої Української Держави.

СЛАВА ХРИСТУ - СЛАВА УКРАЇНІ!

Микола Мединський, фронтовий капелан, клірик Коломийської єпархії УГКЦ