Тілль Маєр, німецький фотограф і журналіст

У найпопулярнішому фільмі Нетфліксу “Мюнхен. На порозі війни” (там показується кілька днів Мюнхенської змови та дозволу європейських лідерів поділити Чехословаччину) створено прекрасний образ німця-патріота Пауля фон Гартмана, який за всяку ціну намагається зупинити диктатора. Чи існував цей герой насправді, ми не знаємо, але він залишає стійке відчуття, що ніколи не можна еліту та істеблішмент ототожнювати з цілим народом.

Сьогодні, коли офіційна Німеччина часом займає стосовно Росії вичікувальну позицію (там навіть термін є – “путінферштеєрство” – “путінорозуміння”), в країні є люди, які багато часу й зусиль приділяють розповіді про Україну, про її життя і людей.

У Німеччині зараз проходить виставка відомого фотографа Тілля Маєра “Донбас. Війна у Європі”. Тілль може вважатися фахівцем, який розбирається в особливостях нашої війни: він побував у зоні АТО дванадцять разів. 

Ми зв’язалися із Тіллем та поставили йому кілька запитань.

Я ВЖЕ ТОДІ ВВАЖАВ ДУЖЕ НЕБЕЗПЕЧНИМ, ЩО НА МОЇЙ НІМЕЦЬКІЙ БАТЬКІВЩИНІ ЗАБУВАЮТЬ ПРО СИТУАЦІЮ НА ДОНБАСІ

– Тілле, коли ви побували в зоні АТО вперше? Що спонукало вас знову туди повернутися?

– Це було в Авдіївці восени 2017 року. Я зміг за два дні побувати на позиціях української армії, у тому числі на Промці.

Для мене було шоком знову побачити окопи, руйнування та війну посеред Європи.

Мені як європейцю це боліло, бентежило. І це все досі відбувається. Тоді про війну на сході України у німецьких ЗМІ майже забули.

До речі, здебільшого я пишу репортажі з кризових та військових зон у всьому світі тоді, коли інші журналісти та фотографи вже поїхали. Але люди у постраждалих країнах продовжують страждати. Я зроблю все можливе, щоб дати їм голос.

Україна була і є для мене чимось особливим. Тому що у мене там багато друзів, і я полюбив країну та її людей.

Багато років я працюю волонтером у проєкті Червоного Хреста, який безкоштовно роздає ліки літнім людям у Львові. Я зустрів дивовижних людей і завжди отримував велику підтримку, коли йшлося про мої власні звіти та проєкти. Крім того, я вже тоді вважав дуже небезпечним, що на моїй німецькій батьківщині забувають про ситуацію на Донбасі.

– Як народилися ці ваші фотографії? Чи легко погоджувалися фотографуватися?

– Я майже завжди працюю з українським колегою-фотографом, коли йдеться про Донбас - Олесем Кромплясом. Він сам воював у 2014 році. Його досвід мені теж допомагає. Я думаю, що солдатам важливо, щоб я звітував про розвиток армії. Але не всі хочуть фотографуватися. Це зрозуміло. Вони часто мають сім’ї на окупованій території. І намагаються позбавити їх проблем.

– Як проходила зйомка? Як далеко вам дозволили зайти у своїх професійних інтересах?

– Разом з Олесем я часто можу по кілька днів перебувати на першій лініїї, супроводжуючи бійців у повсякденній рутині в окопах, спати в бліндажах і земляних бункерах. І те, що мені надають таку можливість, не можна сприймати як належне. Я зустрів багато хороших і сміливих людей. Але й побачив, яким тягарем була для країни війна за ці роки.

– У яких місцях ви знімали?

– Авдіївка, Промка, Бутовка, Луганське, Троїцьке, Широкине, Горлівка, Кам’янка, Волноваха… У деяких - неодноразово.

– Які з ваших фоторобіт стали для вас «знаковими»?

– Для мене дві фотографії є дуже особливими: на одній зображений солдат Вадим на зруйнованому морському курорті Широкине. У 2011 році Вадим відпочивав там на пляжах з родиною. Тому він провів мене через зруйноване місто, розповів, як там було раніше. Ми добре порозумілися. Через кілька днів він загинув на фронті. Для мене було ударом, коли я про це дізнався.

Пізніше його вдова написала мені у Facebook й запитала, чи може вона отримати фото - щоб вигравірувати на його надгробку. Напевне, найбільша честь, яку коли-небудь отримувало моє фото. Але й найсумніший випадок. Війна – це жахливе зло.

Інша світлина показує жінку Валентину в Кам’янці біля лінії фронту. Вона стоїть у темряві овочевого льоху і тримає палаючу свічку. Мешканці, переважно старі люди, тікають до підвалу, коли у напівзанедбане село потрапляють снаряди з ближнього фронту. У підвалі немає електрики. Старі мають протриматися, поки жах не закінчиться.

ВІЙНА В УКРАЇНІ – ГАНЬБА ДЛЯ УСІЄЇ ЄВРОПИ

– Німці у нашому розумінні - це несентиментальні, стримані і педантичні люди. Але все-таки, якщо ви проводили з нами стільки часу, якими були ваші перші враження та відчуття?

– Вам варто познайомитися ще з кількома німцями. У моєму рідному місті Бамберзі ми вміємо святкувати і раді гостям. Педантичні?.. Ну, мої українські друзі знають, що я завжди спізнююсь на кілька хвилин.

Моїм першим проєктом була книга і виставка про тих, хто вижив у нацистських концтаборах. Усі вони приїхали зі Львова та околиць. Які це сильні люди! Я там зміг і взяти інтерв’ю, і сфотографувати. Попри те, що вони пережили, вони були добрими і справедливими людьми. Один сказав мені:

«Хто ненавидить, той не зрозумів життя». Я буду вдячний за ці зустрічі до кінця своїх днів.

– Що ви зрозуміли про війну, коли працювали в Україні?

– Що це ганьба для усієї Європи. Кордони Європи не повинні бути перекроєні танками. Кожен, хто намагається це зробити, повинен виступити проти цілісної, єдиної Європи. Так і має бути. На жаль, все склалося по-іншому. Інакше ми б не були там, де ми зараз.

– Чим для вас є Україна?

– Україна стала частиною мого життя.

– Як вас сприйняли мешканці Донбасу? Чи охоче погодилися бути зображеними на світлинах?

– Як сприйняли? Переважно ввічливо. Після того як вони дізналися про мій намір, вони переважно дозволяли себе фотографувати та брати у них інтерв’ю.

В Авдіївці мене прийняла родина, коли я потребував ночівлі в одній із поїздок. Отримав ліжко і смачний сніданок. Мені навіть довелося переконувати їх прийняти невелику суму як подяку. Я познайомився з двома матерями новонароджених, бабусею, які пригостили тортом до кави, а в інших місцях як гостю часто пропонували сало й горілку. Одне слово, це були переважно дуже хороші люди. Але я думаю, що коли ставишся до людей з повагою, то отримуєш це навзаєм.

– Часом здається, що німецький істеблішмент погано розуміє Україну. Офіційна Німеччина усіма силами намагається не сваритися з Путіним, попри дуже серйозні погрози з його боку. Якими є настрої німецького суспільства? Вони теж вірять у договороздатність Путіна, як ваша влада? Ваші фотороботи змінюють їхнє ставлення?

– Я не думаю, що німецький уряд хоче бути другом Путіна. Максимум колишній канцлер. Нова влада різко засуджує Путіна і явно погрожує економічними наслідками. А переважна більшість німців бачить Путіна автократом, ворогом демократії. Хіба цього достатньо? Ні, звичайно, ні. Я розчарований, що не відбувається чогось більшого. Я розумію, чому українці обурені на Німеччину.

– Як ви вважаєте, чи може членство України в НАТО зменшити загрозу для нас і для континенту?

– Україна має потужного сусіда, який, очевидно, не знає своїх кордонів. На мою думку, те, що Україна прагне вступити до НАТО, є природною потребою у захисті. Якщо Путін цього не хоче, йому не слід було анексувати Крим. І приносити війну на схід сусідньої країни.

– Відкритих зіткнень на Донбасі не було, але триває снайперська війна та обстріли. Чи потрапляли ви у небезпечні ситуації?

– Наприклад, одного разу потрібно було дуже швидко бігати. Це адреналін для мене. Дрібниця для солдатів в окопах.

– Фотографи продовжують займатися цією темою, поки не скажуть все про війну. Ви вже видали книгу. Чи про все в ній сказали? І яким є ваш основний меседж?

– Я зніматиму, поки не закінчиться війна на Донбасі. У будь-якому разі, або нам вдасться стати справжнім демократичним союзом європейських жінок та чоловіків, або війна знову стане частиною нашої спільної історії.

 Лана Самохвалова, Київ