Іловайськ. Зелений коридор. Дика рота

Був наказ із Києва: назад їх не чекати

Бої за Іловайськ — найдраматичніша сторінка російсько-української війни. 18 серпня 2014 року в ході запеклих боїв українські силовики, що складалися в основному з добровольчих батальйонів, взяли частину міста під свій контроль. Однак уже за кілька днів російські війська зайшли їм у тил. Начебто з метою уникнення бойових втрат особисто Путін звернувся до «сил ополчення» відкрити гуманітарний коридор для виходу українських військ з оточення. Вихід по коридору смерті розпочався зранку 29 серпня…

Шість років тому екіпажі 8-ї полтавської окремої автомобільно-санітарної роти стали свідками цього масштабного військового злочину.

Старший сержант Олександр Таран часом стримує дружину, коли та в телефонному режимі вирішує проблеми з військовими чинами: «Ти їх хоч не матюкай!» А Сашкові побратими жартома називають Таню начальником Генштабу.

Колишня вчителька російської мови і літератури полтавка Тетяна Таран з початку бойових дій на Донбасі дійсно стала тиловим стратегом, тактиком і захисником для 8-ї полтавської окремої автомобільно-санітарної роти, в якій служив її чоловік. Часто цей підрозділ називають ротою одноразового призначення. Судячи з розповідей ветеранів, ніхто з військового керівництва не очікував, що вони повернуться живими з Іловайського котла, куди зайшли 30 серпня 2014 року відразу після того, як російські війська розстріляли там добробатів. Їм довго не видавали посвідчень учасників бойових дій, оскільки за документами Міністерства оборони їх там не було. Виконану ними неймовірно психологічно важку роботу приписували «Червоному хресту». Цілий місяць не відправляли на ротацію, утримуючи в непристосованому для нормального життя ангарі. І це єдина рота, службовців якої не викликали на допити у військову прокуратуру як свідків за фактом військового злочину в Іловайську. Тому що їхні свідчення не збігаються з офіційною версією трагічних подій?

ВИРУШИЛИ НА ФРОНТ НА СПИСАНИХ МАШИНАХ І З РАДЯНСЬКИМИ КРОВОСПИННИМИ ДЖГУТАМИ, ЯКІ РВАЛИСЯ ВІД НАЙМЕНШОГО НАТЯГУ

Тетяна знала, що її чоловік — колишній «афганець», що служив у розвідбаті, й патріот до мозку кісток — рано чи пізно піде добровольцем на війну. Але все одно новина про це застала її зненацька. Його викликали до військкомату на четвертий день після того, як він залишив там заяву зі своїми даними. Пішов на комісію прямо з роботи. А через кілька годин був уже зарахований до 8-ї санітарної роти, яка була сформована за розпорядженням Міністерства оборони при обласному військкоматі.

- На той момент мені було 49 років, і мене вже не могли взяти у розвідку або десант, та й узагалі мав уже непризовний вік, – згадує доброволець Олександр Таран. За довгий чуб на маківці й за пишні вуса він отримав позивний «Козак», і після повернення з війни не став міняти свій колоритний імідж. — Працював тоді кранівником у нафтогазовій компанії, куди, до речі, й повернувся після війни, і пропозиція служити водієм санітарної машини мене влаштувала.

Але щоб виїхати в зону бойових дій, мобілізовані за час тритижневої підготовки повинні були самі відремонтувати техніку, виділену районами області. Коли їм на базі під Полтавою відкрили ангари, в яких знаходився цей мотлох, вони просто схопилися за голови. В основному це були слабенькі допотопні УАЗи й «Газелі», які відпрацювали своє в лікувальних установах і були списані. Одні не заводилися, у інших відвалювалися дверцята, у третіх не працювали гальма... Деякі взагалі не підлягали ремонту. Найстаріша з них була випущена ще в п'ятдесятих роках минулого століття! З 46 машин лишень 8 виявилися новими. Чоловіки за власний кошт купували запчастини, з ремонтом допомагали волонтери й обласна влада. Завдяки цьому деякі транспортні засоби були замінені на сучасніші. Хоча десь з’явилася тоді інформація, ніби держава забезпечила їх новими «Рено» і «Пежо».

На тридцять сформованих екіпажів була всього одна людина з досвідом роботи фельдшером — 23-річний Олег Колесник. Було ще двоє з медичною освітою, але без досвіду роботи. Решта — штукатури, маляри, слюсарі, водії, викладач університету, фермер... Одного разу на базу приїжджав інструктор з військового госпіталю — показати санітарам, як робити уколи, штучне дихання, як накладати шину... Але ці знання новоспеченим санітарам, як то кажуть, в одне вухо влітали, в інше вилітали, оскільки рота була зайнята головним — ремонтом техніки. А в їхніх сумках лежали старі джгути, які рвалися при найменшому натягу, бинти випуску 70-х років минулого століття та по одному уколу зі знеболювальним.

- Як ми зрозуміли з настанов командування, наше завдання полягало в тому, щоб забирати поранених, вивезених з поля бою, і доставляти їх у найближчі лікарні, — продовжує Олександр. — Загалом, робота, вважали, мала бути не пильною, в жовтій зоні... Нам говорили, що їдемо в повністю контрольовану зону. Правда, не уточнили, ким контрольовану.

«КОЛИ «ЗЕЛЕНИЙ КОРИДОР» БУВ ЗАПОВНЕНИЙ, РОСІЙСЬКІ ВІЙСЬКА ПОЧАЛИ РОЗСТРІЛЮВАТИ НАШИХ, ЯК У ТИРІ»

- У Розівці, що на кордоні Запорізької й Донецької областей, нас прикріпили до Одеського польовому госпіталю, — продовжує Олександр. — Наказали розташуватися в лісопосадці. Але тільки розташувалися, надійшов наказ їхати далі. Не встигли в іншому місці поставити намети, як знову підняли серед ночі. Дали білі простирадла: «Робіть прапори!». Сказали їхати до першого нашого блокпосту — вивозити поранених. По дорозі туди до нашої колони з тридцяти санітарних машин приєдналися розвідники на двох БТРах і сім КАМазів з військової частини, що дислокувалася в тій місцевості, про призначення яких ми дізналися пізніше. За Волновахою почули «Гради». Ближче до Старобешевого на очі стала потрапляти техніка, що стояла на узбіччях доріг — САУ, БТРи, танки... Та, що дивом устигла вискочити з «котла», про який нам тоді ще нічого не було відомо. По зустрічній смузі проїхала машина з пробитим колесом, у кузові якої знаходилися закривавлені, перебинтовані солдати. Десь працював кулемет... А наш блокпост у Старобешевому виявився вже не нашим.

- Перш ніж приступити до виконання поставленого завдання, потрібно було отримати дозвіл тієї сторони на заїзд у поле, де відбувся бій, — згадує Олександр Таран. — У нашу «Газель» (моїм напарником був хірург з Очакова Юрій Ткач) підсів український переговірник — розвідник з позивним «Подорожній», і ми, залишивши колону на блокпосту, поїхали в Старобешеве, де знаходився сепарський штаб. І практично одразу ж на в'їзді в місто напоролися на групу бойовиків. Вони витягли нас з машини і наказали лягти на землю. Я не відразу виконав цей наказ, тому мене збили з ніг і почали лупасити по чому прийдеться, запхнувши під бронежилет дуло автомата. Так тривало хвилин двадцять, поки мій «Подорожній» з кимось домовлявся про те, щоб нас відпустили. Назад ми повернулися з потрібним дозволом, а я ще й зі зламаною у двох місцях щелепою і вибитими зубами. 

На блокпосту бойовики під дулами автоматів і танків відібрали у полтавців зброю, телефони, бронежилети, документи, залишили тільки рації, видані напередодні. Розділили колону на дві частини і в супроводі своїх людей пустили на поле бою. У санітарів був час до вечора, інакше обіцяли розстріл. Вони працювали там три дні.

- Тільки-но ми піднялися на гору, до маленького села Горбатенко, як побачили техніку російської армії, – продовжує «Козак». – Вона, як годиться, з бортовими номерами, стояла в окопах, підготовлена до ведення бою. Про те, що по наших військах стріляли прицільно, свідчили вцілілі будинки в селі й лісопосадки, між якими знаходилася підбита техніка. Як потім сказав нам один росіянин, вони три дні чекали «укропів»! Тому я ніколи не повірю в те, що наші добровольці з батальйонів МВС України «Дніпро-1», «Миротворець», «Світязь», «Херсон», «Івано-Франківськ», батальйон Нацгвардії «Донбас» і сили сектору «Б» (угруповання українських військових підрозділів під командуванням генерал-лейтенанта Руслана Хомчака, нині Головнокомандувача ЗСУ, що брала участь в боях за Іловайськ — Авт.) потрапили в оточення. Ні! Це був «договірняк» із Путіним. І коли так званий «зелений коридор» довжиною 40 кілометрів (така відстань від Іловайська до Старобешевого) був заповнений, російські війська почали лупити по наших, як у тирі. Уявляєте, в той час, коли 24 серпня на Хрещатику Порошенко приймав військовий парад, на який були стягнуті кращі регулярні підрозділи, російська армія укріплювалася на нашій території! Добробати не просто так опинилися під її прицільним вогнем. Знищувалися патріоти.

- Я кілька днів нічого не знала про чоловіка, оскільки його телефон мовчав. Звернулася в обласний військкомат, а мені там відповіли, що рота... здалася в полон, — доповнює Тетяна. — Коли ж Саша нарешті вийшов на зв'язок, перше, що він сказав: «Таню, це не Афган! Це розстріляний Майдан!»

«ТРЕБА РАЗОМ РАЗХЕРЯЧИТИ ЦЮ ШУШВАЛЬ, А ПОТІМ МИ НА МОСКВУ, А ВИ НА КИЇВ»

- Розвідник, який підсів у наш екіпаж, явно виконував завдання з пошуку потрібної людини, тому що постійно, поки ми з ним прочісували квадрат за квадратом, звітував перед своїм керівництвом: «Об'єкт не виявлений», — веде далі свою нелегку розповідь Олександр Таран. — Пізніше стало відомо, що разом зі своїми підрозділами з групи «Б» з Іловайського котла виходив генерал-лейтенант Руслан Хомчак. Мій «Подорожній» міг шукати або його, або Владислава Волошина — єдиного вцілілого пілота штурмовика Су-25, який був збитий близько полудня 29 серпня в районі Старобешевого. В останній день операції до екіпажу нашого Володимира Страшка приєднався есбеушник, котрому Волошин повідомив свої координати, і його вдалося підібрати в полі й вдало евакуювати. (На жаль, два роки тому Владислав застрелився у власній квартирі в Миколаєві, не залишивши передсмертної записки. Йому було всього 29 — Авт.).

На другий день 8-а рота опинилася на полі битви вже без наших супроводжуючих, залишившись один на один з ворогами, які контролювали їхню роботу.

- Ми знаходилися між двох вогнів — «ополченцями» і росіянами. То одні нас погрожували розстріляти, то інші, а розстріл обіцяли списати на «укропів», — сумно посміхається «Козак». — Заради справедливості треба сказати, що російські військові поводилися з нами більш толерантно, ніж сепаратисти. Наприклад, коли наша колона втратила орієнтири і пізно ввечері зупинилася біля посадки, до нас на БМП під’їхав командир підрозділу російської армії, яка там недалеко була окопана. Дивлюся, офіцер приблизно мого віку, тож міг служити в Афганістані, тому я сміливо вступив із ним у перемовини. «Що ви тут, на нашій землі, робите?» — спитав я його. «Про це вам потрібно запитати свого [президента], а нам — свого. Поки ж треба разом розхерячити цю шушваль (цим презирливим словом він обізвав сепарів), а потім ми на Москву, а ви — на Київ», — досі майже слово в слово пам'ятаю його відповідь. Сівши у бойову машину, він наказав слідувати за ним. Так ми вже вночі змогли вибратися на трасу неподалік Горбатенко.

Деякі росіяни потайки давали нашим санітарам свої шприци зі знеболювальними препаратами. І, до речі, вони ж, мабуть, іноді залучали сепаратистів і місцеве населення до зачистки поля бою. Частина трупів, таким чином, була винесена з «коридору» і складена біля краю дороги. Нам залишалося тільки вивезти їх звідти у морг. Тому спочатку ми не розуміли, чому в згорілій і розбитій техніці немає останків.

Щоб уникнути провокацій з боку сепаратистів, російські військові супроводжували українських санітарів на машинах, підказуючи, де можуть знаходитися наші загиблі.

«РУКАВИЧКИ У САНІТАРІВ ДУЖЕ ШВИДКО ПОРВАЛИСЯ, І ЇМ ДОВОДИЛОСЯ ЗГРІБАТИ ОСТАНКИ ГОЛИМИ РУКАМИ»

- Ви морально не були готові до такого повороту подій?

- Ні, звичайно. Вивертало від одного трупного запаху, яким смерділа земля. Ми самі наскрізь ним провонялися. Щоб спинити блювоту, я поливав молодих хлопців «Тройним» одеколоном, десять флаконів якого було в моїй «Газелі», й так приводив їх до тями. До того ж, рукавички у санітарів дуже швидко порвалися, й їм доводилося згрібати, вибачте, кишки голими руками.

- Відомо, що звідти ви вивозили поранених і вбитих КамАЗами, а не лише санітарними машинами.

- Так, саме для «двохсотих» були передбачені вантажівки, що приєдналися до нашої колони. Тільки за перші півдня ми зібрали два КамАЗи останків. Чим далі досліджували розстріляний «коридор», тим більше нам зустрічалося і загиблих, і живих. У перший день тіла ще були порівняно цілими. Пізніше траплялися лише окремі фрагменти. А в одному місці, де імовірно, загинули понад 50 осіб, взагалі збирати було нічого — від них залишився лише попіл.

Живих ми запихали під купи «двохсотих», щоб побільше можна було вивезти. Їх спеціально бруднили пилом і чужою кров'ю, імітуючи поранення. Дехто різав ножами собі руки і ноги, а санітари їх бинтували так, щоб проступала кров — інакше на блокпосту сепаратисти їх не пропустили б. Усі наші машини були перевантажені. Відсотків п'ятдесят вивезених нами звідти були бійці, віддані росіянами з дводенного полону. Трьох молодих пацанів, наприклад, мій екіпаж забрав з будинку однієї жінки, яка ховала їх у підвалі під Волновахою. Серед тих, кого нам вдалося вивезти, був і поранений активіст Євромайдану, боєць батальйону «Дніпро-1» Володимир Парасюк.

Хлопці просили пити, адже провели на сонці по дві-три доби без води, а у нас у самих її не було. І ми на свій страх і ризик зупиняли машини біля полів зі стиглими кавунами, і всі наїдалися їх від пуза. 

Олександр каже, що в його пам'яті залишилися лише окремі картинки того, що відбувалося тоді. І його товариші по службі теж пам'ятають все уривками. Колись, вже повернувшись з війни, намагалися по карті відновити свій шлях по розбитому «коридору», але так і не змогли — забули. Напевно, в екстремальних ситуаціях так працює психіка. Та головне вони пам'ятають.

- Ніколи не забуду двох загиблих офіцерів, — відводить погляд убік мій співрозмовник. — Перед смертю вони сховалися у виїмці й лежали там, обнявшись. А в кузові однієї вантажної машини (це було вже першого вересня) виявили кілька обгорілих черепів і грудних клітин. Санітар узяв один практично згорілий труп, а з грудини випало серце — воно залишилося неушкодженим. За правилами безпеки, перш ніж підійти до трупа, ми повинні були переконатися, чи немає під ним гранати. Адже хлопці, потрапивши під обстріл, захищалися, і багато хто був з гранатами в руках. Тобто, треба було прив'язати до трупа мотузку, відбігти подалі й смикнути за карабін. Але ці мотузки були слабими, рвалися, тому санітари працювали на удачу.

- На вашу думку, офіційна цифра — 366 убитих українських воїнів — сильно відрізняється від реальної?

- Вважаю, і це думка всіх, з ким мені довелося зачищати Іловайський котел, — разів у три більше. Адже ніхто не рахував тих, кого не знайшли.

- Куди ви доставляли живих і мертвих?

- Трупи розвозили по моргах, а поранених — на тимчасовий аеродром під Волновахою, звідки тяжких забирали вертольотами до госпіталів Дніпропетровська і Запоріжжя, а інших вивозили автобусами на мирну територію.

«БУВ НАКАЗ ІЗ КИЄВА ВАС ВІДПРАВЛЯТИ І НАЗАД НЕ ЧЕКАТИ»

Другого вересня місія 8-ї автомобільної санітарної роти в Іловайському котлі була закінчена — на четвертий день пошуків її туди більше не пустили. Подальший шлях підрозділу проліг уздовж всієї лінії фронту: окремі екіпажі працювали в Карлівці, Дебальцевому, Водяному, Авдіївці, Мар'їнці, Маріуполі, Пісках, у Донецькому аеропорту... Коли полтавці прибували на «нуль», інші санітарні машини ставали на ремонт, і вони на своїх «ланцях» без броні їздили в саме пекло. 

- За всіма розкладами восьма рота не повинна була повернутися з «коридора», тому жоден офіцер з ними і не поїхав на бойове завдання під Іловайськ, — переконана Тетяна Таран. — Хлопці розповідають, що жінка-полковник з 61-го військового мобільного госпіталю, яка рано вранці 29 серпня відправляла їх на завдання, пізніше при зустрічі плакала і говорила: «Був наказ із Києва вас відправляти і назад не чекати». Це просто диво, що вони самі не полягли на полі бою. Ледве звідти вийшли санітарні екіпажі, як по ньому стали гатити наші «Гради». 

Напевно, тому полтавську восьму роту просто ігнорували. Чоловікові товариші по службі, наприклад, 11 місяців не перебували на забезпеченні в жодному армійському підрозділі. Вони довго не могли отримати військову форму. І до самого жовтня 2015 року їм не видавали посвідчень учасників бойових дій. Я телефонувала з цього приводу і в Генштаб, і в Міністерство оборони, й мені скрізь відповідали: «Їх там не було».

А рота, яку на фронті називали «дикою» за її невизначений статус, тим часом перебувала в Красноармійську Донецької області (нині Покровськ). Людей, котрі відслужили свій термін, поселили на території військової частини. Їм відвели для житла колишній вугільний склад. Протягом цілого місяця їх підгодовували волонтери та місцеві фермери. Весь цей час діловод роти зв’язувався з Києвом і просив військових чиновників видати їм посвідчення УБД. «Роз'їжджайтеся по домівках і оформите все у військкоматах», — радили їм ті.

А жінка із залізним характером Тетяна Таран наполегливо рекомендувала чоловікам сидіти на місці: «Інакше взагалі нічого не доб'єтеся». Одночасно займалася збором доказів участі полтавської санітарної роти в зачистці «зеленого коридору» під Іловайськом. Першим доказом стало сепарське відео (наших не було), яке гуляло в Інтернеті й обійшло світові телеканали. На ньому зафіксовано момент вилучення зброї та особистих речей у санітарів на блокпосту перед заїздом на поле смерті, а також обличчя конкретних людей, номери автомобілів.

Далі Тетяна стала шукати тих, кого вивозили машини з червоними хрестами з «котла». Роздобула телефон уже героя Іловайська Парасюка. Виявилося, він теж був упевнений, що його врятував «Червоний хрест». «Я пам'ятаю діда-козака», — сказав у розмові. «Це не дід, а мій чоловік», — поправила його «слідча» з Полтави.

Втім, вирішити ситуацію допомогла лише журналістка з ICTV Ольга Мартинюк, до якої звернулася Тетяна.

- Я придумала справжню спецоперацію, залучивши в ній свого чоловіка, завдяки чому Оля змогла потрапити на закриту територію, — посміхається Тетяна. — Словом, до приїзду знімальної групи Саша ніс чергування на КПП і пропустив її на закриту територію. Ольга вийшла в прямий ефір, розповівши про ситуацію, що склалася. «Ми звідси не поїдемо, поки не отримаємо посвідчення УБД», — одноголосно заявили на камеру солдати з полтавської роти. І вже до кінця дня почали отримувати необхідні документи.

Після цього Тетяна Таран домоглася історичної справедливості, попросивши автора Книги пам'яті загиблих за Україну Ярослава Тинченка опублікувати справедливу статтю про роль 8-ї санроти в АТО, а не міфічного «Червоного хреста», в одному з центральних журналів. Підштовхувала ветеранів на інтерв'ю засобам масової інформації, щоб вони доносили правду народу. З її «подачі» в Національному військово-історичному музеї України з'явився окремий стенд, що розповідає про славний шлях підрозділу, а в його філії — Музеї важкої бомбардувальної авіації в Полтаві — тепер є ціла кімната, присвячена землякам-санітарам. Багато зусиль Тетяна доклала до того, щоб Володимир Страшко з Горішніх Плавнів, у якого в зоні бойових дій стався інсульт, внаслідок чого він повернуся додому інвалідом, отримав квартиру. Тиснула на міську й обласну ради, депутатів, Міністерство оборони. Домоглася навіть внесення змін до Закону про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту. Завдяки тому, що в переліку осіб, які мають право на безкоштовне отримання житла, додалося всього одне слово — інваліди — Володимир Страшко нарешті перебрався з гуртожитку в окреме нормальне житло. І ще Тетяна Таран підказала колишньому главі обласної держадміністрації урочисто вручити своїм «підопічним» медалі «За вірність українському народові». Хто-хто, а ці люди заслуговують нагород і пошани.

Війна досі не відпускає Олександра й Тетяну. Вони продовжують постачати на фронт речі, куплені за власні гроші, передаючи їх через перевірених роками волонтерів зі Львова. Зустрічають і проводжають їх часто серед ночі, допомагають з ремонтом машин. До речі, «Газель», на якій Саша відправився на фронт, витримала Іловайський котел, але незабаром стала непридатною. Нафтогазовидобувна компанія, в якій працює Олександр, подарувала йому нову машину, з якою він і пройшов решту служби. Але подружжя Таранів вирішило, що автомобіль має повернутися на фронт, і передало його волонтерській організації — «Полтавському батальйону небайдужих», щоб він доставив її тим, кому вважає за потрібне.

При цьому Тарани просять називати їх не волонтерами, а помічниками фронту, друзями захисників. Допомагають вони і тим, хто повертається з війни. Зараз Таня, наприклад, представляючись тіткою, передає торби з продуктами у виправну колонію під Полтавою, де відбуває покарання молодий хлопець на ім'я Іван з Миколаївської області, котрий добровільно віддав чотири роки фронту. Покарання отримав за побиття одного начальника, який кинув йому образливу фразу: «Ви воювали за гроші».

- Так я теж начистила б морду тому начальнику, — прямо говорить Тетяна. — На жаль, ветерани досить часто чують цей несправедливий докір на свою адресу, й реагують на нього однаково. І це нормальна реакція. Інша річ, що з людьми, які повернулися з фронту, практично не працюють психологи, і судять їх не за законами військового часу, а за загальними, оскільки війна у нас так і не оголошена війною офіційно...

Тим часом напередодні 6-ї річниці Іловайської трагедії Офіс генпрокурора України нарешті оприлюднив висновок про її причини. Згідно з ним, до цього призвело пряме вторгнення регулярної армії Росії. Про помилки українського військового командування і здачу національних інтересів у документі не йдеться.

Ганна Волкова, Полтава
Фото: архів родини Таранів