Крали навіть жіночі труси: як рашисти з-під Києва тікали
Останні два дні ми першими йшли за окупантами, які поспіхом відступали від Києва
Першого дня ми пройшли пішки від Бузової через Житомирську трасу, етнокомплекс «Українське село», військову частину, через ліс і поле аж до Миколаївки… Другого дня, першого квітня, ми продовжили рух від Хмільної до населених пунктів - Козинці, Немішаєве, Мироцьке, Блиставиця, Гостомель, Раківка, Демидів, Димер, Катюжанка, Феневичі, потім пішли в обхід полями і лісами, оскільки окупанти за Феневичами підірвали міст.
Мета нашої групи, яка складалася з різних військових підрозділів, була проїхати аж до білоруського кордону, щоб пересвідчитися, що окупантів немає вже на нашій території. А якщо хтось ще є, то добити. Проте ми змогли дійти тільки до Іванкова, оскільки рашисти, втікаючи, підірвали міст перед самим Іванковом через річку Тетерів. І в радіусі найближчої досяжності іншого моста немає.
Із самого початку нашого маршруту нас стрічають руїни, смерть і цілі вулиці, а то й села, які вже просто непридатні для життя. У Бузовій кілька тижнів на вулиці лежали тіла вбитих цивільних, на Житомирській трасі розстріляна жінка так і продовжувала сидіти в своєму авто, тільки вже почорнілі ноги звисали. Але трупи вбитих мирних жителів окупантів зовсім не хвилювали, вони і не збиралися хоронити мертвих.
Далі по маршруту бачимо ще з десяток розстріляних людей, які лежать просто на узбіччях. Деякі - зовсім неподалік від місць, де окупанти були окопалися. Вони повз мертвих спокійно собі їздили, ходили, поряд спали і навіть їли.
Автору цих рядків доводилося в житті бачити різні людські емоції, але почуття людей після звільнення від окупантів не зрівняти ні з чим. Варто лише подивитися в їхні обличчя і ридати разом з ними, і обійматися.
Плачуть усі: як старі, так і молоді, як цивільні, так і військові, як жінки, так і чоловіки.
Ми - перші військові, яких люди бачать після окупантів. Вже більш як місяць мешканці перебували абсолютно без зв’язку і майже не орієнтувалися, що робиться у зовнішньому світі. Годі й казати про брак усього, що може хоч мінімально забезпечити нормальне існування.
Уже було пішов поголос, що рашисти відступили, але це не точно. І люди обережно, наче примари, почали виходити на вулиці з підвалів чи своїх домівок.
На велосипедах везуть по кілька полін звідкись, щоб зварити їсти…
Окупанти змушували людей носити білі пов’язки.
- Якщо ти без пов’язки, одразу розстріл, - кажуть чоловіки, які їдуть у Микуличів до господарства з коровами і при нас же знімають з машини білі шматини.
- Зрозумійте, ми б не змогли їздити до корів без цих тряпок, - наче виправдовувалися вони.
Кожен магазин, кожна аптека, всяке господарство - усе розграбовано, побито, розбомблено чи спалено. За весь маршрут, а це більш як сто кілометрів, ми не побачили жодної вцілілої машини, крім тих, що лишалися у цивільних. Часом знищені цілі автопарки - як легковиків, так і вантажівок.
Кілометр за кілометром просто на дорозі - як не авто спалене, то якась рашистська техніка.
У Гостомелі - справжнє пекло. Геть розбомблені, спалені і абсолютно непридатні для життя квартали. Нас зустрічають жителі, які не змогли виїхати, вони жили у підвалах і готували їжу на вулиці.
- А це вже наші, уже можна виходить з підвалів, - каже жінка і, здається, сама у це ще не вірить.
- Ми на вас дивимося і трохи в шоці, що вас бачимо. Ви справді наші? - перепитує якийсь чоловік.
Ключове гасло для переконання: “Слава Україні!”
- Героям слава! Таки наші, - кажуть люди і плачуть.
Розказують, що їм ще пощастило. Вони сиділи тихенько в дворі, і їх ніхто не чіпав. І навіть дозволяли ходити по воду до джерела, і пропускали через блокпости до лікарні.
- Тут стояли казахи і буряти. Сказали нам вести себе тихо і вони нас не чіпатимуть. Ну, ми і сиділи тихо.
У село Мироцьке ми заїхали першого квітня перед обідом. Побачили чоловіків, які несміло визирали з приміщення. Ми зупинилися. До нас не спішать підходити. Підходимо самі, вітаємося: «Слава Україні» і бачимо, як люди міняться в обличчі.
Через кілька хвилин із двору навпроти починають по одному виходити місцеві жителі: чоловіки, жінки.
Одна жінка перепитує кілька разів, чи ми справді наші, тоді з-за пазухи витягує Український прапор і вигукує:
- Слава Україні! Боже, як ми вас чекали, як ми молилися! Боже, Боже, ти почув нас! Дякуємо вам.
Жінка носила Український стяг біля серця всі дні з моменту окупації і дочекалася, щоб він знов замайорів.
У нас знову сльози.
- Як ви тут трималися? - цікавлюся.
- Та трималися, - каже чоловік, - ждали вас. Молилися, плакали. За вас, за дітей наших.
Люди якраз зібралися разом у дворі готувати обід. Сьогодні – борщ щавлевий.
- Ось, ні світла, ні газу… Прийшли суки і звільнили нас від усього, - каже інший чоловік.
Люди радіють, що позбулися рашистів, але з тривогою чекають, що буде далі.
- Їх тут було море. Вони втікали звідси, як ошпарені. Втікали через ліс, через старобородянську дорогу, туди - на “Варшавку”.
- Так суки втікали, що аж боєприпаси погубили. Розграбували все. Ходили по хатах і рилися в жіночих трусах, і забирали. Скажіть мені: у них що, трусів нема?
Запитання звучить як риторичне, але я намагаюся відповісти - з почутих розмов окупантів з їхніми “бабами”:
- Та їхні ж мами і жінки їм замовлення роблять.
- Вони гребли все. Два дні камазами, уралами возили. Пральні машини, усю побутову техніку, матраци, одежу нову…
- Вони ж нічого не бачили. Вони з такої глухомані приїхали. Я сама чула, як один до мами дзвонив і казав: “Мам, ми в такій задниці живемо порівняно з ними...”
Ми їдемо далі. Бачимо - йде жінка з кравчучкою. На руці біла пов’язка. Поглянула на нас, як на найбільше лайно в світі. Вона ще не знає, що ми - свої. Зупиняємося і кажемо, що вже може знімати ці пов’язки. Почувши українську мову, жінка обережно перепитує, чи справді це так, кидає кравчучку і хутко зриває з себе пов’язки. Губи її тремтять, а тоді - ридання:
- Боже, як добре, що ви вже тут!
Люди хапали наших військових за руки і бралися цілувати на знак вдячності…
На жаль, у нас зовсім не було часу розпитувати, як вони жили тут, що з ними робили, але в будь-якому разі зрозуміло, що нічого хорошого. Розруха, смерть, біль і горе на все життя. Це, якщо коротко описати те, що залишили після себе російська окупанти всюди, де ступила їхня нога.
- Там міна у дворі... Там розтяжки на городах... Туди не їдьте, бо міст може бути замінований, учора чоловік підірвався... Буквально пару днів тому один з них ходив по дворах і розстрілював - просто в голову. П’ятьох розстріляв... - кричали услід нам скривджені люди про свій біль.
Під кінець наша колона поповнюється трофейним російським «Торнадо», який окупанти покинули біля Катюжанки. Він абсолютно новий. Але щось там їм не їхало. Та місцеві господарі - трактористи взяли трактора і затягнули «Торнадо» у село. До слова, це - 33 тонни. Зняли акумулятор і чекали, щоб віддати в надійні руки.
Спершу «Торнадо» не хоче заводитися. Але пан Володимир сказав:
- Пождіть, у нас і мертвий встане. І через якусь годинку махина завелася і поїхала з нами.
Оксана Климончук