Як окупанти душать український Мелітополь

Укрінформ публікує виклад промови мера міста Івана Федорова на засіданні в ОБСЄ

Звільнений з полону російських окупантів 33-річний мер Мелітополя Іван Федоров продовжує боротися за своїх містян і за Україну. У тому числі, доносячи міжнародній спільноті інформацію про катастрофічну ситуацію в окупованому місті й закликаючи до дій.

30 березня Іван Федоров виступив у Відні на неформальному засіданні в ОБСЄ, скликаному Україною для обговорення загроз, які несе російська окупація для місцевої демократії в країні.

Емоційна, жива, але водночас інформативна промова мера справила велике враження на присутніх представників делегацій країн-учасниць ОБСЄ. Після засідання ряд іноземних дипломатів щиро дякували за виступ та надану інформацію, запевняли у солідарності й підтримці, обіцяли якомога точніше все передати у свої столиці…і буквально вишикувалися в чергу, щоб зробити фото з українським мером-патріотом.

Пропонуємо виклад промови мера Мелітополя в ОБСЄ.

"ВАМ ТУТ НЕ РАДІ, ПОКИНЬТЕ НАШЕ МІСТО!"

Мелітополь – це один із кращих прикладів децентралізації та залучення європейських інвестицій в Україні. Місто можна назвати інтеркультурною столицею України, адже у ньому проживають представники 120 національностей. Але що є ключовим – проживають у мирі та злагоді.

Окупація міста пішла для російської федерації не за планом. Як не за планом пішов і розрахунок росіян закінчити війну в Україні за 3 дні. Вони її не закінчили ні за 3 дні, ні за 2 тижні, ні за місяць.

Російські військові очікували, що у місті Мелітополь їх зустрічатимуть із хлібом та сіллю, з квітами. Але жодна людина не зустріла російських військових із радістю!

Російські військові розраховували, що вони зможуть переконати мерів міст, авторитетних людей підтримати їх дії. Вже минув місяць війни, але жодна авторитетна людина у Мелітополі чи будь-якому іншому окупованому місті не вийшла на площу і не сказала, що хоче російську федерацію. І цього не відбудеться!

Російські військові не змогли налагодити комунікацію і з нашою командою. Не змогли з однієї простої причини: ми хочемо жити у вільній, європейській, демократичній країні й працювати під українським прапором.

Саме із цих причин російські військові з кожним днем вели себе все жорсткіше і жорсткіше.

Але одним з ключових моментів стали – і я сподіваюся, що це побачив весь світ – мирні протести, на які виходили жителі окупованих міст.

Мелітополь був окупованим. Біля міста дислокувалися російські війська, всередині міста знаходилися російські військові, які контролювали ситуацію. І в цій небезпечній ситуації тисячі містян виходили на площу і говорили російським військовим: "Вам тут не раді, покиньте наше місто!". Тисячні мітинги.

ПРИМУС ДО ЛЮБОВІ ЧЕРЕЗ ПОЛОН І КАТУВАННЯ

Після цього російські військові прийняли рішення щодо мого викрадення та полону. Це відбулося у п’ятницю, о 15.30. Вони викрали мене у центрі міста – у центрі допомоги жителям міста, який ми організували у перший день війни. У цьому центрі ми роздавали їжу містянам, які її потребували. Роздавали одяг. Розселяли тих, чиї будинки було зруйновано у ході війни.

У цей центр прийшли військові, одягнули мені на голову мішок – і вивезли. На той момент – у невідомому мені напрямку. Причина, чому мене затримали, – нібито я фінансував українську радикальну партію "Правий сектор". Але це просто смішно – що я фінансував радикальні партії. Я в житті не знав нікого з таких людей. Це – абсурд.

Мене тримали у полоні шість днів. Відключивши повністю від зв’язку та будь-якої інформації – я не розумів, що з моїми рідними та близькими, що з моєю командою, що відбувається у місті та країні. Ніхто ні слова не пояснював.

Допити тривали по 5-6 годин. У присутності 10 військових. Я один і десять військових. Невже я міг комусь нести загрозу один та зі зв’язаними руками?

Але ще гіршою ситуація була в сусідній камері. Там знаходились ті, кого російські військові затримували на вулицях Мелітополя, коли їм здавалося, що це – військовослужбовці Збройних Сил України. Їх катували. Ламаючи руки та пальці, і вибиваючи якісь зізнання.

Але на цьому російська федерація не зупинилася.

І сьогодні 29 моїх колег перебувають у полоні. 29 мерів міст, заступників мерів, депутатів місцевих рад.

Саме через цю призму російська федерація намагається примусити до любові.

ТРИ БЕЗГЛУЗДНІ ПОЯСНЕННЯ ОКУПАНТІВ, ЧОМУ ВОНИ ПРИЙШЛИ

Знаходячись у полоні, я запитав: "Чому ви до нас прийшли?". І отримавши відповідь, я повністю зрозумів дурість та безкарність цих вбивць.

Вони перерахували три пункти.

Передусім, вони сказали, що прийшли захищати російську мову.

Шановні колеги, українці Мелітополя на 90% розмовляють російською мовою. Як зараз я з вами (Іван Федоров виступав на неформальному засіданні в ОБСЄ російською мовою – ред.). Як говорять мої батьки, мої друзі, моя команда. Я – офіційна особа, і лише офіційні заходи ми проводимо українською мовою. І в цьому немає жодних проблем.

По-друге, вони сказали, що прийшли звільняти нас від націоналістів. Від радикальних націоналістів.

Але тут я хочу сказати, що за 33 роки свого життя я не зустрічав жодної такої людини в Україні. І вже точно, що сотень тисяч військових не потребується для "визволення" України від того, чого немає.

Третій аргумент вразив мене найбільше. Вони сказали, що у Мелітополі на 9 травня, у День перемоги у Другій світовій війни ми б’ємо стариків та ветеранів…

Знаєте, у місті Мелітополь сьогодні в живих залишилися 34 ветерани – тих, хто дійсно воював у Великій вітчизняній війні. Усіх їх наша команда знає особисто. До всіх них ми кілька разів на рік приїжджаємо і, у силу можливостей, допомагаємо. Але абсолютно непохитною є повага до цих ветеранів. І абсолютно точно ніхто ніколи не застосовував до них силу на 9 травня у місті Мелітополі!

Усі пояснення російської федерації щодо приходу в Україну є надуманими. А її військові є воєнними злочинцями, які зомбовані вищим політичним та військовим керівництвом росії.

Росія була здивованим тим опором, який чинить українська армія. І тим опором, який чинить український народ.

МАГАЗИНИ НЕ ПРАЦЮЮТЬ, У ЛІКАРНЯХ КАТАСТРОФА, "ШВИДКІ" І "ПОЖЕЖНІ" НЕ ВИКЛИКАТИ

Сьогодні завдання росіян – створити гуманітарну катастрофу в окупованих містах. Ситуація у цих містах зараз є схожою з тією, яка є у моєму рідному місті.

Магазини не працюють, тому що продуктів немає.

У лікарнях – катастрофа, тому що медикаменти закінчуються. У лікарнях катастрофа ще й тому, що з 20 хірургів залишилися працювати троє. Усі інші, побоюючись розправи з боку російських військових, залишили місто.

Закінчилося пальне, бензин, дизель. І я зараз говорю не про приватні автомобілі. А я говорю про те, що на сьогоднішній день немає чим заправляти "швидкі допомоги", пожежні машини та автомобілі надзвичайних служб.

Три дні на окупованих територіях Запорізької області не було мобільного зв’язку та інтернету. Людей спеціально занурюють в інформаційний вакуум, щоб накачувати їх своїми дурними наративами.

Але ж питання не лише в тому, щоб мати змогу подзвонити та запитати, як справи. Хоча і це є важливим. А справа в тому, що жителі міста та регіону не можуть подзвонити до "швидкої", не можуть викликати "пожежну"! За три дні від пожеж згоріли три будинки – тому що пожежники просто не знали про ці ситуації.

РОЗКРАДЕНИЙ ГУМКОНВОЙ І ВІДСУТНІСТЬ МІЖНАРОДНИХ ГУМАНІТАРНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

Останні два тижні Офіс Президента України майже щоденно відправляє запити щодо гуманітарного коридору в міністерство оборони російської федерації. У Мелітополь було погоджено гуманітарний коридор один раз.

Але й сказати "погоджено" – складно. Між Запоріжжям та Мелітополем – 100 км. Навіть у воєнний час потрібно не більше 4 годин, щоб гуманітарний вантаж доїхав з однією точки в іншу. Однак відправлений нами гумконвой їхав більше доби, тому що російські солдати перешкоджали на кожному блокпості.

Але й це ще – пів біди.

Коли гуманітарний вантаж доїхав до Мелітополя, росіяни його просто вкрали... Вкрали продукти, медикаменти. І вони не дійшли до тих жителів, які їх сьогодні справді потребують.

А проблема в тому, що міжнародні організації не супроводжували цей вантаж. І сьогодні немає організацій, які готові нам допомогти. Так, це – "гаряча точка". Так, йде війна. Але навіщо тоді нам міжнародні організації, які нібито за це відповідають?

ОКУПАНТИ ВИГАНЯЮТЬ ДІТЕЙ У ШКОЛИ І САДКИ ДЛЯ "ЖИВОГО ЩИТА"

Вже тиждень російські окупанти намагаються відновити навчання у школах та дитячих садках. Як тільки розпочалася війна, воно було мною зупинено, адже це небезпечно. Ми не маємо жодного морального права наражати наших дітей на небезпеку. І робити їх заручниками.

Вже тиждень, як російські солдати їздять до директорів шкіл та дитячих садків і змушують їх вийти на навчання з 4 квітня за якоюсь там російською програмою.

На сьогоднішній день жоден директор школи чи дитсадка не погодився з ними співпрацювати.

Але от щойно мені подзвонив директор однієї із шкіл і сказав, що до нього додому приїхали російські солдати, направили автомати на дітей і сказали, якщо з 4 квітня не розпочнеться навчання, то вони розправляться з дітьми…

І на підтвердження цього позавчора вони викрали нашого начальника відділу освіти Ірину Щербак і таким чином намагаються тиснути на всіх директорів.

Я чітко розумію, для чого вони це роблять.

Вони хочуть дітей зробити заручниками. Зробити з дітей "живий щит" – щоб солдати російської федерації ховалися за нашими українськими дітьми.

УКРАЇНІ ПОТРІБНА ПІДТРИМКА СВІТУ

Багато-хто сьогодні думає, що війна далеко. Але давайте поглянемо на ситуацію, яка була ще півтора місяця тому. Тоді мало хто вірив, що повномасштабна війна є можливою у центрі Європи у 21 столітті. Але вона вже йде!

Мало хто вірив, що українська армія вистоїть більше трьох днів. А вже місяць, як наша армія героїчно зупиняє псевдодругу армію світу!

Я хочу, щоб усі чітко зрозуміли, що сьогодні війна йде не між збройними силами російської федерації і Збройними Силами України. Сьогодні війна – між збройними силами рф і всім народом України, який сьогодні згуртований так, як ніколи, та усім цивілізованим світом.

І цивілізований світ має прийняти рішення – чи він стає поруч з Україною у боротьбі з путіним та російською агресією, чи ж, не дай Боже, якщо нам не вдасться зупинити путіна, війна прийде і в європейські країни. Сьогодні у це важко повірити, але ще раз – згадайте історію півтора місяця тому, коли у повномасштабну війну та напад на Київ практично ніхто не вірив.

У 2014 році Україна зробила свій вибір. Тоді на чаші терезів було або повернення до радянського минулого, або європейський вибір. І сьогодні Україна платить величезну ціну за свій проєвропейський вибір. А тому всі мають об’єднатися навколо того, щоб Україна у найкоротші терміни стала членом ЄС.

Усі європейські країни та весь світ мають об’єднатися навколо України, щоб силами України зупинити агресію путіна. Не можна дивитися на ситуацію в Україні із закритими очима.

Усі чекають, що буде підписано угоду про мир та припинення війни. Звичайно, цього чекаю і я. Але потрібно також чітко розуміти, що Україна не капітулює за жодних умов. Занадто багато ми вже втратили на цій війні. Понад 130 дітей загинули. Тисячі мирних жителів загинули. Повністю зруйновано міста. Місяць назад в Україні було таке місто, як Маріуполь, у якому проживали близько півмільйона жителів. Сьогодні цього міста вже практично немає. Місяць назад у нас було також місто, як Волноваха – сьогодні можемо сказати, що такого міста також майже немає.

Якщо мирна угода і буде підписана, то вона точно буде такою, де Україна переможе.

Лише разом ми можемо перемогти воєнного злочинця путіна. І від імені кожного українця, який щиро любить нашу вільну, демократичну, європейську країну, прошу вас: "Зупиніть війну в Україні!".

Василь Короткий, Відень.