«Оглядаюся, а хата наша горить...» Гірка розмова у сільському дворі

Розвозимо допомогу. У селі Петрушки, що під Києвом,  - геть розбомблений дім, але з комина літньої кухні - дим. 

- Там далі хтось живе? - цікавлюся в місцевого супроводу.

- Так, там лишилася жінка з хворою мамою…

- Чи можна до вас зайти? - з воріт цікавлюся і інтуїтивно очікую на якийсь спротив чи насторогу. Але мене спокійно запрошують до зруйнованої російською бомбою хати.

Пані Марія сидить під літньою кухнею, яка дивом вціліла.

- Проходьте, будь ласка, тільки нам особливо нема куди вас запросити. Ось бачите, що сталося, - каже пані Валентина, дочка пані Марії.

Жінка плаче, я з нею. Бо хто сьогодні може стримати сльози...

У Марії Петрівни очі сухі -  сліз вже не лишилось. Просто сидить собі.

Їх бомбили 7 березня 2022 року. Посеред білого дня. Незважаючи на активні бойові дії, вони всією сім’єю: дочка, хворий син, чоловік дочки з хворою сестрою намагалися жити як завжди і не хотіли нікуди втікати.

Пані Валентина розвісила попраний одяг і тільки розчинила тісто на пампушки…

- Але так сильно бахкало. І ще кажу синові: Максиме, ходи ближче до погреба, бо так бахкає. Я ще дочку гукала. Вона посуд мила і не чула, бо вода текла й шуміла, - пригадує жінка.

- Дочка заскочила в погріб в останні секунди. Як тільки вона ляду смикнула, пролунав вибух. Вибух був такий сильний, що нами аж підкинуло в погребі. Ляда дубова. ЇЇ захлопнуло так, що пожежники аж утрьох ледь відкрили.

Коли починало бомбить, ми щоразу ховалися в погребі і щоразу думали, як от бомбане, то одразу завалить нас.

- А я лишилася зверху, - каже Марія Петрівна, - як гахнуло, оглядаюся, а хата наша горить. Дякувати Богу, що вітер був у іншу сторону і не загорілася ще ця будівля. Я кричала хлопцям: Спасайте хоч цю кришу над головою.

У той момент одразу накрило в селі сім хат.

- Не знаю, яка була там температура, але вигоріло все. Усі документи... Єдине, що вдалося врятувати з хати, - пральну машину. Щоправда тепер її нема до чого підключити. Бо з переляку не знали, що хапати.

До повномасштабного вторгнення 24 лютого вся родина, крім Марії Петрівни, працювала.

Пані Валентина працювала в Капітанівці санітаркою в приватній клініці, яка згоріла. ЇЇ зять – у Чайках на фірмі, що теж згоріла. А дочка – у Стоянці на складах, які теж згоріли від бомбардувань.

- Тобто ми всі лишилися бездомні і безробітні, але поки ще живі.

Пані Валя пригадує, як тільки почалася повномасштабна війна, вона ще вийшла було на роботу, бо це ж медзаклад. 

- Але ніхто з лікарів з Києва не приїхав вже і ми через якийсь час пішли додому. Вийшли на трасу, то люди вже пішки почали лишати свої домівки. Йшли з  дітьми, котами, псами на руках…

- Люди все скупляли в магазині, то і я щось нагребла. Ще встигла якихось дві тисячі зняти і пішла навпростець додому через ліс…

- І оце дзвонять мені з роботи, щоб я надіслала через «Вайбер», в які дні я працювала. Я кажу: який «Вайбер», яке працювала, у мене дому більше нема. Сиджу оце в сажі і плачу.

Цікавлюся, чи потрібна допомога.

Потерпіла каже, що ходила вчора до храму і там роздавали гуманітарну допомогу: крупи, макарони, різні гігієнічні засоби, необхідні ліки.

Хоча бомба прилетіла з повітря, але пані Валя боїться виходити за подвір’я. Вона досі вірить: мій дім – моя фортеця.

- Ото тільки як сусід Женя, який нам помагає, кудись йде, то я з ним можу піти, а так, то боюся вийти за ворота.

Пані Валя залюбки б евакуювалася, але через хвору маму Марію Петрівну залишається дома. Вона ледь ходить, у неї не згинаються коліна. Тож навіть у погріб не спускається. А ще є інші проблеми зі здоров’ям…

- Ото раз спустилася у погріб, то був і сміх, і гріх. Ледь її витягли звідти, адже там по сходах треба ногами перебирати, а ноги ж не згинаються. Тому є як є.

- Сидимо і чекаємо.

- На що чекаєте?, - запитую.

- На що? Уже й не знаю, на що. Коли це всі скінчиться, - каже Валентина і обтирає сльози, які самі котяться.

- Маріє Петрівно, і що ви про це все думаєте?, - цікавлюся.

- Нічого не думаю. Що я вже можу думати?.. Будувала хату. Де мене тільки не було на тій хаті… Усе життя працювала… А зараз сиджу біля розбомбленої хати. Стара і немічна. І сказать нема чого.

Мені важко ще щось запитувати чи щось коментувати, але пані Валя продовжує виливати свій біль.

Вона здригається щоразу, коли спрацьовує ППО. Часом звук такий сильний, що шибки тремтять і здається, що зараз щось розірветься над головою.

- Інколи так цілу ніч. І заснути взагалі не можливо. Одну ніч ночувала в погребі сама, то думала, що в мене дах поїде. Тож зараз удвох собі спимо.

- Добре, що є буржуйка, якою гріємося. А то хотіли продати, хвала Богові, що не продали.

Дочка з сім’єю виїхали десь під Черкаси.

- Що відчуваєте до рашистів, які прийшли з війною?

- Знаєте, у мене так усе вигоріло, - ділиться Валентина, - що я до них навіть ненависті не відчуваю. Ото кожного разу, як бахкає, лише й кажу: Щоб вам це було востаннє. Нема до них жодних почуттів.

Оксана Климончук

Фото автора