Як живеться Нью-Йорку в степу донецькому?
Український Донбас у ці дні
Торецький (до декомунізації – Дзержинський) район на Донбасі – це старовинний козацький край. В останні десятиліття – шахтарський, металургійний. У ХІХ столітті тут видобували четвертину від тогочасного видобутку вугілля Донбасу. Сам Торецьк розташований за 7 км від залізничної станції Фенольна. З цією назвою пов’язана як одна із особливостей розвитку району, так і великі екологічні проблеми.
Фенольний завод почали будувати в 1916 році задля виробництва кам'яновугільного фенолу як сировини для виготовлення вибухових речовин: йшла Перша світова. Запустили у липні 1917 року за Тимчасового уряду, а в громадянську – зруйнували. Потім відновили, а в Другу світову знову зруйнували. І аж по війні завод одержав сталий розвиток і нові спрямування – для металургійної й хімічної промисловості. Нині входить до промислової групи Метінвест. За сто років відбулося багато змін, але екологічною проблемою краю він залишився.
КОЛИ Й ЧОМУ МІНЯЛАСЯ НАЗВА СЕЛИЩА?
Найбільше це відчувають на собі мешканці смт Новгородське, на території якого перебувають промислові потужності підприємства. Селище веде свій родовід щонайменше з ХУІІ століття, коли на цих землях з’явилися козацькі зимівники, потім у Балці Залізна утворилася державна військова слобода. У ХУІІІ столітті родючі землі почали освоювати іноземці, яких закликала колишня німецька принцеса, а відтак російська імператриця Катерина ІІ. Німецький підприємець Яків Унгер, який отримав тут землі, «виписав» з батьківщини фахівців, і вони збудували один з перших на Донеччині цегельних заводів. За однією з версій саме Яків Унгер, який багато подорожував і був у захваті від того, як відбувається розвиток промисловості на американських землях, назвав селище, яке розбудовувалося навколо заводу, Нью-Йорком. За іншою версією – назва йде від графа Ігнатьєва, власника земель на березі річки Кривий Торець: він був одружений на американці.
Однак факт залишається фактом: в українському степу з’являється Нью-Йорк, і він стає центром поселень семи колоній німців-менонітів. Намагаючись відповідати своїй назві, Нью-Йорк донецьких степів на межі ХІХ і ХХ століть розвивається справді бурхливо. А потім настали більшовицькі часи. Для Нью-Йорка вони були не найкращими. У вересні 1941-го німецьке населення було депортовано до Казахстану. Через десять років – у жовтні 1951-го – Нью-Йорк перейменували в смт. Новгородське, і не питайте, чому: з 1949-го між СРСР і колишніми союзниками у Другій світовій почалася холодна війна. Який може бути Нью-Йорк?
У новітні часи, як розповідає секретар селищної ради Тетяна Краско, тема повернення до історичної назви не раз виникала в громадському середовищі. В дискусіях одностайності не дійшли, однак дедалі частіше новгородці згадують своє славне, навіть романтичне минуле, і називають новостворені структури та об’єкти українським Нью-Йорком… Нещодавно, наприклад, з’явилося з цією назвою кафе, створене частково на гранти міжнародних організацій. За випеченими там круасанами приїжджають з усіх округ.
А в грудні 2016-го на сайті Верховної Ради навіть було зареєстровано законопроект № 5517 про перейменування смт Новгородське в Нью-Йорк. Тоді до розгляду питання не дійшло, а що скаже нова влада – поживемо-побачимо.
ЛИСТИ ДО НЕЗНАЙОМОГО ДРУГА
Звернутися до осмислення історичного минулого, подій, які трапилися уже в останній час, громадських активістів спонукала вистава, зрежисована Ольгою Данилюк у 2017-18 роках, «Листи незнайомому другу з Нью-Йорка». Початок їй поклав реальний випадок: волонтери побачили дітей Новгородського, які маланкували під обстрілами. Цей факт став основою сюжету, співавторами якого були школярі. У виставі брали участь учні 14-15 років, потім вони поїхали з нею до Києва, Одеси, Харкова… «Я була на виставі в Житомирі, – каже Тетяна Краско. – Побачивши, як щиро грають, зрозуміла: діти передають власні емоції, адже тоді, коли відбувалися події, їм було по 9-10 років, вони все це пережили на собі, про це створювали виставу, і це показували».
«Вистава мала велике значення для дітей, але, не менше й для дорослих, – продовжує Тетяна. – Вона згуртувала молодь і спонукала дорослих взятися до роботи». У селищі створилася ініціативна група з громадської безпеки та соціальної розбудови, її діяльність була спрямована на об’єднання мешканців громади. Війна не пройшла повз нас: через обстріли постраждало біля 160 будинків. П’ятеро наших мешканців загинуло. Ще п’ятеро – поранено. А скільки виїхало – й не порахувати!»
Розпорядженням уряду від 7 лютого 2018 року селище офіційно віднесене до населених пунктів, що перебувають на «лінії зіткнення». До цієї самої лінії з боку південно-східних околиць селища – три-чотири кілометри, подекуди навіть сотні метрів.
А якщо глянути з верхівки пагорба, який обирали місцем гуляння ще меноніти, побачиш не тільки чудову панораму селища, а й силуети будівель окупованої Горлівки.
Нині на території селищної ради у шести населених пунктах живуть 12063 мешканці. Села розкидані, спільних меж між ними немає, дороги, як і зазвичай між селами – нікудишні. Треба було добре думати, яким чином гуртувати громаду.
З економічної точки зору бюджетоутворюючим є ТОВ «НВО «Інкор і Ко», простіше кажучи, фенольний завод. Є ще підприємства сфери машинобудування, сільського господарства та переробки, деякі на стадії банкрутства, різні малі підприємства.
«До 2016 року включно бюджет селища становив понад 4,3 млн. гривень, – ділиться Тетяна Краско. – Однак через встановленні урядом пільги для мешканців прифронтової зони – звільнення від сплати податків на землю та на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, місцевий бюджет втратив… 85% доходів. Тепер ми можемо собі дозволити фінансувати хіба що одну програму, і то не сильно дорогу: наприклад, здійснити оплату за освітлення трьох вулиць… Для нас це дуже велика проблема, ми порушуємо її з 2017 року. Але водночас треба рухатися далі».
РЕАЛЬНІ СПРАВИ ГРОМАДСЬКИХ ІНІЦІАТИВ
«Найбільшим досягненням групи на цьому шляху стало створення профілю громади, – вважає Тетяна. – Документ, який ми готували за підтримки ПРООН, а також інших міжнародних організацій у 2018–19 роках, містить «портрет» громади, проблеми, шляхи їх розв’язання. Ми спочатку не розуміли, наскільки важливо це зробити, але чітко дотримувалися всіх рекомендацій: проводили опитування мешканців, формували фокус-групи, детально обговорювали проблеми. І тепер, коли готуємо проекти, використовуємо факти й аргументацію з нашого профілю».
Один з проектів, здійснений разом з ПРООН в Україні місцевою владою та бізнесом – встановлення сонячних батарей для освітлення центральних вулиць, на дитячих ігрових та спортивних майданчиках (перші встановили ще 2015 року, під шаленими обстрілами).
Ще один – встановлення «розумних камер» внутрішнього відеоспостереження на в’їзді в селище. Вони працюють в онлайн режимі й передають зображення в головне управління Донецької області. До речі, вже допомогли вирахувати автомобілі, що перебувають у розшуку.
Наступний проект – «Доступ до поліції в онлайн-режимі». (Ми побували на поліцейській станції в Новгородському, побачили виведені на екрани результати спостереження камер, встановлених у найбільш людних місцях, затишну обстановку і готовність служителів порядку відгукнутися на будь-яке звернення мешканців селища).
Про всі проекти розказати неможливо: одні закінчилися, інші починаються. У Новгородському від тих давніх «нью-йоркських часів» залишилася чудова двоповерхова споруда кооперативного магазину Аарона Тіссена. Стан у неї був надзвичайно занедбаний, але спільними зусиллями з ПРООН та місцевими силами, значну частину ремонту та реставрації зроблено, і тепер є всі підстави мати впевненість, що соціальний хаб «Історико-культурний центр «Український Нью-Йорк» таки поселиться в цьому приміщенні.
Серед інших проектів, спрямованих на згуртування громади – заплановано створення Центру соціальної активності «Великий будинок поколінь».
Одним з головних досягнень громади у Новгородському називають утворення двох громадських організацій: «Студії громадських жіночих ініціатив» та «Ініціативна молодь українського Нью-Йорку».
Очільниця жіночої ГО Надія Гордіюк називає себе «військовим донором». Два роки, починаючи з 2014-го, вони з донькою тандемом працювали волонтерами. Донька мешкає в Німеччині, організовувала звідти допомогу нашим хлопцям на фронті, а мама тут одержувала її цілими партіями й передавала на лінію вогню. І тепер вона каже: «Я не раз розмірковувала: чому ми опинилися в такій ситуації? Тому, що дуже добре працювала російська пропаганда. А люди не знали історії свого селища, вірили, що прийде «русскій мір» і принесе благо. Я започаткувала фейсбук-спільноту, яку назвала «Український Нью-Йорк на Донеччині». 930 мешканців нашого селища є її учасниками. У нас з’явилася платформа для спілкування й озвучення проблем».
Жінки Новгородського дуже активні: перед нашою зустріччю вони повернулися з Торецька, де протестували проти відведення українських військ із займаних позицій. «Люди знервовані, бояться майбутнього, – каже Надія. – Знають, що з Горлівки ніхто війська не відведе».
Крістіна Шевченко, очільниця молоді, має свій, хоч і невеликий, досвід спілкування з тим «міром»: коли почалися активні бойові дії, батьки відправили доньку аж у Владивосток. Дівчина дуже швидко повернулася. На моє запитання: «Чому?» – ухильно відповіла: «Росія – це Росія».
Молодіжна організація створилася у травні, але в громаді вони вже про себе заявили: почали з організації свята Івана Купала – постаралися відтворити народні традиції. Потім провели дискотеку поколінь. «Усім дуже сподобалося, – каже. – Ми почали спілкуватися, це так цікаво!». Потім був «День молоді». А ще – влаштували справжній «суботник» у парку. Залучили до прибирання і дорослих, і дітей.
ЧИМ ДИХАЄМО І ЩО П’ЄМО?
…Ми виходимо з приміщення, й одразу відчуваємо якийсь наче присмак у повітрі, яким дихаємо.
«Відчуваєте нашу специфіку? – питає Тетяна Краско. – То наш фенольний. П’ять років як не здійснюється жодних екологічних перевірок. Ми не знаємо, яка ситуація із забрудненням (хоча добре її відчуваємо), впливати на неї не можемо, і на заводі це чудово розуміють. А в зв’язку з обстрілами (навіть учора десь біля години лунали вибухи не так далеко від нас) величезна проблема – шламонакопичувачі (понад 450 тисяч тонн), розташовані за 200 метрів від лінії розмежування. Ще у 2015-му було зруйновано трубопровід, який відкачував вміст «басейна з відходами». Через обстріли постраждала й дамба. А якщо б її прорвало, взагалі була б масштабна екологічна катастрофа із забрудненням притоки Сіверського Дінця, який є єдиним джерелом питної води в області.
З водою – давня проблема на Донбасі – не тільки тут. З десяти комунальних колодязів у селищі, де постійно моніторять якість води, пити її не можна. Тож з міжнародною допомогою збудували дві свердловини питної води у Сухій балці, одну в центрі Новгородського і ще дві продовжують будувати.
Водночас є проблема підняття шахтних вод – неподалік шахтна Горлівка….
Усі насущні проблеми, а їх чимало, виписані у профілі селища. Це проблема не на один рік. Але є чітке уявлення, що треба робити, як саме, з допомогою яких інструментів і, що важливо, з якими партнерами.
ШКОЛА НА МЕЖІ ЗІТКНЕННЯ
«Розумну камеру», яка сигналізує про всі неналежні автомобільні візити на територію селища, встановлено й поблизу новгородської школи №18. Вона розташована майже на лінії зіткнення. Школа невеличка. В ній навчаються 88 учнів і постійно перебуває група дошкільнят різновікової групи.
Всього у Новгородському 3 школи та школа-інтернат обласного підпорядкування. І дві з них зовсім близько до лінії вогню. За 4 кілометри до розмежування навчає дітей і загальноосвітня школа №17 (їх тут 360), а також дитячий навчальний заклад №14 (115 дітей).
Ми побували у школі №18. Сам навчальний заклад, його майстерні, стадіон розташовані вздовж автомобільної дороги, якою рухається цивільна і військова техніка. На початку вересня 2014 року, як розповідав селищний голова Микола Ленко, в центр Новгородського прорвалися сепаратисти і їх ДРГ розстріляла машину. Школа справді перебуває в не дуже безпечному місці. Але, незважаючи на всі катаклізми, заняття відбувалися щодня, хоча на її подвір’я не раз «прилітали» снаряди.
На фронтоні школи наліпкою позначено дату її відкриття: 1961. Очевидно, що це пізніша «реставрація». Насправді цій школі вже 105 років. Знала вона різні часи і різних правителів і завойовників. 20 років викладання тут ведеться українською. Нинішня директорка Ольга Сосова сама навчалася в цій школі, її улюбленою вчителькою була Тетяна Краско, яка до обрання її депутатом селищної ради була тут директором, викладачем історії.
Справжня «фішка» школи, яка робить її відомою щонайменше на всю Донеччину, – музей етнографії та фольклору. Він є філією Донецького обласного краєзнавчого музею. Тут і старовинний одяг, і знаряддя праці, і вишиті рушники, й розмальовані печі – усе важко перелічити.
…Школи на лінії розмежування навіть у найтяжчі періоди війни залишалися осереддям українства і громадянського (щоб уникнути слова патріотичного) виховання. Навіть не тільки в силу свого прагнення, а й тому, що послідовна класична освіта формує знання про історію, літературу, філософію, навчає мислити й аналізувати. Думаючим людям, навіть дуже юним, важко сприйняти нав’язані міфологеми і фейки, приправлені агресією і насильством.
(Далі буде)
Лариса Остролуцька
Фото Олександра Симоненка
Попередні публікації цього циклу:
- Краматорськ. Зустріч у креативному «бункері»
- Багатостраждальна Авдіївка – місто можливостей