Ірма Вітовська, актриса театру і кіно

З початком війни особливо хочеться чути людей, чиє професійне і громадянське покликання точно оцінювати наявне й дивитися в майбутнє не лише реалістично, але й емоційно. Безперечно, одним із таких голосів – є голос заслуженої артистки України, акторки Ірми Вітовської. Нині вона «волонтерить» – допомагає багатьом фондам і переселенцям. «Колись у нас Майдан такий був, а зараз уся країна – це Майдан», - каже пані Ірма.

Ми поговорили із нею на різні теми, втім, російсько-українська війна усе ж була в центрі розмови.

- Як ви справляєтеся з тим, що відбувається? Як ви справляєтеся емоційно, як звичайна людина? Як осмислюєте?

- Я до війни була готова вже давно. Можливо, я навіть відчувала, що після Грузії наступною буде Україна. Простежувалися певні тенденції. Наприклад, в російському кінематографі почали відтворювати образ ворога з українців. Була "Біла гвардія" петербурзького режисера Снєжкіна, знята на території України ще за Януковича, десь у 2011-2012 роках. Такого високого градуса українофобії, як у цьому фільмі, в текстах Булгакова немає. А ще - фільми "Ми з майбутнього", "Матч", і так далі. Було зрозуміло, до чого все йде. Потім був 2014 рік. Окупований Крим і Донбас...

Конфлікт було тоді локалізовано. І ти якось звикаєш, ти знаєш, що іде війна, але й далі живеш своїм життям. А потім, через майже вісім років, – загострення на Азовському та Чорному морях, скупчення ворожих сил довкола фактично всього нашого кордону зі сторони рф та білорусі... Тобто чим ближче наближалася та сама дата, тим більше було розуміння, що ось-ось росія піде в широкомасштабний наступ і що це станеться після Олімпіади в Пекіні. Втім, знаєте, до війни можна бути завжди готовим і ніколи до неї не підготуватися. Серед цивільних людей, мабуть, не одна я така.

- Це цілком нормально…  

- Я знала, що путін «символіст», що він полюбляє нумерологію. В тому його фундаменталізм імперський... Там немає нічого випадкового. Кожен раз ми ж чули ті цифри. Спершу ми чекали нападу ще 30 грудня минулого року. Адже саме в цей день у 1922 році був утворений СРСР. Потім почали звучати прогнози, що це станеться 23 лютого - в День Радянської армії. Що ж, у принципі, так і сталося: орки відсвяткували й пішли наступного дня рано-вранці у наступ.

Я все це розуміла, я готувалася, але коли все почалося насправді, то все одно виявилася не готовою. За декілька годин до того, як почали бомбити, я була на прем’єрі фільму, який так і не пішов у прокат. Ми вийшли з друзями із зали десь о 10-11 вечора. Ми стояли та говорили, і ніхто подумати навіть не міг…

Я прийшла додому, лягла спати. Аж раптом, десь о 5-й ранку, подзвонила няня мого малого, яка живе на Виноградарі. Вона запитала, чи не чути нам у центрі вибухів? Я ходила, як прибита, й не могла зрозуміти – що вже… Я була готова, але водночас – ні. Тобто був такий стан, наче перебуваєш в прострації. Я попередньо пройшла тренінг жіночої варти в КМДА «Військові дії в місті», який тривав вісім годин. Ми збиралися з мешканцями нашого комплексу. Ми все обговорювали, ми всі готувалися. У нас вже були певні плани, де і що буде. В нас вже був кістяк людей, які точно не поїдуть, які залишиться. Ми визначили скільки нас має бути, що в нас має бути – запаси води, їжа, медикаменти, генератори, паливо…

Ну, це все ж романтизовано, а насправді – дуже багато людей почали виїжджати у перший же день. Ми залишилися. Пройшла доба, друга, третя. Річ у тому, що ми мешкаємо на 18-му поверсі, ми – дуже вдала мішень. Під час тривоги нам було щоразу важко спускатися в паркінг. Врешті-решт, ми вирішили виїхати. І зразу ж включилася волонтерщина. Зараз я займаюся допомогою багатьом фондам і переселенцям. Допомагаю їм потрапити в Європу, знайти там прихисток. Знаєте, колись у нас Майдан такий був, а зараз уся країна – це Майдан. Я не знаю таких людей, які зараз чогось не роблять, які ніде не залучені. Навіть якщо вони прямо не волонтерять, то вони щось відвозять, дають гроші, готують, плетуть сітки, шукають місце, де поселити… Україна стала великим мурашником. Так і має бути. В цьому наша сила.

- Багато хто каже, що Україна вже змінила хід світової історії? Що про це думаєте та чи достатні, на вашу думку, ці зміни?

- Чи достатні зміни? Я думаю, що шок уже пройшов. Весь світ прокинувся і почав розуміти. Світ побачив, що ми битимемося до кінця. По суті, ми повернули світу його втрачену пам'ять, коли честь, гордість і правда були першими, ніж комфорт, достаток і компроміс. Я думаю, що світові, зокрема Європі, за честь отримати таку Україну після перемоги. Україну як справді одну з найблагодатніших нив для вкладання й нарощування нового центру – другої "легені". Оце, власне, має бути пріоритетним. Україна змінила хід історії, Україна сьогодні – сильний гравець на геополітичній шахівниці, ба, ще й з таким духом народу…

Наші люди, які є одним великим мурашником, – це справді великий скарб. Це те, що просто не може не вражати. Тепер з росіянами нас точно більше ніхто не сплутає, ми – інші. І світ це також побачив. Я вірю, що ми здатні після перемоги зробити нашу країну казкою. Ми здатні побороти корупцію, здатні викорінити всі недоліки, які були в нас до цього. І зробити це дуже швидко. Я в це вірю. І так, після перемоги, адже вона безумовно буде за нами. Інших варіантів просто немає. І тоді це буде просто шикарна країна – вітрина, яка дасть рух тим народам росії, які зможуть підірвати зсередини цю імперську дуру, теж отримати собі свободу. 

- На росТБ не лише з вуст відомих пропагандистів, але й від ваших колег, людей театру та кіно, лунають заклики фактично до знищення українців. Може здатися, що за слова засудити складніше, ніж за дії. Творчість і злодійство несумісні? Яке має бути для них «морально-професійне» покарання.  

- Це просто кінчені люди. Вибачте, але говорити про них немає бажання. Яке покарання? Думаю, що таке ж саме, як свого часу для нацистської Німеччини - це виплати репарацій. І це стосується не лише пропагандонів, людей театру та кіно. Це стосується фактично всіх російських громадян, які прямо чи опосередковано підтримували свою злочинну владу, які могли щось зробити, але мовчали. Це все ляже на їхні плечі й плечі їхніх дітей. Усі вони платитимуть, платитимуть і ще раз платитимуть. І відбудовуватимуть зруйноване. А от що стосується відвертих злочинців, які вбивають цивільне населення, які скидають бомби – це стосується і військових, і політичної еліти – їх чекає Гаага. Якщо вони, звісно, доживуть до цього процесу. Знов таки, щодо пропагандонів, гадаю, їх розірвуть на шматки ті, кому вони промивали всі ці роки мізки. Голодний шлунок візьме верх.   

- Повернімося до нас… Історик Ярослав Грицак в одному зі своїх інтерв’ю сказав: «24 лютого почався новий розділ в українській історії. Ми більше не український народ – ми зараз українська нація». Як Ви відчуваєте цю різницю?

- Я відчуваю, що українська нація є новою народженою спільнотою, яка охоплює не тільки етнічних українців, а всіх громадян, котрі обирають свідомо цю державу, її сакральні істини, фундаментний базис. Власне, фундаментний базис - це і є національна ідентичність. Тобто будь-які представники інших національностей себе називають українцями й вони стають причетними до культури, традиції, історії, мови тощо. От і все. Це нація не етнографічна, а політична. Це нова потужна держава, яка народжується в повних змістах зрілості. 

- Хто саме з українських політиків, митців, спортсменів за час війни несподівано для Вас відкрився з іншого боку – кращого і гіршого?

- Ну, безперечно, це наш президент Володимир Зеленський. Я за нього не голосувала, ба, навіть перебувала всі ці роки у відповідній позиції. Але його перевтілення, його переродження… Те, які він несе меседжі, як поводиться – це абсолютно нівелює будь-яку роз’єднаність всередині країни. Безперечно, це люди, які його оточують. Це Головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний, міністр оборони Олексій Рєзніков. Я дуже пишаюся, що всі вони сьогодні в нас є. Щодо моїх колег по цеху, то їхня позиція як була, так і залишається незмінною. Ніхто не втік, не дрейфував. Зрештою, відкриттям для мене також став наш шоубіз. Щонайперше та його частина, яка всі ці роки була заточена на москву. Нині він став монолітним. Нарешті сміливо заговорили ті, хто відмовчувався. Ну, краще пізно, ніж ніколи.

Що стосується тих, хто розчарував... Для мене надзвичайно гнітючою є позиція волинянина, колишнього футболіста української збірної Анатолія Тимощука, який усі попередні роки бігав із жовто-блакитною стрічкою, ідентифікував себе як українця. Думаю, тепер усі зрозуміли, що це було лише позуванням. І таких як він насправді чимало. Натомість колеги Тимощука, той же російськомовний Алієв та інші, які не надто включалися в обов’язкові для нас трепетні речі, раптом взяли зброю і пішли захищати державу.

- Що чекає «русский мир», «російську культуру й мову» в Україні? Як Ви бачите ідеал в цьому питанні?

- Про мову нічого говорити не буду, але от щодо російської культури, щодо так званого "русского мира"... Певна, що їх в Україні вже нічого не чекає. Вся брехня з приводу "братських народів", яка свого часу була на колінці написана десь на луб'янці чи в кремлі, нарешті луснула. Ми побачили світ, побачили відношення європейців. Побачили те, як вони нам допомагають, як гарно зустрічають наших переселенців, наших мам із діточками, як віддають свої домівки... Думаю, українці зрозуміли, хто є хто і з ким нам точно по дорозі. Який до біса «русский мир»… Ми йдемо в Європу. Втім, не просто йдемо, ми туди повертаємося.

- Чи були у вас людські зв’язки з російськими колегами? Що з ними зараз?

- Зв'язків немає ніяких. Тих, хто виступив відкрито проти війни, проти путіна - як поважала, так і продовжую поважати. Їх дуже мало. Ви всіх їх знаєте. Починаючи від Лії Ахеджакової... Решта - заткнулися і сидять. Я написала свій блог до тих людей, з якими співпрацювала до 2013 року. Я все їм висказала. Я стукала, писала в приват. Я розумію, що їх блокують у Фейсбук, але ж є способи обійти, є VPN-сервіси.

Я з дивом побачила, що вже не є другом для деяких людей, які ще минулого року вітали мене з днем народження і підтримували Україну. Тобто в цілях безпеки вони видалили. Я розумію, що у рф почали закатувати гайки. Але це їхній страх, це їх карма. Мене більше ці люди не хвилюють, їх для мене просто не існує. Мене хвилюють мої діти, мої солдати, які захищають цих дітей, мої співгромадяни, які проходять разом зі мною оце пекло.

- Як Ви бачите майбутнє українського кіно? Чи під силу нам така глобальна задача – показати світові Україну такою, якою вона зараз є?

- Ну, ми й так Україну показуємо всі ці роки. Світ вражений українським кіно. В нас багато здобутків було до війни. Не дивлячись на війну на Донбасі, ми випускали стрічку за стрічкою. На всіх престижних фестивалях ми набрали уже скільки нагород... Я гадаю, що це взагалі якесь диво, що Україна за такий короткий термін стала наскільки потужним кіноголосом у світі. В Європі, принаймні, так точно. Я розумію, що ці фільми є більше для вузького глядача. Але ми вже вийшли на хороше широкоформатне кіно. Питаєте, що буде після перемоги? Думаю, всього цього буде ще більше.

- А як щодо театру? Чого бракувало нашій сцені до війни, які шанси позбутися цих проблем після Перемоги?

- Запустяться реформи. Думаю, буде створена інституція театру. Будуть "коридори" прописані під неї. Буде приватний, проєктний театр. Буде державний, недержавний... Думаю, що культура отримає дуже багато інвестицій, тому що вона якраз і гартуватиме громадянина, фундаментуватиме його в тому, що історик Грицак назвав нова нація.

- Кого б вам хотілося зіграти після перемоги. Це якийсь уже існуючий образ? Може, його ще належить знайти?

- Існуючого образу як такого ще немає. Але в голові крутяться сюжети про народний супротив, про Маріуполь, про звичайних людей – тих, хто рятує музеї, рятує дітей. Або – про жінку, яка вивела тварин-інвалідів із Бучі. Тобто це герої, які народжуються всюди – в кожній області, в кожному містечку, селі. Але насправді, коли ми оплачемо усіх своїх полеглих, своїх діточок, воїнів, пройдемо питання мовчання і драми. Думаю, після цього ми повинні зняти хорошу комедію. Тому що під час війни відповідного матеріалу зібралося вже багато. Такий фільм справді може вразити цілий світ.

- І останнє: що найперше ви зробите після перемоги?

- Мабуть, я нап’юсь, сходжу в душ, спатиму, потім вийду на вулицю, буду плакати, сміятися, обійматися і цілуватися зі всіма. Так триватиме два-три дні. Після чого закочу рукава. Нам доведеться багато чого відновлювати. Але ми побудуємо такі будинки нашим людям, що вони будуть ще кращі. Відтворимо все, що тільки можна. На зло нашим недругам. Ми точно переможемо. Це аксіома.

Я постійно повторюю слова Оксани Забужко: «Київ Москву хрестив, Київ Москву і відспіває!».

Поговорив Мирослав Ліскович. Київ