Хотілось би щоб світ бачив і чув те, що бачили і чули ми
31 березня. Вечоріє. Спів птахів такий голосний і помітний у тиші, яку порушують лише поодинокі постріли і вибухи
Після постійної канонади артилерійських боїв, ця тиша наче має своє власне звучання. Ми йдемо вулицями звільнених селищ. Люди обіймають нас і плачуть, кличуть на допомогу до поранених, наперебій розповідають про звірства ворога
Літній чоловік притискається головою до плеча побратима " Рідненькі , рідненькі наші, вони забрали мою дочку, їй 25 років ".
Нам кажуть, що спішно тікаючи з села, росіяни забрали з собою кількох жінок - когось за підозру у допомозі нам, когось просто так, як здобич. Багатьох розстріляли просто за те, що бачили техніку, відбиранням телефонів вже не обмежувалися.
Дядечко з обмороженими пальцями, якого тримали на підвалі, катували і погрожували вбити сідає на лавочку. Він терпляче чекатиме завершення зачистки, коли ми зможемо відвезти його у лікарню. Поруч із ним дідусь, якого росіяни підстрелили "щоб не шастав поруч", викинули з хати і жили там. В таких хатах тепер лютий гадюшник і міни. Сліди "культури" і звичок ворога.
Вперемішку з награбованим біля згорілих машин їх документи і пам'ятка-"кодекс російського солдата". Чи варто казати, що вони не дотримуються жодного пункту?
Люди знов і знов виходять назустріч.
У горлі просто ком від обіймів, слів, благословінь. Побратим потім скаже, що потай сам витирав сльози.
Хотілось би щоб світ бачив і чув те, що бачили і чули ми.
Медики 2-ого окремого батальйону ДУК «Правий сектор»