6 грудня. Пам’ятні дати

Сьогодні День Збройних Сил України

6 грудня 1991 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Збройні Сили України», «Про оборону України», а 13-го грудня – Концепцію оборони і будівництва Збройних Сил України, які визначили основні принципи та напрями розбудови українського війська.

Україна успадкувала від СРСР одне з найпотужніших угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та відносно сучасними зразками озброєння та військової техніки. Але за понад 20 років незалежності українська армія була майже знищена. Впродовж десятиліть відбувалися масові скорочення кадрових військовослужбовців, дехто з військових сам у відчаї кидав службу, не бачачи в армії жодної перспективи. Крім внутрішніх чинників додалися й зовнішні: увесь цей час Україні доводилося долати шалений тиск Москви, яка всіляко противилися створенню в нашій країні дієздатних Збройних сил.

Переломним моментом в історії сучасної української армії стали події 2013-2014 років: Революція Гідності, окупація Криму та частини Донбасу. І попри тотальну руїну в армії, зради, втрати, шалений тиск і підступність ворога, українським військовим вдалося відстояти незалежність батьківщини й захистити власний народ від агресора.

Наразі наша армія відновлює свою боєздатність, а Україна оголосила про свої наміри вступити в НАТО. На сьогодні, відповідно рейтингу Global Firepower Index-2021, Збройні Сили України за своєю боєздатністю займають 25-те місце серед 140 країн світу.

Події дня

6 грудня 1919 року почався Перший Зимовий похід Дієвої Армії УНР. Ця військова кампанія тривала шість місяців, і закінчилась 6 травня 1920 року. За цей час українська армія подолала близько 3 тис. км Житомирською, Київською, Черкаською, Кіровоградською, Миколаївською, Одеською, Вінницькою областями та провела понад 50 успішних боїв. Як відомо, після важких поразок у 1919 році у боях з російськими більшовиками і білогвардійцями Армія УНР на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою відійшла на захід в тодішню Волинську губернію, де під Новоград-Волинським опинилась у так званому «трикутнику смерті» – між поляками з північного заходу, більшовиками з північного сходу і білогвардійцями з півдня. 4 грудня у селі Нова Чортория Петлюра зібрав військову нараду щодо можливості переходу до партизанської боротьби в тилах противника. Наступного дня командувачем Дієвої армії УНР став генерал-хорунжий Михайло Омелянович-Павленко, який виїхав до Варшави для пошуку практичної допомоги з боку Польщі.

6 грудня 1919 року Дієва Армія УНР вирушила в рейд по тилах противника, який історики згодом назвали Першим Зимовим походом. Тодішня українське військо, за різними оцінками, налічувало від 5 до 10 тис. осіб. За час походу Дієва Армія здійснила ряд успішних боїв і здобула декілька населених пунктів: 19 березня звільнено Умань, 5 квітня – Бобринець (Кіровоградська обл.), 16 квітня – Вознесенськ (Миколаївська обл.). Наприкінці квітня армія вирушила у Ананьїв та Балту (Одещина), де надала допомогу повсталим містянам у боротьбі з більшовиками.

Закінчився Перший зимовий похід 6 травня 1920 року, коли частини Дієвої Армії УНР біля села Писарівка Ямпільського повіту (Вінницька обл.) зустрілись з 2-ю стрілецькою дивізією полковника Олександра Удовиченка, яка діяла у складі 6-ї польської армії. Того ж дня іншими підрозділами українсько-польського війська була звільнена Біла Церква, а наступного, 7 травня 1920 року, вони увійшли до Києва. Керівництво УНР розраховувало, що звільнення Правобережжя від більшовиків і білогвардійців дозволить зміцнити українську армію, що, в свою чергу, дасть змогу почати наступ на Лівобережжя. Однак, вже в червні 1920 року більшовицька армія прорвала фронт. Поляки відступили. Разом з ними Армія УНР теж була змушена з боями відійти до Галичини.

У цей день народилися

в Україні…

Микола Вороний (1871–1938), поет, критик, перекладач, журналіст, театрознавець, актор, громадсько-політичний діяч.

Видавав альманах «З-над хмар і з долин» (Одеса, 1903). Переклав українською мовою «Інтернаціонал», «Марсельєзу», «Варшав’янку»; здійснив численні переклади з російської, французької (Сюллі Прюдом, Поль Верлен, Моріс Метерлінк), німецької (Генріх Гейне), англійської, японської, перської та ін. літератур. Автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. Навчався у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет). Допомагав Франкові у виданні газет «Громадський голос» і «Радикал». Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Шевченка, режисером українського театру товариства «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», актором труп Марка Кропивницького, Панаса Саксаганського. 1901 року залишив сцену й служив в установах Харкова, Одеси, Чернігова. В 1910 році оселився в Києві, працював у театрі Миколи Садовського, викладав у театральній школі. У 1920 р. емігрував за кордон. Жив у Варшаві, та невдовзі переїхав до Львова. Згодом вирішив повернутися в Радянську Україну. Це рішення виявилось для митця і його сім’ї доленосним. У червні 1938 року Миколу Вороного розстріляли в Одесі, а за рік до того енкаведистська куля обірвала життя і його сина – поета Марка Вороного, розстріляного у листопаді 1937 року на Соловках.

Олександр Оглоблин (1899-1992), історик, архівіст, президент Української вільної академії наук у США.

Педагогічну і наукову працю Оглоблин розпочав у 1919 pоці: викладав у різних школах і вищих навчальних закладах, зокрема у Київському університеті. Саме тут розкрився його педагогічний і дослідницький талант. Близько 20 років (з перервою) вчений віддав цьому вишу. У 1922 році одержав професорське звання, а після захисту у 1926 році дисертації, першим з вітчизняних істориків був удостоєний наукового ступеня доктора історії української культури. У 1930-1931 роках ученого арештували органи ДПУ. Під час німецької окупації на прохання української громади був головою Київської міської управи (1941, вересень-жовтень). З 1944 року в еміграції (Прага, Мюнхен). У 1951 році переїхав до США, де брав активну участь у діяльності місцевої української громади.

Заснував і очолив Українське генеалогічне товариство (1963) та Українське історичне товариство (1965). У 1968-1970 рр. – професор історії Гарвардського університету, був президентом Української Вільної Академії Наук (1970-1989). Загалом є автором близько 1000 наукових праць («Гетьман Іван Мазепа та його доба», «Українська історіографія, 1917-1956», «Історія української промисловості»). Одним із його учнів є відомий сучасний історик Орест Субтельний. Тривалий час учений досліджував період національної революції середини XVII ст. Оглоблін дотримувався думки, що за Хмельниччини перемогла концепція козацької держави. Добу Івана Мазепи розглядав як час відродження України, а самого гетьмана вважав українським державцем, який хотів реалізувати другу Хмельниччину. Вчений обґрунтував положення про те, що ідея української козацької держави після ліквідації Гетьманщини не вмерла.

Микола Колесса (1903-2006), композитор, диригент, педагог, засновник української диригентської школи.

Народився у Самборі в родині видатного українського фольклориста Філарета Колесси. З юнацьких років належав до Пласту. Початкову музичну освіту отримав у Музичному Інституті ім. М. Лисенка, у приватній школі італійської піаністки Маріетти де Джеллі. Професійну – на відділі композиції та диригування Празької консерваторії. Першим професійним твором композитора стала «Українська сюїта» (1928). Згодом вступив до Школи вищої майстерності, де навчався композиції у Вітезслава Новака. На той час у доробку композитора з'являються наступні твори: Варіації для симфонічного оркестру, Фортепіанний квартет, дві сюїти для фортепіано – «Дрібнички» та «Пасакалія, скерцо, фуга». Після повернення до Львова викладав у оперній студії при консерваторії Польського товариства, диригував хором «Стрийський Боян», вів курси сільських диригентів. У 1931 році отримав постійне місце викладача теоретичних дисциплін та диригування у Вищому музичному інституті ім. Миколи Лисенка у Львові. У 1953–1965 роках був ректором Львівської консерваторії (Львівська національна музична академія ім. Миколи Лисенка). Виступав як диригент із симфонічними оркестрами Львівської філармонії, Театру опери та балету, водночас був художнім керівником і головним диригентом хорової капели «Трембіта».

Микола Амосов (1913-2002), учений-хірург, письменник, публіцист, громадський діяч, академік НАН України.

Ініціатор впровадження в країні хірургічного лікування при захворюваннях легень; його дослідження сприяли значному зниженню захворюваності туберкульозом і підвищенню ефективності лікування захворювань легень. Один із перших у СРСР впровадив у практику метод штучного кровообігу, в 1963 р. перший виконав протезування мітрального клапану, 1965 р. створив і вперше в світі застосував антитромботичні протези серцевих клапанів, розробив низку нових методів хірургічного лікування вад серця, моделі апаратів штучного кровообігу. Автор понад 400 публікацій, в т. ч. 12 індивідуальних монографій, низки науково-популярних і публіцистичних книг («Механизмы мышления и психики», «Регулирование сердца», «Записки из будущего», «Книга о счастье и несчастьях», «Преодоление старости», «Голоса времени»). Створив наукову школу, підготував понад 20 докторів і 100 кандидатів наук.

Ірина Калинець (1940-2012), письменниця, літературознавець, педагог, правозахисниця, політв’язень брежнєвських таборів (1972-1981).

Одна з організаторів «Меморіалу», Руху, активістка українського духовно-революційного відродження. Перша поетична книга поетеси вийшла у видавництві «Воля» у 1991 році. Від написання до публікації пройшло понад 15 років – років замовчування, тиску, протистояння.