Я мушу розповідати історії дитячих доль під час війни

Ця колонка мала би розпочатися не зараз і бути зовсім іншої тематичної спрямованості.

Мої статті мали бути покликані популяризувати прийомне батьківство та опікунство. Я мріяла розповідати про щасливі долі дітей зі статусом сироти або позбавлених батьківського піклування, які з отриманням нових родин отримали нове життя. Але… 24 лютого російські війська розпочали повномасштабні бойові дії на території України. Російські літаки почали бомбардування українських міст, містечок та сіл.

Сьогодні, коли минуло вже 20 днів війни проти українського народу, коли зруйновані сотні шкіл, дитячих садочків, лікарень та пологових, коли сотні тисяч людей залишилися без домівок, бо пошкоджено або зруйновано вщент тисячі житлових будинків, коли дитячі смерті рахуються вже, на превеликий жаль, не одиницями і десятками, а кількість загиблих дітей перевалила за сотню, я мушу розпочати розповідати інші історії. Історії дитячих доль під час війни, а також історії тих, від кого залежать життя і долі українських дітей.

Я поки не знаю наскільки надовго мене вистачить. Подекуди, історії такі трагічні, що їх важко навіть усвідомити, не те що розповідати. Але я спробую. 

Свідчення життя серед смерті та смертей серед життя.

Самородова Інна вирішила, що в неї буде троє дітей в ті часи, коли дівчата мріють про те, яким би вони воліли бачити своє майбутнє та про роль сім’ї у ньому. На відміну від багатьох, вона відразу знала, що хоче народити двох діточок, а ще одну дитину взяти в свою сім’ю.

Що спонукало дівчину, що виросла у повній сім’ї з рідними батьками, до такого рішення?

Будучи студенткою Інституту іноземних мов у Горлівці, Інна мешкала в гуртожитку, де вона стала свідком болючої ситуації. Така ж, як і вона, молода дівчина народила доньку та відмовилася від неї.

Інні цей вчинок був не зрозумілим. Продовжуючи навчання, вона, погодивши це зі своїми батьками, взяла «шефство» над дівчинкою.

Нині це «наставництво», яке національне законодавство визначає як «добровільну безоплатну діяльність наставника з надання дитині, яка проживає у закладі для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, іншому закладі для дітей, індивідуальної підтримки та допомоги, насамперед у підготовці до самостійного життя».

Сьогодні цій дівчині 25 років. Вона живе в США. Її усиновила американська сім’я. При цьому Олена (так звуть дівчину) має постійний зв’язок із сім’єю Інни та посьогодні називає її своєю «другою матусею». «Першою» вона вважає людину, яка присвячує їй життя в Америці, а не жінку, яка її народила.

А як же склалося життя Інни? Доля склалася так, що життя дещо змінило уяву Інни про ідеальну картинку світу, де двоє одружуються, народжують та виховують дітей разом. Вона розлучилася зі своїм першим чоловіком і залишилася з донькою сама.

"Моє матеріальне забезпечення дозволяло всиновлення. Навіть за умов «неповної сім’ї». Неповної, але відповідальної. А наша з донькою родина була в ті часи саме такою. Ми поважали одна одну та сумісно приймали важливі рішення.

І от, порадившись із донькою Дайвою, якій на той час було всього 7 років, я почала реалізовувати свою мрію. Я побачила дівчинку, з таким же рідкісним ім’ям, як і в моєї першої доньки – Дана, закохалась в неї та прийняла рішення про усиновлення. А далі було 9 місяців зборів паперів, долання перепон, важкого очікування та багато іншого. Саме стільки, скільки жінка перебуває вагітною. Так я «народжувала» свою другу дитину. А багато хто не зміг в цей період побороти бюрократичну систему, так би мовити, перегорів", – розповідає Інна.

"Нарешті мрія збулася. Тепер настав час адаптації Дани, якій було 2 роки та 8 місяців, до життя в сім’ї. Я розповідала їй, що вона раніше жила в «домі для дітей». Це – термін, який я винайшла для доньки сама. Я не люблю вислову «дитячий будинок», як і самі такі установи. Вони є свідченням того, що у суспільстві є діти, яких життя дуже рано познайомило із лихом – батьки або померли, або люди, що їх народили, відмовились від них. Тому маленька Дана з самого початку знала від мене, як від мами, не тільки про те, що я завжди хотіла собі ще дочку, але й про те, що «буває так, що діти спочатку живуть в домі для дітей, а потім їх знаходить мама»".

Ці слова, настільки просто були сприйняті дитячою психікою, що в школі Дана сама, спокійно та безболісно, розповідала про те, що мама її «взяла». Це напевно набагато простіше для сприйняття дитиною, аніж «знахідки в капусті» тощо! 

«Складніше було із простими побутовими питаннями» - продовжує Інна – «Тому що, починаючи життя в великому колективі, а не в маленькому теплому домі, дитина, наскільки б добре до неї не ставились вихователі, має безліч саме побутових обмежень. Наприклад, Дана, яка звикла, що в дитячому будинку спальня використовується виключно для групового «відбою», дуже довго не могла просто прилягти на ліжко вдень, навіть якщо була втомленою. Вперше у житті опинившись в життєвому просторі, не обмеженому парканом дитбудинку, вона достатньо важко приймала те, чого не знала – свободу. Виявляється, в житті існують ду-уже великі магазини. Виявляється, в них ду-уже багато смаколиків та ігрошок. І мама каже, що можна навіть попросити купити їх! Якраз до цього – виявлення власних бажань – Дану й довелося привчати. А ще – обмежувати споживання їжї «з добавкою», до того, поки не стане погано. Про всяк випадок. Аби не зголодніти між тим, коли годують. Як в дитбудинку...»

Тільки-тільки все це прийшло до норми і життя налагодилось, прийшов 2014 рік. А Інна з доньками в цей час жили в  Донецьку... Дівчата переїхали до Київської області, мама пішла працювати в дитячий садок вихователем. Саме на Київщині Інна зустріла Юрія, який зміг стати батьком її дівчатам, а потім, ще й молодшого – Мартіна. 

До 24 лютого життя сім’ї було таким, як і в більшості українців – Мартін відвідував дитячий садочок, Дана навчалася в 10 класі та готувалася до вступу на навчання в один із європейських університетів, бо саме там, в Словаччині, живе і навчається Дайва. Інна відкрила приватний дитячий садок та замислювалася над тим, аби створити патронатну сім’ю. 

Але наступило 24 лютого і почалася повномасштабна війна росії з Україною. В це не хотілося вірити, але життя повторювало найстрашніші епізоди. Чим ближче війна підходила до Макарова, тим очевиднішим ставав факт необхідності виїзду з рідної домівки. В безпеку, подалі на захід. І ось діти – в машині, чоловік – за кермом, рушили…

В дорозі Інна весь час запитувала Юрія: «Ти ж нас не кинеш? Ми будемо щасливою сім’єю разом, там, в Словаччині?».

«Звичайно», - відповідав чоловік.

Але доправивши жінку з дітьми до кордону, він вибачився та залишився в Україні. Боронити свою землю. Бо бути щасливою сім’єю можна тільки тут, на Батьківщині.

Мільйони українських дітей стали жертвами жахливих звірств, які вчиняє Росія проти українського народу: хтось втратив дім, хтось рідних, понад сто дітей були вбиті російськими кулями та ракетами, хтось навіть не встиг зробити перший в житті подих і отримати ім’я. Поки цивілізований світ надає притулок українським жінкам і дітям, надає свої домівки та максимальну підтримку, російська армія застосовує заборонену зброю, знищуючи дитячі садочки, школи та цивільне населення. Ціле покоління вже травмоване війною і нам потрібно буде багато років для загоєння ран, щоб кожна дитина мала повноцінне та щасливе життя. 

Найважливішим і в мирні часи, і в умовах війни для будь-якої дитини, є родина. Родина, як середовище безпеки, захисту, сенсу та можливості існування. Саме в родині дитина знаходить підтримку в своїх проблемах, може бути почутою та обігрітою батьківською любов’ю. Сьогоднішня ситуація в Україні, на жаль, збільшить кількість дітей, які всього цього не матимуть, дітей-сиріт. І нам з вами треба буде допомагати їм! Вже після завершення війни українських дітей, що матимуть статус дітей-сиріт можна буде всиновити та дати їм власний дім та родину назавжди. А поки нагальна задача – знайти усім дітям максимально безпечне та зручне місце для тимчасового перебування не порушуючи законних процедур в інтересах дитини в першу чергу. 

Родина Інни, як і мільйони інших, чекає на мир. Мир і родина - от що потрібно дітям, а не розбомблені школи, лікарні, дитсадочки і неповні сім’ї.

Дар’я Герасимчук, Радник-уповноважена президента України з прав дитини та дитячої реабілітації