Багатостраждальна Авдіївка – місто можливостей
Український Донбас на лінії оновлення
Місто, яке так часто згадується у випусках новин, зустріло нас на в’їзді українським прапором і ствердженням: «Авдіївка – це Україна». У жодного з нас це сумніву не викликало. Біля такого доконаного факту всі висипали з автобуса сфотографуватися.
Навпроти – висіло свідчення іншого доконаного факту: «Не сходити з дороги. Територія вздовж дороги замінована». А перед цим ми довго кружляли навколо міста, вочевидь, намагаючись підібратися з найбільш безпечного боку. Темні труби Авдіївського коксохімічного заводу то віддалялись, то наближались. На якійсь частині дороги, вздовж якої тягнулася «зеленка», повз нас проїхав зустрічний бронетранспортер, і водій натиснув на газ, намагаючись швидше збільшити відстань. Схоже, він припускав, що БТР – надто помітний об’єкт, за яким можуть полювати з того боку.
Але ось труби Авдіївського коксохіма пропливли повз вікна автобуса, і ми в’їжджаємо в багатостраждальну Авдіївку.
ЗА ШІСТЬ КІЛОМЕТРІВ ВІД ДОНЕЦЬКА
Бойовики перебували в місті від кінця квітня до 28 липня 2014 року. Але якщо у багатьох звільнених українських містах уже з 2015 року наставала відносна тиша, Авдіївка продовжувала перебувати на лінії вогню. Місто – частина донецько-макіївської агломерації – своїм південним боком було всього за 6 кілометрів від Донецька, поруч не раз чувані з інформповідомлень шахта Бутівка, Опитне, Спартак, Донецький аеропорт.
Захисники Авдіївки займали і займають на «промці» вигідні позиції, що дозволяє контролювати околиці Донецька і Ясинуватої, південні околиці Горлівки, а головне – дорогу Донецьк – Горлівка, якою безборонно до того перевозили зброю. Тож намагання повернути собі контроль над містом бойовики не припиняли всі ці роки. Через обстріли продовжували руйнуватися будівлі, гинули люди, місто не раз залишалося без світла, тепла, води.
Особливо жорстокими були бої за промзону навесні 2016 року, після чого українські бійці відтіснили ворога до автотраси. А після ескалації з боку бойовиків взимку 2017 року наші воїни відсунули їх ще далі, ближче до Ясинуватської розв'язки і взяли ту під вогневий контроль. Однак обстріли продовжувалися й торік, і під постійною загрозою місто перебуває й нині.
ВІДБУДОВА ПОЧИНАЛАСЯ З ЖИТЛА
…Нас супроводжує заступник керівника військово-цивільної адміністрації міста Роман Шахов. «Постраждало все місто, – каже він, – кожний район. Починаючи з 2014 року, з 5 тисяч приватних помешкань було пошкоджено 1200, а із 155 багатоповерхових (селище «Хімік») – 111. Під час обстрілів загинув 61 мешканець Авдіївки. Майже кожна школа отримала пошкодження – йдеться саме про прямі потрапляння».
Нині за рахунок різних джерел уже відновлено 101 багатоповерхівку, понад тисячу приватних будинків. Багато допоміг коксохімічний завод (ПрАТ «Авдіївський коксохімічний завод», тільки на його територію за роки війни упало понад 300 мін), міжнародні організації, на кошти яких постачались обладнання та будівельні матеріали…
«Спочатку ми не мали змоги використовувати кошти бюджету на ремонт приватних будинків, адже тільки в липні нинішнього року Кабінет Міністрів установив механізм грошової компенсації за зруйноване внаслідок збройної агресії Російської Федерації приватне житло, – продовжує Шахов. – Але знаходили вихід: залучали кошти обласного матеріального резерву. Тож тільки за участі Державної служби з надзвичайних ситуацій було відновлено 650 будинків».
Провулок Ясинуватський веде нас на легендарну вже «промку»: захисників промзони не раз порівнювали із кіборгами – за їх мужність і воїнську звитягу, та й Донецький аеропорт звідси зовсім недалеко. Наш блокпост розташований на верхівці підйому. А на підході до нього у вересні 2017 року 72-а окрема механізована бригада, яка стійко тримала цей вогневий рубіж тривалий час, відкрила меморіал воїнам, котрі загинули в авдіївській промзоні та на її околицях. За офіційними даними, захищаючи Авдіївку, тут віддали свої життя понад 70 воїнів з різних військових формувань. В небесному строю нині ті, чиї імена викарбувані на меморіальних плитах, їх обличчя – на світлинах. «Зупинись! Вшануй загиблих воїнів», – закликає банер на підступах до меморіалу. Над меморіалом майорять прапори.
На огороджених майданчиках зібрано залишки смертоносного заліза, яким поливали захисників «промки» любителі «руського міра», уламки ворожих снарядів усіх калібрів, більшість з яких явно не вписується у мінські домовленості. Хрест та оборонні «їжаки», обнесені колючим дротом. Поряд розбитий автобус, згорілий танк. Бліндаж нині виглядає надто впорядковано, як музейна експозиція, і по суті, такою і є. У ньому зібрано те, що могло знадобитися бійцям.
Останнім часом турботу про меморіал взяли на себе громадські активісти Авдіївки, члени благодійного фонду «Зорі надії», який очолює Аліна Косовська.
Мирний провулок Ясинуватський, який веде до меморіалу і далі до блокпосту, можна також вважати продовженням експозиції про війну. Залатані шифером дахи, побиті в сито залізні хвіртки й ворота, закладені цеглою вікна і просто руїни чийогось родинного гнізда. Покинуті господарями подвір’я, зарослі диким молодняком, викликають асоціацію з помешканнями в чорнобильській зоні. І тільки внизу, в будинку на перетині вулиць, ми помітили, що є господарі. Старша жінка складала на купу побитий шифер з нещодавно відремонтованого даху.
В ОБЛИЧЧЯ ВОРОГУ ДИВИТЬСЯ ВЧИТЕЛЬКА
«Якби це був лютий 2017-го, нам би тут перебувати було вкрай небезпечно», – каже Роман Шахов дорогою до району багатоквартирної забудови, який піддавався інтенсивним обстрілам. – «Тут «літали» танки, проносились БТРи… Дороги, звичайно підлатали, хоча вони далекі від ідеального стану».
До селища «Хімік» під’їжджаємо асфальтівкою, з одного боку якої – знайоме вже оголошення: «Територія вздовж дороги замінована». І далі красиве, рівне смертоносне поле, що закінчується лісосмугою. Там так звана лінія розмежування.
А з другого боку – навіть не скраю, а наче втоплений глибше в територію забудови, стоїть дев’ятиповерховий будинок, тільки з одного краю його жевріє життя, мешкають люди, а в усій іншій частині – голі віконниці, вищерблені обстрілами стіни, сліди копоті від вогню. Це звідти, із-за красивого поля, із-за зеленки, бойовики постійно посилали смертельні привіти цьому будинку, до речі, сімейному гуртожитку, в якому жило багато людей, сім’ї з дітьми… Узимку 17-го року в дім залетів снаряд, випущений із танка, розірвало зсередини чотири квартири: осипалося перекриття між поверхами. І нині цей будинок стоїть як моторошний пам’ятник нелюдському варварству, немислимому в центрі Європи у ХХІ столітті….
Пам’ятним місцем зробив цей будинок і мурал, що зайняв собою чотири поверхи нежилої частини будинку. У 2016 році на стіні висотою в 15 метрів австралійський художник Гвідо Ван Хелтен створив художнє полотно з портретом вчительки української літератури школи №5 в Авдіївці Марини Григорівни Марченко. Чому саме її? Розповідають, що художник попросив місцеву владу запропонувати йому кілька достойних кандидатур, і з них він вибрав саме Марію Григорівну. Можливо, йому здалося символічним те, що в обличчя ворогу буде дивитися вчителька, яка все життя навчала розумному, доброму, вічному, і саме вчителька української мови й літератури. Можливо, сподобалося її обличчя, спокійний і мудрий погляд, а можливо тому, що саме біля цього будинку 2014 року було важко поранено її чоловіка, якого, на щастя, вдалося вилікувати… Хоча, швидше за все, вибору сприяло все разом.
«Ця робота несе в собі величезну силу, – прокоментував тоді координатор проекту Гео Лерос. – Мета її – привернути світову громадськість до території, де щодня лунають вибухи… Адже впродовж двох днів, поки ми малювали, по українській території в двох кілометрах від нас було здійснено більш як сто ударів»…
Не менш символічно й те, що на суміжній стіні цього будинку хтось зробив напис: «Боже, збережи Авдіївку».
НЕЛЕГКІ ПРОБЛЕМИ ПРИФРОНТОВОГО МІСТА
Керівництво містом нині здійснює військово-цивільна адміністрація. Деякий час в Авдіївці співіснували цивільна і військово-цивільна влади. Ще у 2015 році депутатський корпус у підвалі ухвалював бюджет міста. А в 2016 році, коли ситуація загострилася, міський голова пішов у відставку, і в жовтні цього ж року керівництво зосередилося в руках представників військово-цивільної адміністрації.
Усі нелегкі проблеми прифронтового міста – а це вода, електрика, транспорт, відбудова приміщень, школи, лікарня, фінансова допомога людям, – лягли на плечі нової адміністрації. І разом з тим – питання безпеки, допомога воїнам, які охороняють місто.
Велика проблема донецьких населених пунктів і Авдіївки зокрема – постачання води. Варто бойовикам втрапити снарядом у Донецьку фільтрувальну станцію чи пошкодити лінії електропередач, і місто залишається без води. 2017 року завдяки енергетичній компанії ДТЕК та іншим, було налагоджено електропостачання з підконтрольного Україні селища Очеретине. А потім в Авдіївку та ще сім селищ, відновили постачання газу, який перестав надходити через пошкодження газогону.
Від постійних обстрілів сильно постраждала й нова п’ятиповерхова лікарня на 220 ліжок, з сучасною поліклінікою. Вона обслуговувала не тільки місто, а й навколишні села. У 2015 році у неї втрапило п’ять прямих влучань і ще 20 «прильотів» впало на територію лікарні. Коксохімічний завод тоді засклив усі вікна. А потім два нових «прильоти», і все зійшло нанівець. Міська влада була змушена ухвалити рішення про консервацію будівлі. Адже якщо на 2016 рік кошторис на відбудову становив 50 мільйонів гривень, то тепер тільки перегляд проекту коштуватиме 2 мільйони, а сама вартість об’єкта сягне 100 мільйонів. Поки що для міста ця сума непідйомна.
В Авдіївці до війни жило понад 35 тисяч мешканців. Під час загострення бойових дій на початку 2015 -го залишилось 8-10 тисяч. Потім люди почали поступово повертатися, і тепер у місті – біля 25 тисяч.
«До початку військових дій у місті працювало сім дошкільних закладів, нині їх тільки чотири, – каже Роман Шахов. – Із семи шкіл функціонує тільки п’ять. На все місто біля двох тисяч учнів. Однак програма нової української школи діє. Школу №2 ми готуємо до статусу опорної, зараз проводимо в ній реконструкцію. Через невелику кількість учнів, школу №5 вирішили перетворити на культурно-просвітницький центр. У ній працюватимуть дитяча юнацька спортивна та музична школи, гуртки фізико-математичні, хімічні, інших напрямів».
У приміщенні міської адміністрації на видному місці прапор командної військово-патріотичної гри «Джура». Дев’ять команд хоч сьогодні може виставити Авдіївка на змаганнях; і це не тільки старші, а й середні, і молодші групи. Отже зростає покоління тих, хто вчиться боронити Авдіївку й Україну.
СВІДОМІ ДІЇ СВІДОМИХ ЛЮДЕЙ
Важливо, що в місті розгортається активний громадський рух, з’являються креативні люди, в яких купа ідей, і вони хочуть їх реалізувати. Представниця громадського руху Євгенія Васильєва розповідає, що в місті зареєстровано біля 50 громадських організацій. Щоправда активно працюють з них тільки 15, але дівчина переконана, що все ще попереду.
«До 2017 року ми теж працювали просто як ініціативна група, долучались до волонтерських подій, ініціювали участь у проектах. З тих пір ми й почали тісно співпрацювати з ПРООН, іншими організаціями. 2018 року провели перший міжнародний фестиваль, у ньому взяли участь дві тисячі осіб, було багато різних локацій. Потім почали розвивати театральний напрямок, запрошували режисерів з різних міст, навіть з Німеччини приїжджали.
З нинішнього року в місті діє програма соціально-економічного партнерства між коксохімом і адміністрацією міста. Ми спільно проводили конкурс «Місто своїми руками». Брати участь у ньому могли й окремі особи, й ОСББ. Було подано біля шістдесяти заявок. Серед них – освітні проекти, літературні, художні майстерні.
Ми прибули в Авдіївку наступного дня після завершення фестивалю української культури та музики «З країни в Україну». У містах Донеччини він відбувається втретє і цього року проходив під гаслом «Свідомі дії свідомих людей». Головна мета фестивалю – об’єднати людей, показати, як країна і її регіони змінюються в останні роки.
Про те, як це справді відбувається, розповідав керівник проєкту Денис Блощинський.
«У попередні роки було дуже важко. В більшості міст, де ми працювали, громада і влада вороже ставились одне до одного, – каже він. – І треба було пояснювати людям, що можна сповідувати різні погляди, мати різні цінності, але єдине, що у вас є спільне — це ваше місто і бажання, щоб це місто розвивалось і давало своїм мешканцям місце для розвитку. А тепер це дружня співпраця, яка дає фантастичний результат».
Разом із організацією фестивалю активісти в різних містах вчаться створювати власні проєкти, здобувають навички, які потім використовують у реалізації своїх ідей.
«Ми розробили концепцію «Авдіївка — місто можливостей», і локації, які готували, відображають цю ідею, — каже Євгенія Васильєва. – Ми бачимо Авдіївку, як місце гуртування та розвитку музичної культури, театрального мистецтва, активізму та розвитку громадських рухів».
(Далі буде)
Лариса Остролуцька
Фото Олександра Симоненка
Попередня публікація цього циклу: Краматорськ. Зустріч у креативному «бункері»