Та, яка не “зигує”

Нас із Єленою Кузнєцовою з Магадана познайомив спільний київський друг.

У нас одразу знайшлося багато спільного: спільні цінності і погляди на життя, ми з одного культурного контексту. Ми ділилися переживаннями та підтримували одна одну. Ми обговорювали медицину, психологію, книги, музику, розмірковували про життя. Часто листувалися електронною поштою.

Через Єлену я зустріла Ігоря :) Єлена вела блог на великому сайті знайомств loveplanet і вмовила мене зареєструватися, щоб читати про її життя. Я завела там акаунт і незабаром випадково познайомилася з одним київським художником. Виникло кохання, через три роки було весілля, і зараз ми разом 12 років. 

Від початку Майдану Єлена дуже підтримувала Україну. Я пам'ятаю, як сиділа у лютому 2014-го у кутовому кабінеті з балконом на другому поверсі (хто треба – той знає). Дахами Пушкінської котилося відлуння сухих пострілів снайперів.

"Чим тобі допомогти?" "Бережи себе!",  “Якби я у вас була, теж допомагала б медикам”, - писала мені Єлена. Вона працює кардіологічною медсестрою обласної лікарні, дуже любить життя та рятує людей. В ній є справжнє благородство.

У 2016-му Єлена потайки від рідних і знайомих приїхала на тиждень до Києва, і я їй показала всі стародавні місця, звідки є земля Руська пішла, а також Майдан, стіну з портретами загиблих, будинок профспілок, вулицю Грушевського тощо. Я їй відтворила покроково усі події Майдану. Переклала всі написи, описала і пояснила все, що у нас коїлося. Ми були в музеї Голодомору, де Єлена переконалася, що все, що пишуть у їхніх підручниках, - мовляв, Голодомор був через неврожай – дика нісенітниця.

- Подивися, тут росте і родить навіть те, що не сієш. Палицю в землю встромиш – проросте і яблука дасть, – сказала я їй тоді. Їй, доньці мерзлоти, онучці політв’язнів, все було дивно - і що у нас на вулиці може лежати падалка-абрикос, і всім пофіг, і те, який густий ліс, і які високі дерева. Особливо її вразили блакитні ялини біля Батьківщини-Матері.

Якось ми посварилися через непорозуміння щодо взагалі неважливого питання. Спересердя забанили одна одну і припинили спілкуватися.

Від початку війни моя сім'я опинилася під обстрілами, ми перебуваємо в передмісті Києва. Вдень і вночі лунали сильні вибухи. На шостий день війни я захотіла дізнатися, як це сприймає єдина росіянка, з якою я знайома. Я подивилася на фб-сторінку Єлени – і побачила, що на її аватарці – український прапор, який і наші не всі ставлять. Це мене вразило, бо ставити український прапор у середовищі, де за це можуть мінімум позбавити волі, а максимум – життя, - дуже сміливо і гідно. 

“Що ви робили останні вісім років?”, - питала вона в дописі.

Я залишила коментар: “ Що б не було між нами, я пам’ятаю твою позицію і вісім років тому, і вдячна тобі за те, що ти з неї не зійшла. Це сміливо у ваших реаліях і гідно поваги”. Ми помирилися – попросили один одного прощення.

Виявилося, що Єлена самостійно веде боротьбу проти війни з Україною. Вона носить на рюкзаку саморобний плакат «НЕТ ВОЙНЕ», розмовляє з оточенням, намагається переконати своїх знайомих.

27 лютого у Росії вийшов закон, що дозволяє саджати людей у в'язницю на 25 років за зраду батьківщині.

Місцеве ФСБ написало їй про це, пригрозило 25 роками в'язниці і дало перше попередження. Вона носить у рюкзаку матрасик, щоб хворій спині у в'язниці було зручніше. На роботі, у медичному центрі, з нею не розмовляють та сахаються вд неї. Її вигнали зі спортзалу, коли вона заперечила тренеру, котрий поставив під час тренування - промову Сталіна. Її називають божевільною і пророкують їй тортури.

Далі – пряма мова Єлени:

"Тут (у Магадані) глибока провінція. Частина людей кажуть, що 8 років на Донбасі була війна, а зараз - визвольний рух за Росію. Їм кажуть по телевізору, що по мирних людях не стріляють, що відео фейкові, а по мирних жителях стріляють тільки українські націоналісти. Це - основне інформаційне зведення в Росії, але багато людей розуміють, що настала війна, багато російських користувачів Фейсбуку усвідомили, що росіяни напали на українців. Саме тому я виходжу на вулицю з плакатом.

Я не знала про війну, нічого. Дізналася, коли вона почалася, лише тоді. Не вірила, думала, погрожують зброєю, але стріляти не будуть. А потім я дізналася і мої знайомі з України почали писати про постріли та бомбосховища, висилати фото.

Я проти вбивства людей, я пацифістка та медик. Але в цій ситуації вбивство відбувається від мого імені, на мої гроші та під іменем моєї країни. Я вирішила, що боротимуся і висловлюватиму свою позицію. Говорити про те, що відбувається. Кажу те, що бачу і відчуваю як правду, що я проти війни і цей напад жахливий.

Вважаю себе космополітом. І не вважаю людей, які напали на Україну, своїми співвітчизниками. Вони - фашисти.

Я можу вибачитися за те, що не виступала проти анексії Криму. У решті випадків я завжди була проти бойових дій. Путін – це не я. Фашисти – це не я. Я лікую людей, я за мир та справедливий суд. Поки що збираюся й надалі писати у фейсбуці та ходити на свої протести. Поки що можу - я роблю", - пише мені вона.

Я відправила Єлені фото часів третього рейху, де серед великого натовпу нацистів один німець, Август Ландмессер, не робить нацистський "хайль".

– Це я, – сказала Єлена.

- Не боїшся? - питаю.

Сміється: «далі Магадана не зашлють».

Хоча ми обидві знаємо, що рашисти вміють не тільки відправляти у заслання.

Вона любить подорожувати і має друзів у багатьох країнах світу. Тому вона своєчасно інформує людей у Норвегії, Данії, Ізраїлі, Британії про свої справи з протестами проти війни і реакції містян і влади. Серед її друзів є закордонні журналісти.

Я рада, що ми знову знайшлися, навіть якщо до цього підштовхнула війна.

Тиск з боку росії на Україну наростав усі останні 8 років, з моменту окупації Криму та створення маріонеткового квазіутворення сепаратистів. Ми мріяли, щоб Україну дали спокій. Мріяли, що поїдемо разом подорожувати. Я хотіла показати Єлені Карпати та Захід України  – Луцьк, Львів, Мукачеве. Зараз, я вірю, є всі передумови, що Україна відіб'є агресію і ми здійснимо нашу мрію. Замок Кам'янця-Подільського, опера у Львові, київські пагорби, одеське та кримське море нас ще побачать.

Я рада, що моя близька подруга - “та, яка не зигувала” серед 95 тисяч пропечених пропагандою магаданців. 

Поки я спала без снів у тихий проміжок часу, їй зателефонували з роботи і всерйоз пригорозили звільненням, а потім - тюрмою, якщо не прибере з фейсбуку пости проти війни з Україною.