Микола Казюк, учасник АТО, начальник відділу Міністерства у справах ветеранів у Тернопільській області

Микола Казюк — ровесник нашої незалежності. Він десантник, майже рік воював на передовій на сході України, прощався з життям під товщею землі біля снаряда, що не вибухнув… у нього влучали осколки, його контузило, та він виходив живим не з одного бою, там, на сході, де знайшов своє кохання і долю.

Напередодні свята кореспондент Укрінформу зустрівся з Миколою Казюком.

ПРО ТЕ, ЩО ФОРМУЄ ЧОЛОВІЧЕ СЕРЦЕ

- Миколо, ви – досить молода людина, а вже були і контрактником-десантником, і старшиною, відповідали не за одне життя в АТО на передовій. Потім навчалися за програмою США, а зараз під вашим «крилом» як начальника відділу Міністерства у справах ветеранів в області - тисячі учасників російсько-української війни. До того ж ви ще й член Національної ради захисників України, голова консультативної ради учасників бойових дій та членів родин загиблих героїв при Тернопільській ОДА, радник голови  облдержадміністрації, заступник голови громадського об’єднання «Спілка воїнів та волонтерів АТО»…

- Та вже не перераховуйте ті посади (сміється), а то ще сформуєте в моєму образі такий собі портрет кабінетного чиновника, який не встигає перекладати папірчики, різні там директиви, що стосуються отих перелічених посад.

- Просто хочу зрозуміти, як складався той ланцюжок обставин, що сформували вас як особистість.

- Кажете, обставини… Не тільки вони. З обставинами переважно пов’язані люди. А ти, якщо хочеш змінити ті обставини, то змінюйся сам, змінюй план дій. Зрештою, іноді не так уже й важливо, що навколо тебе, часом важливіше, що у тобі, всередині, Так, обставини можуть круто змінити твоє життя, принаймні, я в цьому переконувався не раз. Але суттєво, як ти сам реагуєш на те, що стається навколо тебе. Переконаний, якщо вдасться тобі розвивати свій внутрішній світ, то це деякою мірою змінить і зовнішній, навколишній.

- Що ж було “навколишнього” у житті Миколи Казюка?

- А було прикарпатське село, де народився, батьки, в яких, крім мене, ще були і є старший і молодший сини. Тато працював на заводі, мама продавала у магазині. Планував вступити на державну форму навчання, розуміючи, що у сім’ї не було грошей на платну. Думав, от закінчу університет, знайду роботу до вподоби, зароблятиму, житиму, як і багато моїх товаришів, створю сім’ю. Словом, була певна життєва «схема».

- І видно з усього, вона порушилась?

- Життя, як кажуть, внесло «певні корективи». Спочатку призов в армію у 2012 році, на строкову службу. Служив у 80-й десантно-штурмовій бригаді у Львові.

Тепер точно можу сказати, що то був один зі складних періодів мого життя. Не хочу, щоб це звучало пафосно, але саме служба почала формувати у мене якийсь такий чоловічий стрижень, таке собі невидиме осердя, що тримає людину і проявляється у її вчинках – відповідальність за свої дії. В армії немає мами-тата, близьких, які б могли за тебе заступитись, допомогти там. Якщо ти зробив якийсь крок, мусиш за нього сам відповідати. І, думаю, це одна з ключових, визначальних речей у житті.

- Як же вам допомогло те почуття відповідальності?

- То стало для мене певним орієнтиром, дозволяло приймати рішення, у тому числі й дуже серйозні - як, скажімо, піти на контрактну службу.

- А як на це відреагували вдома батьки?

- Мені здається, що, коли я пішов зі строкової служби на контракт, то батьки, як би це, можливо, дивно не звучало, полегшено зітхнули.

- Навіть так?

- Думаю, батьки розуміли, що на той час пропонувалося непогане грошове забезпечення, був певний соціальний захист, зрештою, чого гріха таїти, це деякою мірою «розвантажувало» сім’ю, в якої були невисокі доходи. Але, звичайно, в родині за мене переживали. Як уже був на сході, то пізніше дізнався, що кожного дня мама ходила до каплички і свічку ставила за те, щоб я повернувся живим...

НЕ ХОТІВ, ЩОБИ ДРУЖИНИ ПОБРАТИМІВ КАЗАЛИ: «А ДЕ ТИ БУВ, ЯК ЇХ УБИВАЛИ?..»

- І ось, у 2014 році, після Майдану, коли почалися перші бойові дії на сході України, частина моїх найближчих друзів поїхали туди у складі інших бойових підрозділів. До речі, саме на базі підрозділу, в якому я служив, започатковували контрактну армію. І, відповідно, перші смерті в боях - це смерті моїх друзів...

- У кожного, напевно, була своя мотивація піти в АТО? Що підштовхнуло до такого кроку вас?

- Я скажу відверто, для мене причиною піти на війну не було те, що я усвідомив, що Україна в небезпеці і так перейнявся за територію нашої держави (чи щось подібне), що кинув усе й пішов на передову. А ось як було насправді. Уже казав, що багато моїх друзів пішли в АТО, а я дещо затримався тут. Але в армії, коли спілкувався з багатьма людьми, з другої, третьої хвиль мобілізації, то зрозумів, що житейські плани, можливо, доведеться змінити. Говорив із багатьма самодостатніми людьми, які мали свій бізнес, підприємцями, керівниками, тими, хто мав певний статус у суспільстві. Зрозумів, що в армію йдуть не ті, хто не зміг її уникнути чи кому не вдалося певним чином «відкупитися». Ні, це були люди, які хотіли щось змінити у цій країні, залишаючи вдома сім’ї, дітей, роботу. І то для мене було прикладом, що можна чогось досягнути більшого, коли маєш вищу мету.

Повірте, я просто не міг спокійно жити, знаючи, що там, на передовій гинуть мої товариші, що їм там важко. Пригадую, як хлопці були в оточенні біля Луганського аеропорту і не мали що їсти-пити… Але вони не нарікали на це, коли телефонували мені, а цікавилися, як у мене справи. Розумієте, це було певним поштовхом – переживання за своїх, тих, кого ти знаєш, хто тобі дуже близький і кого раптом втрачаєш… Я знав майже їх усіх.

- Мабуть, імена декого із них досі у серці?

- Та всі, хто загинув… От, Володя Чепелюк, з позивним «Чепель», перед загибеллю встиг розписатися зі своєю дівчиною. Він загинув від влучання в нього РПГ. Потім був Максим Шульга…

Але ці жахіття були згодом. Коли дізнавався, що того чи іншого хлопця вже немає, не міг ні їсти, ні спати. Думав, що буде, коли я туди не поїду, а хлопці приїдуть сюди поранені, хтось потрапить у полон, хтось загине… Як із ними говоритиму, як дивитимуся їм в очі? Що і їм, і собі відповідатиму, чому я не був там? Чому я не був з ними? Ось така моя була мотивація, чому я пішов на війну.

Тому думка була одна – їхати туди, аби знищити ту московсько-сепаратистську заразу, що забирала життя моїх друзів одне за одним. Мною керувала передусім ненависть і помста. Вже тепер це розумію. Я мусив там бути, аби помститися, аби мені не сказали дружини моїх ровесників, мовляв, де я був, коли гинули їхні чоловік...

- Як це було, ота відправка на схід?

- Спочатку, як ми мали летіти, то вночі дізнався, що будемо сідати в Луганському аеропорту, але якось так сталося, що наш політ відклали на кілька годин. Замість нас полетіли хлопці з 25-ї бригади. І той літак, Іл-76, в якому вони летіли, підбили сепаратисти.

- Так, це була найбільша одноразова втрата українських бійців із часу Незалежності, коли загинуло 40 воїнів…

- А ми на четвертий день після свята Незалежності – 28 серпня 2014 року поїхали на схід потягом.

- Бої за Луганський аеропорт ще тривали?

- Так, бої за летовище у Луганську продовжувалися. А той день, коли ми поїхали туди визволяти наших побратимів, для мене був знаковим, можливо, найважливішим у моєму житті. Це, так би мовити, була «точка відділку» нового житейського етапу, коли комфортно почуваєш себе у своїй «зграї», коли ти серед своїх, знаєш кожного, на всіх можеш покластися, а вони – на тебе.

ВІЙНА – ТО ЩОДЕННА ВАЖКА РОБОТА ІЗ СМЕРТЯМИ, СТРАХАМИ, БОЛЯМИ

- Мабуть, немає такого дня, коли б не згадували все те, що було на передовій?

- Якось і дивно, але скажу, що чим більше пригадуєш усе це, тим якось трішки… легше все те наново переживати. І взагалі, раджу своїм побратимам більше говорити про те, що було з ними там, аби якось легше це пережити і щоб такі спогади не привели до надмірного споживання алкоголю, втрати сімей. І говорити не тільки з психологами, а й з товаришами, рідними, добрими знайомими. Не потрібно тримати у собі весь той клубок переживань і болю.

- Коли було вам найскладніше там, на сході?

- Напевно, найскладніший момент був 5 вересня 2014 року, коли у першому бою загинув доброволець Андрій Юркевич з Тернопільщини. Мав позивний «Грізлі». Він був командиром 2-го взводу, 2-ї роти «Захід» 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар». Потрапив у ворожу засідку біля міста Металіст Луганської області.

Тоді загинули і 17 моїх товаришів, деякі вважаються такими, що пропали безвісти. Це все дуже важко… Ну, спробуйте уявити собі таку ситуацію. От я спілкувався з Галиною Лемещук, дружиною загиблого мого побратима Івана, який похований у Рівненській області. Буквально десь за пів години, до того, як він загинув, вона мені телефонувала, бо не могла до нього додзвонитися. Запитала, як там її Іван. Все добре, кажу, не переживай, все буде нормально. – Точно? Точно! І тут через пів години його вже немає у живих… У мене важкий стрес був. Розумію, що його дружина зараз зателефонує, що я їй скажу? Так і сталося, вона плакала, кричала, а я не міг підібрати слів, щоби якось її заспокоїти… Було ще два випадки, у Щасті, на Луганській ТЕЦ, коли почалися масові обстріли станції. Я як старшина підрозділу бігав, перевіряв бойові позиції, чи всі мої люди живі. І біля бункера біля мене вибухнула міна. Каска була не пристебнута, то осколок продірявив її, вона злетіла, мене трохи контузило, впав, хлопці затягнули напівпритомного у бункер… Влили пляшечку етилового спирту, щоб я прийшов до тями… Тижнів два не міг позбутися страху від отих усіх звуків – розривів мін, снарядів, виття осколків. Просто було лячно виходити з бункера. Але це треба було робити.

Взагалі війна - то щоденна важка робота зі смертями, страхами, болями та суцільними переживаннями і за себе, і за своїх товаришів.

- Напевно, були моменти, коли особливо відчували їхню підтримку?

- Безумовно, це справа звична, то як один організм: десь дав слабинку – і сам загинеш, і друзів втратиш. Коли знаєш, що ти не один, стає спокійніше.

От, пригадую, ми їхали на штурм 32-го блок-поста, який був в оточені, там, на Бахмутській трасі під Луганськом.

Їхали штурмувати село Сокільники. Я з іще одним хлопцем йшов у розвідувальному дозорі, прочісували посадки. А за нами, десь за 800 метрів ішла наша колона БТРів. Раптом ми почули, як почали працювати «Гради». Між іншим, це можна відчути, куди летить міна чи снаряд, за їхнім свистом. Ми одразу ж – на землю, снаряди навколо падали, розривалися… Почув, як один снаряд, ну, просто летить у моєму напрямку, це відчувається якось усім єством.

Закрив вуха і подумав, щоб тільки не залишитися інвалідом, краще загинути, ніж бути тягарем для своїх рідних. А далі нічого не пам’ятаю. Снаряд упав переді мною. Але не вибухнув. Мене всього накрило глиною, трохи контузило. Хлопці ледве витягли з-під землі, а коли несли до БТРа, я його бачив, отой нерозірваний, снаряд. І ми поїхали. Ось так пощастило з бракованим російським снарядом. А один із моїх хороших друзів - кулеметник Євген Геш був у БТРі, коли туди щось влетіло - і машина загорілася. Його важко поранило, але ми бачили, як Женя стріляв з кулемета і прикривав наш відхід. Він згорів живим, але дав можливість нам вийти з того бою.

Ще раз кажу: війна – це важка робота, але вона особисто мені дала певні уроки.

- Які саме?

- Що ніколи не треба впадати у відчай, не зупинятися, не здаватися. Тобі важко, ти знаєш свої слабкі сторони, але намагаєшся все робити, щоб вони стали сильнішими, а тоді, як стаєш сильнішим, можеш розраховувати і на певний результат. Так, війна калічить і тіло, і душу. Але головне, аби під час того страхіття навколо тебе не зламати совість. Це, можливо, страшніше, ніж поламані руки-ноги. Треба намагатися, щоби війна не розбила серце, не перетворила його на камінь…

ЗОРЯ НА ЙМЕННЯ ТЕТЯНА

- До речі, про серце. Чи там, на сході, були моменти, які зігрівали ваше серце?

- Був такий момент, який гріє й донині. Нас між боями на два тижні закинуло у Лисичанськ, наша база там була у центрі міста. Після обстрілу, весь вичавлений був, трохи обпалений. І ось, коли зайшов у магазин, побачив її. Була з подружками. Зіткнулися поглядами. Враз узяла серветку і запитала, чи можна витерти мені обличчя, руки від кіптяви… Ось так і познайомилися. Звати її Тетяна, прізвище Зоря.

- Звідки вона, з Лисичанська?

- Так, навчалася у гірничодобувному технікумі. Її мама молдаванка, тато з Хмельниччини, військовий, загинув. Вони тільки у 2014 році збудували на Луганщині невеличку хату. Як розпочалася війна, переїжджати не було куди. Ось так після артобстрілу й познайомилися…

Згодом часто спілкувалися телефоном. Відчув, що мені це допомагало, оце хороше відчуття потрібності комусь. Розмовляли відверто, зрозумів, спільні теми… Вона бачила, як це усе було, як сепаратисти були у місті, бої за Лисичанськ, його визволення. Мати жила на нинішній території так званої «ЛНР», і Тетяна все це боляче переживала, розуміла навіть більше, ніж мої рідні, які були далеко від цих боїв.

- Що маєте на увазі?

- Розумієте, я їм просто не розповідав багато що, аби не переживали.

А коли у грудні 2014 року їхав на першу ротацію, то запросив Тетяну в гості до нас, на Івано-Франківщину. Їй усі казали, щоб вона туди не їхала, бо там, мовляв, мало не вбивають російськомовних, «дітей з’їдають», «бандєри», одним словом. А вона «ризикнула», сіла в поїзд і приїхала до мене.

- Не злякалася!

- Я теж про це подумав, що смілива дівчина, не послухала тих, хто їй різні страшилки про Західну Україну розповідав, зібралася в дорогу. Якраз на новорічно-різдвяні свята, два тижні була у нас вдома. Показав їй Карпати, у гості ходили до друзів, словом, мене такий її крок, оте, що вона все покинула й приїхала сюди, як кажуть, «зачепив». Вирішили одружитися. Через рік, 5 грудня у нас народилася донечка, зараз чекаємо на ще одну…

- І як вам обом живеться з тією Зіркою зі сходу, що зігріла ваше серце?

- Нам тепло обом, думаю, нам разом комфортно. Тетяна мене у всьому підтримує. Хоча, якщо відверто, це не зовсім просто. Часто їжджу у відрядження, до Києва, по області, та й ще навчаюся. Але Таня - моя споріднена душа. Ще ж є наша маленька донечка, це наше велике щастя, це все додає мені сил. Зрештою, кожен має мати таке місце, куди завжди можна повернутися, знаючи, що тебе там чекають. Для мене це моя сім’я.

ВІД «ПРИТИРАННЯ» У ТЕРНОПОЛІ — ДО СТАЖУВАННЯ У США

- А як же сталося, що нині ви маєте під своєю опікую й іншу, велику тернопільську сім’ю – ветеранську?

- Після звільнення з армії у 2016 році почув, що створюється Державна служба у справах ветеранів війни. Це все мені було близьким, бо я в армії був старшиною, то до мене часто зверталися побратими, аби їм допомогти, пояснити, порадити.

Я поступово почав розуміти, як працює уся наша система у справі захисту ветеранів. Тож звільнившись з армії, поїхав до Києва, там успішно пройшов співбесіду і конкурс, якій організувала Державна служба у справах ветеранів війни. Направили на Тернопільщину. Приїхав на автовокзал, навігатором шукав облдержадміністрацію, моє майбутнє місце роботи.

- Як же сприйняли тернопільські учасники АТО й ООС, ветерани появу у їхньому середовищі «нетутешнього»?

- Звичайно, розумів, що я «чужа» людина у колі тернопільських ветеранів, які, можливо, й хотіли, щоб їхніми проблемами займався хтось «свій», місцевий, а не заїжджий. Я це розумів, і буквально з кожним намагався зустрітися, переговорити, вислухати. Поступово «притирання» дало свої результати, далі було легше, вони зрозуміли, що я такий же як вони, тільки з іншої області.

- Ви - один із небагатьох українців, які взяли участь у міжнародній програмі «Open World» - «Відкритий світ». Розкажіть, як це було?

- Цією поїздкою я завдячую передусім своєму товаришу Саші Алієву, який служив у «Айдарі», потрапив у полон, його там сильно били, він тривалий час був у комі. А до армії він працював в органах соціального захисту. Після повернення з полону, лікування й реабілітації у США його згодом запросили туди у межах програми лідерства «Відкритий світ», яка була заснована Конгресом США в 1999 році. В Україні вона була поширена десь на початку 2000-х.

За цією програмою Сашко стажувався у США, запропонував і мені спробувати. Успішно пройшов відбір серед багатьох кандидатів. Було створено три ветеранські групи, які й полетіли у Вашингтон.

- Що ж було в Америці?

- Ми зустрічалися з конгресменами, дипломатами, Мирославою Гонгадзе, відвідали Капітолій, бібліотеку Конгресу США. Потім роз’їхалися у різні штати і жили у сім’ях ветеранів В’єтнамської війни. Мені випав штат Теннессі. Були постійні зустрічі у Міністерстві у справах ветеранів, органах місцевої влади, відвідували навіть військові кладовища.

- Що ж є найбільшою проблемою для американських ветеранів?

- Не повірите, але так, як і в нас, найбільшою проблемою для них є працевлаштування. Але зауважу, що в Америці до розв’язання цього питання підійшли доволі цікаво. Там проводять курси для роботодавців, на яких вчать, як працювати з ветеранами, уникати конфліктних ситуацій і підвищити їх працездатність, є цільова допомога.

- Але ж і в нас на Тернопільщині, та й в інших областях діють програми «Турбота», спрямовані на підтримку ветеранів.

- Так, але в нас кошти на виконання ветеранських програм ідуть на обласну раду, яка іноді на свій розсуд оперує цими грішми.

- А у США?

- Там інакше. У США аналог нашого Мінветеранів за бюджетом другий після Пентагону! Цим усе сказано. Майже кожен штат має сучасні реабілітаційні центри, є програми, за якими ветерани отримують допомогу. Цільове призначення коштів, які, зрозуміло, набагато більші, ніж у нас, визначають спеціальні ради представників громадськості, керівників різних структур.

- Тобто там процес допомоги ветеранам є більш об’єктивним.

- Саме так. Але зауважу, що ця проблема не вирішилася за рік-два, а за років 20.

- А там немає таких пільг, якими користуються наші ветерани?

- Там немає, скажімо, якихось пільг на отримання земельних ділянок, на комунальні послуги. У них просто дуже добре монетизоване державне страхування, виплати високі, що дає змогу ветерану багато що собі дозволити. Там ніхто з ветеранів не ходить у формі, є тільки певні значки, що засвідчують ветеранство. Характерно, що де б ми не були, коли люди бачили відповідні значки на ветеранських кепках, чи певні смужки на машині, то одразу ж дякували хлопцям за службу. І це було круто. Ще мені сподобалося у США, що там усюди американські прапорці, буквально всюди, кожен пишається, що він американець. Хтозна, можливо, і в нас, коли буде така любов до своєї країни, до її символів, то й нація буде такою ж потужною, спроможною гідно вшановувати своїх громадян, зокрема, її захисників.

НЕ ОБРАЖАТИСЯ НА СУСПІЛЬСТВО, А ЗАКОННО ВІДСТОЮВАТИ СВОЇ ПРАВА

- Про ветеранське життя у США вже маємо уявлення, а як живуть тернопільські ветерани, ті, хто повернувся з АТО?

- Та по-різному живуть, хто як, зрештою, як і всі ми. Розумієте, в нас уже сформувалася спільнота ветеранів, людей, які, на жаль, змушені ходити всюди і щось просити. В області 6 774 учасників бойових дій. І склалася така ситуація (зрештою, це не тільки у нас), що є багато гідних людей, ветеранів, які через свою скромність починають себе дистанціювати від, так би мовити, суспільства.

- Так, теж знаю атовців, людей одиноких і ображених на суспільство…

- Це розчаровані у справедливості люди, які не розуміють, не можуть себе знайти у мирному житті. У них є певна образа на суспільство. От, скажімо, є ж такі ветерани, які, можливо, й не мають великих заслуг, але вони уміють себе презентувати, вони на виду, про них знають, вони мають привілеї від держави.

Інші, можливо, й більш достойні, як кажуть, у той час - «в тіні». І це все призводить до того, що вони замикаються у собі, не відстоюють того, що їм належить офіційно, за законом. І це велика проблема, яка, до речі, впливає на обороноздатність країни. Адже виходить, що держава закликала боронити країну, а потім ті, хто це робив, повернулися з війни під опіку органів місцевого самоврядування. І рівень фінансової спроможності громади сильно впливає на забезпечення самих учасників бойових дій, які там мешкають.

- Це правда, ветеран у Києві перебуває у кращих умовах, ніж ветеран у глибинці, провінції…

- Але так не має бути. Бо ми всі однаково захищали державу, а тепер нас залишили наодинці з сільськими чи міськими радами, щоб ми самі вирішували там свої проблеми, на які у громади, як завжди, нема грошей.

- Тут є і ще одна проблема - психологічна реабілітація тих, хто воював на сході.

- Я завжди кажу, що у нас взагалі низький рівень психологічної культури. Навіть самому ветеранові важко примусити себе когось про щось просити чи піти до психолога, дехто просто не може зробити такий крок. Й іноді це все закінчуєтьcя пиятикою, розпадом сім’ї, самогубством, неадекватними вчинками.

- Що ж приводить до таких непередбачуваних з боку ветеранів дій, як це було не так давно в будинку Уряду, наприклад?

- Подібні вчинки спричиняють психологічні травми, що отримують ветерани, переважно, це наслідок бюрократії, точніше, безсилля ветерана перед чиновниками, спілкування з якими ставить ветерана у ступор. Тому часто кожен крок ветерана — це нерви, постійні переживання, острах, що те, що йому належить, він не отримає. Тож у відчаї хлопці хапаються за гранату і погрожують нею, хоча я не підтримую і не схвалюю таких дій.

- Який же вихід у цій ситуації?

- Просто кожен службовець, до якого звертається ветеран, повинен проявляти людяність, тактовність, усвідомлювати, що від нього як представника держави дуже багато залежить – не тільки матеріальний стан колишнього бійця, але й навіть його здоров’я, зрештою, подальше життя.

- Згадували про психологічну реабілітацію. Які тут є проблеми?

-Я передусім за психологічну реабілітацію сімейного типу. Адже коли військовий у зоні бойових дій, він не завжди перебуває у стресі. Не щодня ж ідуть обстріли, бувають і паузи, це специфічне, але своє, зрозуміле середовище. А ось його рідні вдома у постійному стресі, вони не знають, як там, що з їхнім сином, батьком чи братом, тому в них переживання постійні. Навіть є американське дослідження, що стрес, пережитий родиною, утричі вищий за той, з яким стикається військовослужбовець. І це так. Так от, коли хлопці повертаються додому, відбувається зміна емоційного стану, зміна психіки. Водночас члени родини також мають певні психологічні травми. І це вже люди, яким наново потрібно вчитися будувати стосунки, щоб жити разом. Але з такими сім’ями ніхто не працює.

- А хто повинен працювати?

- Мають бути сформовані якісні центри реабілітації з солідними вкладеними туди бюджетними коштами, де можна надавати і психологічну допомогу, і певні посттравматичні фізичні реабілітації.

- Мова про комплекcне відновлення фізичного та психологічного здоров’я військовослужбовців, які повернулися із передової?

- Саме так. Ось є у нас Більче-Золотецька фізіотерапевтична лікарня, там ветерани проходять курс реабілітації, умови хороші. Фонд регіонального розвитку виділив кошти на будівництво корпусу на 50 ліжок для ветеранів, але через коронавірус гроші пішли на боротьбу з пандемію, встигли побудувати два поверхи, нічого не накрито, все замокає, нищиться…

ВЧИТИСЯ В ІНШИХ ДЕРЖАВ, АБИ НЕ ПОВТОРЮВАТИ ЇХНІ ПОМИЛКИ

- Якими ви бачите кроки на рівні держави, аби полегшити життя ветеранів у сьогоднішньому суспільстві?

- Передусім, потрібно прописувати новий закон «Про захисників України», який би працював, а не мав просто гарні положення. Впроваджувати цифрові технології, що замінили б «живого чиновника», на якого покладено обов’язки у вирішенні ветеранських запитів.

- Але ж уже діє система «е-Ветеран»?

- Так, наше міністерство у лютому цього року презентувало новостворений ветеранський ресурс - систему інформаційних сервісів «е-Ветеран». Тепер за допомогою звичайного смартфона, ПК чи ноутбука можна цілодобово отримувати найповнішу інформацію про санаторно-курортні заклади, дізнатися, хто і де конкретно надає послуги з психологічної реабілітації ветеранів. І це дуже добре. Тобто, я за те, щоб і надалі впроваджувалися сучасні інформаційно-довідкові системи, розроблені спеціально для ветеранів війни.

Наступне, що важливо зробити, це – скрупульозно вивчати досвід країн, де живуть ветерани із посттравматичним синдромом, аби не повторювати їхні помилки..

-Ви дещо назвали, як це роблять у США.

-Так. І, знаєте, приємно, що Міністерство у справах ветеранів вивчатиме, зокрема, саме досвід США аби впроваджувати найсучасніші практики у систему психологічної реабілітації захисників.

ПРО ЗНАННЯ, ЯКИХ НІКОЛИ НЕ БУВАЄ ЗАБАГАТО, ФРІ-ФАЙТ ТА НЕДОРЕЧНУ М’ЯКІСТЬ

- Миколо, чи попри всі ті обов’язки, покладені на вас як на держслужбовця, ви ще досі знаходите час на навчання і спорт?

- Навчався в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу, Львівському університеті бізнесу і права, Національній академії державного управління при президентові України. Зараз навчаюсь в Українському інституті майбутнього (Ukrainian Іnstitute for the Future).

- Бачу, потреба у навчанні у вас із часом не зменшується…

- А інакше не може бути. Життя – це постійне самовдосконалення. І взагалі, мені здається, що коли людина вважатиме, що вона знає дуже багато, що вона досконала, її життя тоді може втратити сенс.

- А щодо спорту, тут теж процес безперервний?

- Знаєте, так. У Тернополі я познайомився з людиною, яка згодом стала моїм побратимом – учасником АТО Валерієм Чоботарем, президентом української федерації фрі-файту. Одного разу він повів мене у спортивний зал, де займалися його вихованці, серед яких і кілька майстрів спорту. І тоді на стіні я побачив портрети хлопців, яких знав, які загинули з моїми друзями. Це Андрій Юркевич, Рома Ляшенко, Орест Квач… В один момент отой зал став мені дуже близьким, я зрозумів, що тут і моє місце теж. Приходив сюди, тренувався.

Було важко,15-річні хлопчаки «розкладали», як хотіли, але поступово оволодів певними навичками, згодом сформувалося своє середовище, багато спортсменів стали моїми друзями. Потім поїхав на навчання із суддівства, здав сертифікацію, став суддею національної категорії Федерації фрі-файту, контактних єдиноборств і змішаних бойових мистецтв. Суджу як на обласних, так і на всеукраїнських змаганнях, чемпіонські турніри, поєдинки на кубок України.

- Розмовляємо з вами напередодні Дня Незалежності України.

Ви - її ровесник. Що ж думаєте в такі особливі дні про нашу незалежність?

- Хочу бачити свою країну сильною, такою, щоб могла дати відсіч ворогові, з яким не можна загравати, йти на поступки, бути м’якотілим. Бо де потрібна рішучість і суворість, там м’якість, тим більше із ворогом, недоречна, неприпустима. Узагалі, для мене незалежність – це передусім право кожного на гідне життя у своїй країні. Це бути відповідальним за свої вчинки. Вірю в потужну, квітучу європейську країну. Не хочу розчаровуватися у людях, вірю в державу Україну, в якій ми зможемо без якихось ризиків і страхів виховувати своїх дітей-українців. А державі Україні бажаю зробити все можливе для українців, тоді й українці все можливе зроблять для неї.

Олег Снітовський, Київ-Тернопіль

Фото автора та з домашнього архіву Миколи Казюка