Після перемоги

Останніх років двадцять сприйняття світом російської федерації базувалося, переважно, на міфах про «велику і непереможну» російську армію, які підкріплювала певна «безшабашенність» росії, й готовності будь-які проблеми «заливати грошима» задля досягнення своєї мети

росію не зупиняли ні потенційні санкції («Я прийняв політичне рішення, а ваше завдання – мінімізувати збитки», – говорив фюрер владімір путін своїм міністрам), ні необхідний розмір ресурсів. Людських і фінансових. І світ, і сама рф вважала ці ресурси безмежними. Окрім цього, цивілізований світ лякала готовність застосовувати неадекватну силу під час вирішення будь-яких національних питань, починаючи з Молдови, Чечні, Грузії й закінчуючи Україною.

Цієї ж політики росія дотримувалася для утримання внутрішніх регіонів – колоній. Колонії, які окупувала росія, або території під російським протекторатом у зібраному вигляді здатні утримати в цьому величезному конгломераті лише армія, фсб чи поліція. Тобто сила і примус. Другий чинник консолідації – це ресурси. Захмарні доходи від експорту нафти та газу давали можливість «заливати» будь-які проблемні ділянки грошима, не рахуючи їх. Ніщо інше Калінінград, Дагестан, Татарстан, Якутію, Чечню, Бурятію тощо разом не утримувало. Таким був фактичний регіональний внутрішній договір у росії: для споконвічно російських регіонів – насамперед примус та існування на підніжному кормі, для «менш російських» – великі дотації та відносна автономія. Але й про репресії не забуваємо. Окрім Чечні. Таким чином, ці дві скріпи, фінанси та насильство, й утримували росію в її сучасному вигляді.

Починаючи свою катастрофічну воєнну кампанію в Україні, росія знову спробувала покластися на ці ж ресурси: силу російської армії та безмежність резервів, які мали перекрити негативний ефект від санкцій. Але росіяни прорахувалися.

Насамперед у «силі» своєї армії. Навіть не так у її потужності, як у готовності українського суспільства до відсічі. З’ясувалося, що росія (на її подив) не має Україні ніякої внутрішньої підтримки. А без внутрішніх колаборантів підпорядкувати собі таку державу як Україна неможливо. Навіть нинішній результат воєнних кампаній у Чечні був би неможливим без колаборанта Ахмата Кадирова. У Сирії – без підтримки Башара Асада. А самостійних військових сил ні на блискавичне завоювання України та зміну влади, ні тим більше на окупацію українських територій у росії не виявилося. В Україну спрямували навіть поліцейські сили: собр, омон та іншу росгвардію, які привчені воювати лише з мирними протестувальниками і не здатні до повноцінних воєнних дій. Навіть це не призвело до воєнного успіху.

По-друге, вони прорахувалися щодо розміру своїх ресурсів та їх безмежності. Виявилось, що межі цих ресурсів легко можна визначити західними санкціями. російські доходи і резерви невблаганно виснажуються під тиском санкцій, а «переможну» армію успішно перемелюють ЗСУ і тероборона.

Час поки що працює на нас, кожен день цієї боротьби працює на користь України. Війна перейшла у фазу «на виснаження». При подальшому затягуванні санкційного зашморгу Заходом і перемелюванні нашими ЗСУ загарбницької армії росія позбудеться обох скріп – і фінансів, і примусового апарату. Практично повторюється історія СРСР 80-х. Коли національні республіки не побачили доцільності перебування в єдиному союзі, а військова сила для примусу зникла. Так само національні республіки росії змушені будуть задати собі те саме питання, і в підсумку кожна шукатиме свій власний шлях як незалежна і суверенна національна держава. Якісь держави знайдуть союзників в особі Туреччини, якісь – країн Перської затоки, якісь – Китаю.

А завершення нашої війни за незалежність матиме вигляд спроб наздогнати пошарпані й голодні залишки армії, що втікають до себе додому, до не існуючої вже рф. Світ таке вже багато разів проходив. Майже всі імперії закінчували свою історичну долю схожим чином – розвалюванням на національні республіки.

Україні ж після завершення війни доведеться вирішувати дві важливі проблеми. Перша – що робити з потоком біженців зі Сходу внаслідок маси воєнних конфліктів усередині колишньої росії під час вирішення територіальних конфліктів нових національних держав із колишньою метрополією. Зі слів путіна, в сучасній росії тліють близько двох тисяч локальних конфліктів на національному ґрунті.

Інша, не менш важлива проблема, яку треба буде вирішити, – що робити з російським ядерним арсеналом? Це потребуватиме окремого рішення щодо вилучення ядерного арсеналу з території Росії. Шматочки російської «імперії», які залишаться після її розпаду, будуть неспроможні утримувати ракети і бомби, накопичені фашистським режимом Москви. Перед цивілізованим світом постане питання, як і 30 років тому: що робити з ядерною зброєю, яка знаходиться на території орди, що розпадається? І Україна, як держава, що довела свою силу і доблесть, повинна мати однозначну відповідь на це питання. А Захід має його одностайно підтримати.