За Україну — під знаком едельвейса

Чому військовослужбовці 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади носять цю квітку на рукаві, вітаючись, кажуть: “Лем ми!” і за що звуться “Закарпатським легіоном”

Оскільки цьогоріч День Незалежності України може пройти без традиційного військового параду, а наших захисників закликають честувати в якийсь інший оригінальний спосіб,  Укрінформ знайшов такий спосіб і долучився до потрібної справи. У редакційному спецпроєкті ми розповідаємо про кілька знакових військових формувань ЗСУ в регіонах, завдяки яким і маємо нині Незалежність.

На Закарпатті це — 128-ма окрема Закарпатська гірсько-штурмова бригада. У нашій спеціальній розвідці розповімо про те, чому донедавна ця бригада називалася «Туркестанською», а зараз неофіційно іменується “Закарпатським легіоном”, як військовослужбовці 128-ї ОГШБр самі розробили свої знаки розрізнення і яка відзнака в бригаді інколи більш вартісна за міністерську нагороду. А також - за що і чому в Срібній закарпатській бригаді нагороджують дітей.

МІНЯЄМО СТІНГАЗЕТИ НА QR-КОДИ

Ми зустрічаємося з військовими в Мукачеві, у військовому містечку, одному із кількох, де базується бригада на місці постійної дислокації на Закарпатті (крім Мукачева, гарнізони 128-ї є ще в Ужгороді та Виноградові, торік заговорили було про те, що відновлять військове містечко і в Береговому, але — не сталося). Військові в Мукачеві нині зайняті важливою справою — тут проводять реконструкцію музею 128-ї ОГШБр, кажуть, для того, аби було де виховувати молодь на прикладі сучасних героїв. А де їх на Закарпатті шукати, як не у 128-ій бригаді, що серед перших стала на оборону кордонів країни на Луганщині, змагалася з ворогом на околицях ДАПу, тримала Дебальцівський плацдарм?

Проєкт музею розробила спеціально для бригади студентка художнього інституту Іванна Джуранюк, кошти на нього шукатимуть у меценатів, а після завершення включать у перелік місцевих туристичних маршрутів.

Під майбутній музей відвели одне з приміщень на території військової частини, власне, тут донедавна і був музей бригади — такий типовий, у “совєцькому” стилі: зі стендами, фотографіями та вирізками з газети “Правда” на стінах. Зараз усе це зі стін зняли, після ремонту це добро замінять плазмами та інтерактивними матеріалами з QR-кодами. А перед самою будівлею мукачівські військові планують встановити алею пам'яті загиблим у російсько-українській війні з 2014 року, із викарбуваними на стелах їхніми іменами. Тут щотижня правитимуть панахиду.

- Музей бригади, — я свою думку щодо цього висловив ще коли тільки обговорювали цю ідею, - каже заступник командира бригади підполковник Євген Бондар, - це не спеціальна кімната, де ветерани бригади можуть вшановувати своє комуністичне минуле. Це музей для молоді, яку треба виховувати на сучасному прикладі, сучасній війні та сучасних героях. Хоча побажання ветеранів ми врахували — в одному із залів буде відображена історія дивізії від її створення - з 1922 року.

ЗАЛИШИЛИСЯ “ЗАКАРПАТСЬКИМИ”

Питаю у військових, чи асоціюють себе нині з історичною бригадою, якій уже 90 з гаком років з часу створення і яка називалася донедавна Туркестанською.

- Ні, не асоціюємо, хоча поважаємо історію бригади, - каже підполковник Бондар.

— В історичному формулярі, - продовжує він, - є дата створення бригади - 1922 рік, ми від цього не відходимо, бо це, зрештою, ніхто не скасовував. Але ми свідомі того, що та історична бригада з 1922 року по 2014 — то одне, а з цього часу — це інше зовсім формування. Ми наразі залишили за собою найменування “Закарпатська” - воно з'явилося після ліквідації паводків у 90-х, коли наші військовослужбовці допомагали цивільним боротися з наслідками стихії. До того часу це формування називалося “128 туркестансько-закарпатська механізована дивізія”. Ми пережили з того часу багато перейменувань, але до останнього залишаємося «Закарпатською бригадою». Це — наш дім.

- А ви, до речі, досі бригада без імені. Звання “імені Карпатської Січі” торік взяли собі прикордонники — Мукачівський загін...

- Це звання довгий час сватали нам — тут, мовляв, була Карпатська Січ у вас, то давайте ви будете бригадою імені Карпатської Січі. Причому тут одне до іншого — бригади тут і близько не було в часи Січі, бригада тут почала дислокуватися після Другої світової. Потім була ще пропозиція: “А давайте ви будете імені Олекси Довбуша”. Але нам не подобалося, що це усе притягнуто за вуха. Тому ми стояли на тому, що ми — “Закарпатська”. Або як варіант — Срібна (це стосується метафори: Закарпаття — Срібна земля). Але ми в цьому вбачаємо ще і такий символізм, що якщо бригада срібна, то вона, значить, друга, а хто тоді золота, тобто перша?

- Ох, як у вас все складно!

- Ой, не кажіть! - долучається до розмови начальник групи цивільно-військового співробітництва 128 ОГШБр Наталя Мещерякова. - Але насправді у всіх бригад беретні знаки, шеврони золотого кольору, а у нас знак сірий, не жовтий, і ми цим справді вирізняємося.

- А назватися іменем когось із загиблих героїв уже в цій війні — не розглядали таке питання?

- Це питання не ставилося, от батальйон імені Кульчицького названий так, бо там в бою загинув командир, у нас, слава Богу, всі командири живі. Вони мають відзнаки Героїв України — це Сергій Шаптала, Василь Зубанич, Сергій Собко, але жоден із них не погодиться, аби його іменем назвали формування. Тому поки так і живемо, - усміхається Євген Бондар.

П'ЯТЬ ГЕРОЇВ УКРАЇНИ І ОДИН ТАНК

Ми обходимо приміщення майбутнього музею — Наталя Мещерякова показує, що і де тут незабаром буде, на чому хочуть акцентувати, аби відвідувачі зрозуміли військових. Тим часом устигаємо поговорити про основні події з життя 128-ї бригади від 2014 року і донині.

- Бригада гірської піхоти тримає оборону на Донбасі з перших днів протистояння. Батальйонна тактична група, до складу якої входили підрозділи бригади, зайшла на Луганщину навесні 2014 року. Далі був Луганський аеропорт, коридор до якого «прорубувався» під командуванням майбутнього Героя України підполковника Василя Зубанича. Бригада брала участь у багатомісячному утримуванні Дебальцівського плацдарму й виходила з оточення під командуванням майбутнього Героя України полковника Сергія Шаптали. Підрозділи бригади останніми під вогнем залишали позиції. Потім знову була оборона рубежів на Луганщині й утримання позицій навколо Донецького аеропорту. Торік бригада тримала лінію розмежування біля окупованої Горлівки. Справді народною стала історія із захопленням російського танка Т-72 — із російськими документами та «сухпайками», який однієї ночі «викрали» на передовій шестеро артилеристів 128-ї бригади. Ця вилазка українських військових була навіть екранізована, так би мовити:  згодом Юрій Журавель створив на основі цієї історії мультфільм — “Як козаки комбригу танк подарували”.

Усі ці події можна буде побачити в музейній експозиції.

- Ми встановимо мапу Донецької та Луганської областей із відміченими точками — де, коли дислокувалася бригада, які позиції утримували, де і які йшли бої. Отут, - показує Наталя на стіну, — буде велика плазма, де постійно крутитимуться сюжети, зняті про 128 бригаду журналістами — це все є в наших архівах, ще плануємо звернутися на канали, аби нам дали відео з архівів у кращій якості. Буде також зала з фото, серед яких роботи укрінформівця Сергія Гудака. У третій залі на великому екрані буде історія бригади від створення дивізії у 1922 році до сучасності. Окрему залу плануємо присвятити взаємодії військових із суспільством — волонтерами, журналістами, капеланами.

- Цей акцент про співпрацю дуже важливий, — долучається до розмови Євген Бондар, - як ми допомагали суспільству, як суспільство допомагало нам. Адже Збройні сили для суспільства і до 2014 року працювали будь здоров - і від паводків рятували, і замети розгрібали, і дороги будували... Але до 14-го року якось було таке ставлення в народі, мовляв, ми армію дарма годуємо. А прийшов 2014-й — і це ставлення кардинально змінилося. Отут і прагнемо показати цю лінію: чи обов’язково, аби цінувати свою армію, треба, щоби розпочалася війна?

Військові кажуть, що музей у Мукачеві постане за два роки — на це потрібно 2 мільйони гривень, вже почали шукати меценатів.

- Для Закарпаття цей музей дуже важливий, бо тут досі немає якоїсь постійної експозиції, присвяченої українсько-російській війні. Є хіба кімната “Музей АТО” в Мукачівському замку, але справжнього музею з власною концепцією немає, а він у наш час дуже потрібен, - акцентує підполковник Бондар.

ХТО СТВОРИВ “ЗАКАРПАТСЬКИЙ ЛЕГІОН”?

Ми виходимо з будівлі майбутнього музею, опиняємося на плацу перед величезними бордами з надписами “Закарпатський легіон” та “Лем ми!”. Розпитую про їхнє походження.

- Назва “Закарпатський легіон” “приліпилася” до нас під час Дебальцівських подій, — пригадує Євген Бондар. - Тоді в боях брало участь багато саме закарпатських формувань, серед військових була потужна частка місцевих хлопців, часто з угорським, словацьким, румунським корінням. А позаяк тоді йшли серйозні радіоперехоплення, ми, щоб не втрачати інформації, говорили в ефірі своєю мовою. Потім уже наші перехопили підслухану у ворогів інфу, що, мовляв, тут до укропів заїхав іноземний легіон і вони спілкуються незрозумілою мовою. Так оце слово “легіонери” увійшло в наш контекст, а згодом до бригади причепилася і назва “Закарпатський легіон”.

- Цікава історія. А ще тоді в мережі активно поширювали жарт про те, що сєпари не розуміють закарпатців через місцеву говірку, якою ті спілкуються. То в цьому жарті теж є частка правди?

- Так, було і таке. А загалом і говірка, і угорська мова нам дуже помагали, бо серед сєпарів нема таких, хто б нас розумів, - пригадує Євген Бондар.

З його слів, уже пізніше в бригаді почали думати і над власним гаслом, так з'явилося “Лем ми!” (із закарпатського діалекту — “Тільки ми!”).

- У десантників є гасло “Ніхто, крім нас” - воно відоме, ну, а гірські штурмовики навіть сумніву не мають, що ніхто, крім нас, а тільки ми — тому “Лем ми!”. Для багатьох, хто до нас приїжджає, наприклад, аудитори з центру — воно спочатку незрозуміле, а коли пояснюємо усі чудово сприймають. Ну, справді — гарне гасло, погодьтеся.

- Погоджуюсь! До того ж, це ще одна ваша родзинка.

- А крім того, у нас і відповідь є: “Кіть не ми, та нико!”, тобто: “Як не ми — то ніхто!”.

- Виходить узагалі як вітання-відповідь.

- Так, інколи так і використовуємо, - каже підполковник Бондар.

НАГОРОДА, ЩО ВІДПОВІДАЄ КОДЕКСУ ГІРСЬКОГО ШТУРМОВИКА

Насамкінець прошу розповісти ще про один символ 128-ї бригади — едельвейс. Ця гірська квітка є і на шевроні військових бригади, вона ж — і на бригадній відзнаці.

- “Срібний едельвейс” - це бригадна відзнака. “Срібний едельвейс” цінується бійцями навіть більше, ніж міністерські значки.

- Ого! А чому?

- Ця відзнака надається тільки військовослужбовцям 128-ї бригади. Ні волонтерам, ані меценатам її не дають, її не можна купити, випросити чи домовитися — тільки заслужити своїми діями. “Срібний едельвейс” — це справді відзнака бійця бригади, який відповідає кодексу гірського штурмовика. Ескіз нагородного знаку нам розробили дизайнери, ми видали наказ, яким ввели його в дію, визначили порядок і право носіння, зробили для нього статут — і використовуємо, - каже Євген Бондар.

Але в 128-ій бригаді є ще один едельвейс — на нарукавному знаку військової форми.

- Ми маємо і нарукавний знак бригади, який також поміж військовими називається “срібний едельвейс”. До 2018 року ми носили знак старого зразка. Але зараз уже інші часи, і нарукавний знак треба міняти. Ну, й узялися за цю роботу. Розробляв емблему Богдан Петрик, начальник пресслужби бригади. Придумана ним емблема дуже “зайшла” бійцям, так, що хлопці собі одразу татуювання понабивали! Тобто, це той символ, що став нашою ідентифікацією з бригадою.

- Розкажіть, що ж він символізує — ваш едельвейсовий шеврон?

- Там, власне, закодована назва “Закарпатська бригада”. Літера Т - це міжнародна назва Закарпатської області, Transkarpatia. Також є стилізований знак гірської піхоти — едельвейс (гірська квітка) та дві бартки (традиційні гуцульські топірці), кольори - сірий та темно-сірий - це кольори гірської піхоти. Проблема була в тому, що емблеми гірської піхоти не можна застосовувати, як виявилося, на шевроні — тому ми, зрештою, едельвейс перейменували в поясненні на “квітку сонця” (про Закарпаття ще ж кажуть, що воно “сонячне”), а десять пелюсток, - як десять національностей, які тут проживають в області. Хай там як, а на шевроні добре читається, що це знак Закарпатської гірсько-штурмової бригади - коротко, чітко і ясно. Ми рік боролися за наш нарукавний знак, що нам тільки не пропонували — і бартки в інші сторони розвернути, і гори знизу домалювати, і сонце перенести, словом, хоч як, аби інак. Але, зрештою, все залишилося так, як ми пропонували спочатку. Наразі цей знак уже затверджений, виданий указ про правила носіння — повнокольоровий носиться з парадною формою, захисного кольору — в оливі — на польові заняття і для решти штатних випадків.

Цей знак є не тільки на формі військових. Срібний едельвейс на прапорі бригади, наприклад, побував у Антарктиді. Наліпки з цим знаком і гаслом “Лем ми!” — військові носять на ноутбуках, планшетах, телефонах.

- Це варіант самоідентифікації, - пояснює популярність шеврона Євген Бондар. - А популярність свідчить про те, що знак правильний і підтримує бойовий дух.

ЗА ТЕ, ЩО ЧЕКАЛИ БАТЬКІВ

Але є у бригаді ще більш особлива відзнака — її дають дітям військових за те, що чекали батьків із фронту. Це значок “За підтримку батьків”.

- Ідея з'явилася, коли ми поверталися цієї весни на ротацію на Закарпаття, в місця постійної дислокації бригади. Коли готувалися до урочистостей, зайшла мова про те, що ми завжди відзначаємо і нагороджуємо офіцерів, солдатів, але на урочистості запрошуємо також і дружин, дітей — а вони попрацювали в тилу не менше, ніж ми на фронті, чекаючи молячись, підтримуючи морально військових. Відтак, на нагороду вони заслужили не менше, ніж їхні батьки — бо ті воювали, а ці - чекали вдома. Так і з'явилася ідея відзначити дітей — їхня підтримка надзвичайно багато важить для військових, солдати з тими листами, малюнками та фотографіями і воюють, і сплять, і живуть. Тому ми придумали та розробили металеві значки, зібрали списки і нагородили дітей на урочистостях з нагоди повернення бригади, - каже Євген Бондар.

...Я, власне, пригадую той день у березні — коли комбриг 128-ї Герой України Сергій Собко вручав ці «відзнаки», клав їх у дитячі долоні, стаючи на одне коліно. Було дуже зворушливо, а як горіли дитячі оченята!

- Ми, до речі, довго думали, що писати — перша назва нагороди стосувалася тільки тата, але ж є і мами, котрі служать. Тому вирішили написати “За підтримку батьків”. Вручатимемо цю нагороду і надалі, це вже добра традиція у бригаді, ще одна, - каже Євген Бондар.

А взагалі у бригаді мріють для дітей військових створити окрему організацію, робоча назва поки що - “Юні легіонери”.

- Це, як завжди, впирається в кошти, але ідея в роботі, - каже Бондар. - Ми хотіли би проводити регулярні заняття та літні табори для дітей, мова йде не про якийсь вишкіл, на кшталт швидко зібрати-розібрати зброю. Пануємо проводити уроки з орієнтування, дати навички з обладнання табору, основи тактичної медицини, це все було б дуже корисно дітям. Власне, з цього приводу вже мали розмову з місцевими “пластунами” — можливо, ми з ними співпрацюватимемо у цьому плані. А ще це була б гарна поміч для соціальної реабілітації наших поранених — воювати вони більше не зможуть, а от виховувати власним прикладом молодь — для них це буде за честь!

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото Сергія Гудака та надані пресслужбою 128 ОГШБр