Вадим Бабій, лікар, володар «Медичного Оскара»

Коли в Україні найкращим медикам вчетверте вручали “Медичного Оскара”, серед нагороджених був і підполковник Вадим Бабій, старший ординатор відділення невідкладної медичної допомоги Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. Він став переможцем у номінації «За досягнення в міжнародному співробітництві в охороні здоров’я» й отримав «Орден Святого Пантелеймона» – громадську відзнаку у галузі охорони здоров’я, яку присуджують за професіоналізм і милосердя.

Бабій допомагає хворим, які перебувають у критичних станах, коли відстань між життям і смертю вимірюється хвилинами, або й секундами. Рятував своїх пацієнтів Вадим Юрійович і в мирних містах, і під ворожими обстрілами, бо ж за плечима – кілька ротацій у зоні АТО/ООС. Відтак, на його рахунку близько 650 евакуйованих повітряним шляхом поранених і хворих. Він був одним із тих ентузіастів-першопроходців, хто розвивав у незалежній Україні аеромедичну евакуацію, застосовуючи знання, набуті у співпраці з НАТО.

Про це вінничанин розповів кореспонденту Укрінформу.

НА СКЕПСИС НЕ ЗВАЖАЛИ

- Вадиме Юрійовичу, за нагороду довелось поборотися? Адже у вашій номінації був ще 21 конкурент.

- Мене надихає, що там не просто відібрали людей за незрозумілими критеріями і вручили ордени. Треба було зробити презентацію номінанта, і з цим дуже успішно впоралася команда Регіональної ради відзнаки та Української асоціації військової медицини, яка мене висунула. У нашому випадку спрацювало на успіх те, що ці люди знали мене тривалий час і вірили в мене. Тому «на виході» ми отримали дуже потужний проєкт презентації. Практично від кожної Регіональної ради були свої претенденти у номінації, всі поважні й заслужені люди. Мені дуже приємно, що це була відкрита боротьба і з такої великої кількості кандидатів обрали мене. Тому для мене це дуже цінна нагорода.

- У вас неабиякий «бекграунд»: співавтор єдиного в країні Положення про аеромедичну евакуацію, член робочої групи ГВМУ з розробки проєкту Положення з аеромедичної евакуації в Збройних Силах України. І співрозробник модуля аеромедичної евакуації для пацієнтів у критичних станах.

- Знаєте, є відомий вислів, здається, авторства Марка Твена: якщо ваше хобі стане професією, то вам буде легко, бо працювати не доведеться. Так і мені здається: якщо тебе справді цікавить те, що ти робиш, цікаво постійно вчитися, – буде результат. І просто треба використовувати всі шанси, які тобі дає доля. 

Наприклад, візьмімо моє залучення до аеромедичної евакуації. Все це почалося дуже давно, ще 2008 року. Служба потроху розвивалася. Був наш літак Ан-26 Vita, але ніхто до пуття не розумів, навіщо і як його використовувати. Це були поодинокі вильоти, бо в Україні, в принципі, досить потужні регіональні військово-медичні центри. Тому транспортувати пацієнтів на великі відстані не було доцільним. Були навіть глузування з цього приводу. Мовляв, та що ви це робите, скільки там у вас тих вильотів? Але потім стався 2014-й рік. І ми, на щастя, підійшли до того готовими. Тільки завдяки тому, що на скепсис не зважали, попри все, їздили на різні навчання, хоча усі казали: а що воно вам дасть?..

Але в середині двохтисячних про війну на території країни ніхто й не думав, тому головний акцент у розвитку аеромедичної евакуації був зроблений на те, щоб забезпечити співпрацю України з НАТО. Літак Vita – це було те найцінніше, що могло експертів НАТО зацікавити. І ми свого часу проходили спочатку самооцінювання (чи відповідаємо їхнім стандартам), а потім нас оцінювали експерти НАТО. Пройшли перший рівень і готувалися до другого. Якби ми закінчили цей процес, то мали б повну сумісність із натовськими стандартами і навіть могли б працювати у союзницьких операціях. Але це вимагало значних коштів, для цього мали працювати цільові програми.

ПОЩАСТИЛО ПРОЙТИ ПІДГОТОВКУ В МЕДИЧНІЙ ШКОЛІ ПОВІТРЯНИХ СИЛ США

- То в чому ж полягала ця співпраця?

- Натовські партнери постійно питали, що нам потрібно. Ми відповідали, що нам треба навчатися. Тому було запропоновано кілька курсів, зокрема, за програмами ІМЕТ і «Партнерство заради миру». І ми постійно проходили навчання – у Грузії, Сербії, Чорногорії тощо. Наприклад, коли американський підрозділ готувався до ротації в Іраку. Для того, щоб він був повноцінним, треба було провести тритижневе злагодження. Вони робили його в одній з країн-учасниць «Партнерства заради миру» і давали можливість побачити, як відпрацьовують навчання підрозділів, їх сумісність. Ми постійно приїздили на ці злагодження. А потім мені пощастило пройти потужну підготовку в медичній школі аерокосмічної медицини Повітряних сил США в м. Дейтон (штат Огайо), де навчали медиків для повітряних сил.

- Але ж ви не авіаційний лікар?

- Я ж казав, що намагаюся не втрачати жодного шансу! Програма, за якою планувалися навчання, вимагала, щоб на іспитах на курс для авіаційних лікарів були резервні кандидати. Мені сказали – будеш кандидатом технічним. Але так сталося, що основні не дуже вдало склали іспит з англійської. І мене викликали на співбесіду у посольство США. Почали розпитувати, навіщо мені цей курс, адже я анестезіолог. Цікавилися, чим я займаюся. Я розповів, що – аеромедичним транспортуванням пацієнтів, і що ми розвиваємо цей напрям. Що в нас дуже велика співпраця з країнами НАТО і США. І я вважаю, що цей цикл допоможе в моїй роботі, бо це пов’язані речі. Вони послухали, попри деякий скепсис, вирішили питання з бюджетом – і змінили під мене, українця, державну програму США. Так я за пів року пройшов два курси аеромедичної евакуації у Сполучених Штатах Америки – Flight nurse та Critical care air transport team. Тоді я там був перший і єдиний з України, й навіть з Європи.

До речі, я там усвідомив, що означають для мене наші державні символи. Коли я закінчував перший із курсів, на церемонії вручення дипломів мав бути державний прапор. Ми саме здавали випускні іспити і йшли з приміщення одного підрозділу до іншого, коли я побачив, як якийсь клерк із офісу міжнародного співробітництва намагається вставити наш прапор у флагшток. І щось у нього не виходить. Я це побачив — і раптом зрозумів, що так скучив за своєю Батьківщиною! Почав йому допомагати. Для американців державний прапор – це особливий символ. Бачу, що всі одногрупники оточили мене, дають якісь папірці, щоб ми підставили, підказують, як краще зробити... Це таке відчуття, коли ти сам за кордоном!

- В американській системі навчання були свої особливості?

- Так. Для аеромедичного підрозділу дуже важливо, щоб була злагоджена співпраця. Бо в літаку, у вертольоті – шум, вібрація, і на словах людині щось пояснити неможливо. Тут треба «читати» жести: принеси те, подай інше. У звичайному житті люди так не спілкуються, тому ми це відпрацьовували під час навчання.

Коли ми вчилися, то не ділилися на лікарів і медсестер, працювали разом, в одному підрозділі. Аж до того, що однією машиною їздили до готелю, разом вставали о четвертій ранку, разом ходили у спортзал і поверталися. Ми настільки згуртувалися!

Потім вони казали мені: ну, що ми знали про вас, росіян (це був 2013 рік, вони ще тоді нас навіть не розрізняли)? Дивилися фільми про Рокі Бальбоа, де був росіянин Іван Драго! А ти виявився звичайною людиною. 

Ходили разом на вечірки. Вони також запрошували мене у гості. Так знайомився з американською культурою. Все це було досить світоглядно для мене.

ЗАКОРДОННИЙ ДОСВІД ОРГАНІЧНО ВКЛАДАВСЯ В НАШ УСТРІЙ

- То були довоєнні часи. А зараз ця співпраця з натовськими партнерами продовжується?

- Вона суттєво просунулась уперед, щойно розпочалася війна. Нам були надані дороговартісні набори апаратури, які використовуються бригадами аеромедичної евакуації для транспортування пацієнтів. Це й апарати ШВЛ, і монітори стану пацієнта, і відсмоктувачі… Тільки до нас у заклад потрапило 9 таких наборів. А щоб ви розуміли, лише один такий монітор зараз коштує приблизно мільйон гривень.

Аеромедична евакуація – річ надзвичайно дорога. Навіть якщо йдеться про таку тривіальну річ, як виміряти тиск, у вертольоті, де трясе і шумить, зробити це звичайним тонометром не завжди можна. А коли маєш справу з важким хворим, результати вимірювань мають бути стовідсотково точні. Тому ці речі дуже коштовні. Апаратура надійна, ми її неодноразово використовували і в зоні АТО, й за її межами.

Або візьмімо завантаження пацієнтів на борт літака. Пам’ятаєте, я розповідав, як до війни з нас насміхалися – мовляв, чого ви бігаєте по аеродрому, тягаєте ноші? Та коли треба за дві хвилини завантажити десятьох людей на вертоліт, треба знати, з якого боку до тих нош підійти.

Ті речі, які ми почерпнули із закордонних навчань, досить гармонійно вкладаються в наш устрій. Хоча деякі скептики казали, що натовські стандарти – це щось зовсім інше, вони не підходять для наших людей. Але якщо є готові відпрацьовані схеми, треба брати найкраще, трішки адаптувати і запроваджувати в Україні.

В Україні часто змінюється геополітика, але програми співпраці з НАТО – це речі довготривалі, вони плануються заздалегідь, щонайменше за 3 роки, і поточна ситуація на їх реалізацію впливає менше. Скажімо, 2018 року під час навчань «Чисте небо-2018» (Clear Sky-2018) за участі авіації НАТО ми дуже потужно відпрацювали з експертами моделювання союзницьких місій – аж до того, чи можна вставити натовські ноші в український вертоліт або літак на штатні місця. Ми пройшли дуже змістовні й корисні курси з міжнародного стандартного протоколу з невідкладної кардіології, Advanced Cardiovascular Life Support (ACLS). Їхні експерти приїздили для цього у Гавришівку (військовий аеропорт поблизу Вінниці – ред.). Нас зареєстрували на сайті Американської асоціації серця. Тобто ми в цьому напрямку такі ж валідовані, як і американські колеги.

Ми замовили й інші навчання, але пандемія коронавірусу внесла свої корективи.

ЗЛІТАЛИ І НЕ ЗНАЛИ – ПОВЕРНЕМОСЯ СЬОГОДНІ ЧИ ЗАВТРА

- Усе, чого навчились у партнерів, довелося застосувати в АТО/ООС?

- Так, був там неодноразово, починаючи з березня 2014-го. Спочатку була напружена ситуація під Генічеськом. Нас прикомандирували до медичної служби 95-ї бригади. Ми з ними разом їздили, надавали допомогу місцевому населенню, військовим. Там суттєвих конфліктів, власне, і не було. А потім виникли проблеми у Слов’янську, і ця бригада була передислокована спочатку у Добропілля, а потім на Карачун. Певний час я там пробув. Потім почалась військова операція. Я був на забезпеченні руху колони. Під Слов’янськом біля Селезнівки і Семенівки наша колона потрапила в небезпечну засідку, один із наших бронетранспортерів підбили. Неможливо було рухатись ні вперед, ні назад. Хлопців поранених було дуже багато, їх стягували в одне місце, довелося надавати допомогу.

Так трапилось, що і я отримав поранення в голову. Око в мене дуже сильно постраждало. І тут виручила міжнародна співпраця – завдяки їй мене успішно пролікували в Америці, вдалося повернути зір.

- Колеги повідомляли, що ви брали участь в евакуації близько 650 поранених, з яких майже 50 були у критичному стані.

- Так, але це вже було згодом, бо весь 2015 рік у мене випав: я практично кожних три місяці виїздив на повторні операції за кордон. А потім вже було треба повертатися до аеромедичної евакуації. Спочатку ми були прикомандировані до Дніпра, де, як і у Вінниці, займаються аеромедичною евакуацією пацієнтів, – в них тоді не вистачало людей.

Що ж до кількості евакуйованих, це приблизні розрахунки. Бо якщо ти чотири місяці перебуваєш на ротації, а в мене їх було кілька, польотів вистачає. Злітали – і не знали, повернемося сьогодні чи завтра. Прилетіли, зробили справу, а нам ставлять нове завдання, треба іще кудись летіти. Потім льотчики відпочивають. Потім нова місія, якщо пощастить – полетиш додому. В мене виходило 80-100 вильотів тільки вертольотом. За один виліт гелікоптер забирає десь до 10 поранених. Плюс ще літак.

Але ж я не один такий, у нас взагалі-то все відділення унікальне! Нас небагато, але команда потужна, тому й такі цифри виходять. У різні часи за штатною структурою було 12-15 людей, які могли транспортувати хворих літаками. У нас шестеро людей ордени отримали за час війни. І в полоні були, й під обстрілами.

- Ви й зараз щодня практикуєте за фахом.

- Так, бо ви не зможете транспортувати важкохворого, якщо не працюєте постійно в реанімації. Ми цю модель беремо зі США.

Крім того, викладаю на кафедрі Медицини катастроф та військової медицини Вінницького національного медичного університету – і нашим студентам, й іноземцям. Приємно, що серед майбутніх медиків є дуже яскраві й мотивовані молоді люди.

Антоніна Мніх, Вінниця
Фото: Олександра Лапіна та надані Вадимом Бабієм